До війни він вирощував хліб на рідній землі, тепер же боронить її від ворога. У проєкті «Героям слава» —  старший солдат реактивної батареї 44-ї артбригади на псевдо Мисливець.

Два роки, місяць і шість днів — саме стільки тривала строкова служба, що несподівано перенесла нашого Героя у саме пекло.

— Нас не звільнили, новий призов відмінили, демобілізацію затримали, — так починався бойовий шлях на той час 20-ти річного строковика, який саме мав демобілізуватися з армії.

Так склалося, що на строкову службу він потрапив за рік до АТО, у 2013-му.

За період служби він встиг побувати у внутрішніх військах та в Національній гвардії.

— Ми були несвідомі, не до кінця розуміли, що відбувається, але з цікавістю готувалися до змін і нового досвіду, — говорить Мисливець, зізнаючись, що не знав тоді, що ця цікавість швидко мине: перші втрати для нього виявилися найважчими.

Рота Мисливця зачищала Сіверодонецьк. На зачистку вони ішли першими: чисельністю однієї піхотної роти ЗСУ, а з найтяжчого озброєння — лише РПГ.

—  Відчував розгубленість, — з сумом пригадує той час. — Ми не очікували на такий розвиток подій. Думали, що заходимо після армії, після спецназу, а виявилося, що це були найважчі години у цій війні.

Вирощував хліб

Повернувшись додому, він звикав до нового життя.

— Ми виходимо звідти іншими людьми, — пояснює вплив війни Мисливець. — Я намагався адаптуватися: проводив час з друзями, відпочивав.

Батько саме почав займатися фермерством, тож Мисливець допомагав йому. Згодом вступив до Бережанського агротехнічного інституту на еколога. Поєднував індивідуальну форму навчання з роботою. Фермерство стало основним заняттям — вирощували з батьком хліб. За чотири роки отримав ступінь бакалавра, але, запрацювавшись, не подав документи в аспірантуру — просто забув.

Натомість опанував трактор, пройшовши навчання за програмою соціальної адаптації. Досвід переймав від колег, шукав інформацію в Інтернеті, навчався самостійно.

Настав час підвищення кваліфікації. 22 лютого 2022 року — у день свого народження — зібрав усі документи, пройшов необхідні інстанції. Залишалося тільки відвезти папери в Кременець, як почалася війна.

Новини розбили надії, але він зібрався: купив медикаменти, теплі речі, зібрав рюкзак і сказав брату-студенту: «Вези».

— У Збаразькому військкоматі вибір був між ТрО і 44-ю бригадою, — пригадує. — Друзі радили тероборону, але я, не вагаючись, обрав 44-ту.

Отримав цінний досвід

У Тернопільській бригаді він пройшов три місяці тренувань. Каже, що був готовий до будь-яких завдань.

Він, як і більшість хлопців, не мали справи з артилерією. Однак зовсім не шкодує про вибір, адже потрапив у команду «бородатих», досвідчених, офіцерів, де отримав безцінні знання і досвід.

 — Під час бойового злагодження на полігоні ми зрозуміли, наскільки добре нас навчили офіцери, — веде далі військовослужбовець. — За два тижні отримали радянські гармати, вели навчальні стрільби.

У процесі переконалися, що старі зразки витриваліші, не поступаються точністю й дальністю, обслуговуються простіше, але потребують потужних тягачів.

— Якщо іноземна гаубиця «М-777» важить 4 тонни, то наші гармати — 10 тонн, — порівнює.

Мисливець на той час не входив до бойового розрахунку — допомагав виставляти гармату або спостережний пункт. Це була його основна задача за напрямком навчань. Хоча зазначає, що наставники готували так, щоб кожен міг виконувати будь-яку функцію: і навідника, і командира гармати — всі були взаємозамінними.

Від «крила» до «Вампіра»

Географія війни нашого героя вела як годинникова стрілка по периметру з півночі, з білоруського прикордоння, до Запоріжжя.

— На базі нашого підрозділу створили реактивну батарею, — продовжує свою історію герой. —  Я певний час був у команді аеророзвідки на спостережному пункті — шукали цілі й коригували вогонь, згодом пересів на першу реактивну установку чеського виробництва «RM-70», у народі — «Вампір-2», у статусі навідника.

Таких машин, за словами Мисливця, у нашій армії майже немає.

— Кабіна — алюмінієва, не броньована, сидіння — як на табуретці, та при цьому вистрілює тисячі снарядів за рік, — характеризує зброю гармаш. — Снаряди такі самі, як у «Граді», але з додатковою опцією: можуть летіти на 40 км. З урахуванням погодних умов та відстані від лінії фронту впевнено працюємо на 30 км углиб. Здійснюємо до трьохсот пострілів за місяць.

Екіпаж відпрацював систему до автоматизму. Займають позицію і до першого пострілу — до п’яти хвилин, враховуючи складання й орієнтування машини. Покинути позицію можуть за хвилину. Завдяки вбудованому комп’ютеру 95% роботи виконується кнопками. Майже все робиться з кабіни. Лише дві операції доводиться робити вручну: вивести машину та донавести в напрямку. У старих радянських системах після кожної корекції навідник мав вибігати з кабіни.

«Мокре так не горить»

Максимум на «Вампірі», за словами Мисливця, можна випустити 40 снарядів за раз — більше неможливо зарядити. Після цього за 1-2 хвилини можна перезарядити ще 40. Крім боєкомплекту в самій установці, ще 40 снарядів розміщені в боєукладці. Але командування, з міркувань безпеки, не дозволяє возити повний запас, адже подвійний арсенал за спиною — надто великий ризик.

— Найбільше емоцій — коли з першого разу потрапляєш, — захоплено ділиться Мисливець. — Бувало не раз, що й без пристрілки, без коректури й поправок. Ця установка призначена, щоб накривати квадрат, площу.

Згадав, як наступала немала група піхоти, щедро накрили їх вогнем — завдання виконано, успішно повернулися на базу.

— Іноді вціляємо в ліс — горить гарно, — додає. — Ймовірно, там скупчується піхота, має озброєння, склади для артилерії, мінометів. Отже, є чому горіти. Бувало навіть в сиру погоду — мокре так гарно не горить (сміється, — прим. ред.)

«Поки невидимі  — ми цілі»

Війна не завжди приносить такі емоції. Мисливець раз-по-раз переносив нас у більш сіру реальність: Запоріжжя, розбиті села, будинки розвалені,  домашня живність, худоба — на «самовигулі», усі процеси перейшли на природні рейки, цивільна техніка спалена, поля заросли бур’яном, скрізь вирви, а над головами кишать рої дронів.

— Сумна картинка для аграрія, — каже. — На жаль, то наше сьогодення.

Щоправда, зараз від дронів іноді рятують весняні тумани: закривають від ворожих очей.

— У туман — роби що хочеш, — емоційно додає військовослужбовець. — Можна підігнати всі господарські питання: дрова, вода, все, що стосується забезпечення життєдіяльності.

Коли роботи багато, роблять сміливо й швидко, бо наступний такий день може бути не скоро.

— Поки нас не видно — ми цілі, — пояснює він. — Все робимо так, щоб не було видно ознак життя.

А видати може елементарне. Сміття, за словами Мисливця, — перша демаскуюча ознака, тому не залишають. У холодну пору професійно ховають дим, опалюються по сутінках, коли нічні дрони ще не запустили, а денні вже не бачать.

— Часове «вікно» дуже маленьке, але воно є — з півгодини, — ділиться тонкощами виживання у військово-польових умовах. — Користуємося ліхтариками  — тепловізор світла не бачить. Та якщо дрон має ще нічну камеру — ти як новорічна ялинка. Тут не вгадаєш, хтозна, що там літає.

«Напишіть про це поетично»

Під час війни він познайомився з дівчиною на сайті знайомств. Вже понад рік вони разом. Запитуємо, яка вона?

— Найкраща! — відповідає без найменших вагань.

Дівчина приїжджала до нього першою. Хвилювалася, адже це була її перша подорож за межі рідної, Волинської, області.

Перша зустріч була в Дніпрі. Він чекав її на пероні з букетом. Вона вийшла з вагона, розгублено вдивляючись у натовп. Не одразу його побачила, але він її впізнав за фото. Обнялися. Тоді була тривога, а незадовго до того — приліт, тому пішли звідти якомога швидше.

— Побачити людину вживу — це зовсім інше: це як чути слово «борщ» і пробувати його на смак, — жартує про враження від першої зустрічі, та тут же додає:

— Напишіть про це поетично.

Симпатія, каже, була ще до того, але кохання з’явилося під час зустрічі, мовляв «стосунки заграли новими барвами».

Додому він приїжджав нечасто, та все ж вони познайомилися родинами, тепер планують одружитися. Подарунки одне одному обирають разом, узгоджують усе до дрібниць. Поміж тим він для неї регулярно замовляє квіти.

— Я йшов на службу зі свідомим рішенням, і воно не змінилося.

А наразі мріє про завершення війни, про повернення до улюбленої справи, і, звісно, про сім’ю, дітей. Каже, що поки війна не дає створити справжню, повноцінну родину:

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин