Рідні Марії були проти її шлюбу з невиліковно хворим чоловіком. Але вродлива медсестра послухалася власного серця. Їхнє подружнє щастя було коротким, мов спалах світла, проте навіть після багатьох десятиліть Марія не шкодує про те, що поєднала долю з Василем, пише 20 хвилин.

Сімейне життя Марії Ярмуш тривало 3 роки 6 місяців, а після смерті чоловіка почався справжній жах. Коли він помер, донці Миросі було лише 3 роки, а сину Тарасику — 5 місяців.

Служба в армії закінчилася туберкульозом

“Хати в Тернополі ми ще не отримали, а із села Острів нам довелося виїхати, — розповідає пані Марія. — Мої батьки, які й так не були в захопленні від мого вибору, допомогти не мали чим. Я з двома маленькими дітьми на руках ходила Тернополем така очманіла, бо не могла зрозуміти, що Василя не стало. А крім нього і дітей, у цьому світі у мене більше нікого не було”. Марія влаштувалася у дитсадок в ясельну групу, щоб бути поближче до своїх малюків. Грошей не вистачало, бо допомога на дітей була мізерною, а зарплата медсестри — маленькою.

З майбутнім чоловіком Марія познайомилася у тубдиспансері, де працювала медсестричкою. Василь потрапив туди, бо “підхопив” туберкульоз під час служби в Радянській Армії у 1954 році у Заполяр’ї. Там його з двома товаришами на крижині понесло у Баренцове море. Розпочалася заметіль, і хлопців знайшли лише за 2 дні після завірюхи — обмерзлих і ледь живих. Після цього служба для Василя закінчилася обмороженими ногами і туберкульозом легенів.

У лікарні хлопець не зводив очей з молоденької медсестрички, навіть присвятив їй вірш “Медсестричка”: “У медсестрички гарненьке личко і світанкові фіалки-очі…” Симпатичний пацієнт з “вогником в очах” Дівчині також сподобався хлопець, бо був не такий, як усі інші, — задумливий, дуже галантний і з “вогником в очах”. Невдовзі симпатичний пацієнт запропонував дівчині одружитися.

Марійчині батьки були проти — хлопець був невиліковно хворий. Але закохана дівчина не слухала нікого. “Василь Ярмуш був для мене і чоловіком, і подругою, і мамою, і усім білим світом, — розповідає Марія. — Такої людини я більше не зустрічала. І не шкодувала про свій крок ніколи”.

Марія завжди намагалася бути поруч із чоловіком. Після одруження молодята жили в Острові, поблизу Тернополя. Василь працював позаштатним кореспондентом газети “Ровесник”, писав вірші і навчався заочно у Львівському університеті на факультеті журналістики. Дружина чекала дитину. Але у Львів подружжя поїхало разом, тим паче, лікарі пологів ближчим часом не прогнозували.

“Але яка була несподіванка, коли у мене таки почались перейми, — каже дружина В.Ярмуша. — Василь спочатку розгубився, а потім зрадів страшенно. Казав, що якби я народила донечку в Тернополі, то сесії він не здав би нізащо, так хвилювався б. А після пологів мене і доньку оточив такою увагою і любов’ю, що я зовсім забула, що в світі є якісь негаразди”.

“Я вижила лише завдяки дітям і пам’яті про Василя…”

Через три роки в сім’ї Ярмушів з’явився ще й син Тарасик. “Батько, хворий на туберкульоз, сам не вірив у таке щастя, — розповідає Мирослава Ярмуш, донька поета. — Мені здається, що він так нас любив, що намагався віддавати усього себе. Від тих теплих спогадів після його смерті було ще важче”. Марія Ярмуш пригадує: “Пам’ятаю, як біжу взимку на роботу, Тарасика сонного одягнула і на руках несу в садочок, Мирося біжить за нами. У садочку сонну дитину кладу в ліжечко і починаю працювати.

В ясельній групі було 15 малюків, і всіх потрібно нагодувати, переодягнути, бо майже усі дітки були дуже маленькі, навіть віком до року. Водночас пригадую свою долю. Сльози течуть, і я собі думаю: “Господе, якщо ти є на світі, заступися за нас”. Зараз я уже пригадую той час і сама собі дивуюсь, як тоді вижила… Напевне завдяки дітям і пам’яті про Василя”.

МЕДСЕСТРИЧКА

У мед сестрички

Гарненьке личко

І світанкові

Фіалки-очі.

А вона сердиться,

Червоніє,

І гордо зводить

Крильцята-брови,

І відвертається

Спохмурніло:

Мовляв, які ж бо

Дивні ці хворі!

А я щоденно

Любуюся нею
І, наче в музику,

Дивну музику,

Вслухаюсь в цокіт

Дрібненьких кроків.

І біль втихає

В чеканні впертім,

А я з думками –

У коридорі.

Вони шукають

Гнучку чорнявку,

А потім тихо

Питають в мене

Про те , як пахне

Її волосся,

Чи мліє щастям

Маленьке серце,

Коли грозово

Скресають ріки?

А вона сердиться

Незлостиво,

А червоніє,

Бо їй приємно,

Що хтось потайки

Зітхає-тужить…

Вона для мене

Не медсестричка,

А теплий вогник

В осінній тундрі,

Де ми, полярники,

Зібравшись в коло,

Відпочиваєм,

Бредем думками

До рідних в гості…

…Коли лікарня

Ще сном сповита,

Вслухаюсь в цокіт

Дрібненьких кроків.

То поруч ходить

Чиєсь кохання,

То медсестричка,

На пісню схожа!

Василь ЯРМУШ