Досвідчена лікарка. Науковиця. Викладачка. Засновниця та керівниця медичного центру. Всі ці слова про одну людину — дерматологиню, кандидатку медичних наук Мар’яну Ковальчук. Знана тернополянка балотується до Тернопільської міської ради від політичної партії «Республіканська платформа». В інтерв’ю журналістці нашого видання Мар’яна Ковальчук зізналася, що вже не уявляє свого життя без медицини. І як не дивно, саме улюблена справа підштовхнула її до важливого рішення — піти в політику. Чому так сталося, читайте у відвертій розмові з Мар’яною Ковальчук.

— Мар’яно Тарасівно, знаю, що Ви прагнули стати лікаркою з юних років. Як розпочали втілювати цю мрію?

— Коли з відзнакою закінчила восьмий клас, батько завів зі мною серйозну розмову. Він запропонував обдумати майбутній фах. Порадив попрацювати в лікарні, щоб я могла випробувати себе в медицині, дізнатися чи це моє. Я погодилася. У свої 14 років вперше переступила поріг хірургічного відділення обласної дитячої лікарні. Там два роки пропрацювала санітаркою.

Працювала у вихідні від навчання у школі дні. Бачила і біль, і страждання, і радісні очі матерів після операційного втручання. Крізь роки з вдячністю згадую дитячого хірурга, доцента Станіслава Давиду. Він робив пацієнтам перев’язки й охоче ділився досвідом з нами, як з майбутніми студентами, бо таких зацікавлених медициною підлітків, як я, у відділенні назбиралася ціла групка.

Після закінчення школи у 1991 році я вступила в Тернопільський медичний університет.

— Чому вирішили стати саме дерматологинею? Що вплинуло на ваш вибір?

— Завжди з особливим старанням вчила ті предмети, які студентам викладали нестандартно, захопливо. Як правило, цікавий матеріал викладали не менш цікаві особистості, наші наставники. Серед таких надзвичайних людей — мій великий вчитель, професор Володимир Іванович Савчак.

До знайомства з ним я дуже хотіла бути ендокринологом, захоплювалася професоркою Мартою Михайлівною Франчук. Але на четвертому курсі у нас розпочалися  лекції у професора Савчака. Він зачаровував студентів. Одразу була помітна його викладацька харизма: надзвичайно цікавий, змістовний, швидкий та енергійний чоловік. Пам’ятаю, наприкінці першої лекції він несподівано сказав: «А зараз, діти, послухайте вірш Тараса Григоровича Шевченка». І так було практично щоразу.

Варто підмітити, що я виросла в українській сім’ї, патріотичній. Недаремно ж долучилася до команди саме «Республіканської платформи». Мій батько був знайомий з Левком Лук’яненком, з яким запізнався ще на ланцюгу єднання Заходу й Сходу у 1990 році. Його завжди цікавили ідеї українства. Наша родина жила у цьому патріотичному середовищі. Батько завжди наголошував, що ми маємо знати хто ми, якої нації, історію Батьківщини, сам знав напам’ять немало віршів з Кобзаря й нас спонукав до їх вивчення. У вітальні весь час був український прапор, ми вважали його домашньою реліквію, а на стіні висів портрет Тараса Шевченка. Тому коли професор продекламував поезію Кобзаря, мене переповнили потужні емоції. Після кількох лекцій чітко зрозуміла, що буду дерматологинею. Отак Володимир Іванович залюбив мене у цей фах. Та й узагалі мені завжди щастило на вчителів, наставників, боюся, що імена всіх буде складно вмістити у цій публікації.

— Ви викладаєте в Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Поділіться секретом, як стати добрим науковцем?

— З першого дня в аспірантурі професор Савчак поцікавився в мене: «Мар’яно Тарасівно, хочете стати хорошим викладачем?» Я ствердно кивнула головою, бо хто ж відмовиться. Тоді Володимир Іванович заявив: «То йдемо зараз до головного лікаря і просимо для вас пів ставки дерматолога в поліклініці. Маєте сісти на лікарський прийом у поліклініці». Починали було страшно, адже ти сам на сам опиняєшся з хворим, якому потрібна твоя допомога. Відтоді з 2000 року я щодня оглядала, консультувала пацієнтів. Найкращою винагородою для мене було бачити на повторному прийомі позитивний результат проведеного мною лікування та вдячні очі пацієнтів. Потім здобула звання доцента, але все одно вела амбулаторний прийом. Це дуже важливо як для лікаря, так і для викладача, адже мала змогу показати й описати цікаві випадки з практики своїм студентам, читаючи лекції та проводячи практичні заняття. Через деякий час почав діяти стаціонар в обласному шкірно-венерологічному диспансері. Я працювала там першим лікарем. Раділа що відділення надавало допомогу стільком людям.

Згодом вдалося відкрити свій медичний центр «Венера + Аполлон». У ньому працюють 7 лікарів-дерматокосметологів, мої колишні учні-інтерни. Завдячую своїм пацієнтам за довіру і досвід, а студентам — за стимул до нових звершень.

— Як прийняли рішення балотуватися до Тернопільської міської ради?

— Досі я не була в жодній партії. Завжди вважала, що медицина має бути поза політикою. Була переконана в тому, що кожен має реалізовувати себе в обраній справі.  А я за покликанням лікарка. Але часи змінюються. Зараз в Україні тривають реформи, відбуваються реорганізації в освітній та медичній сфері. Як спеціалістка, як практик, я не можу залишатися осторонь масштабних процесів, які, на жаль, не завжди виправдані, доцільні.

Наприклад, наразі викладачі-медики не мають змоги допомагати пацієнтам. Доценти, професори, асистенти не внесені в базу Національної служби здоров’я України. Незважаючи на те, що вони розвиваються, проходять стажування закордоном і вдосконалюють навички, наразі їм не можна поєднувати викладання студентам й лікування пацієнтів. Таке право залишили лише за лікарями практичної медицини. Вважаю, такий розподіл абсолютно неправильним .

Якщо говорити відверто, то ці нововведення можуть добряче нашкодити як пацієнту, так і майбутньому поколінню медиків. Для студентів важливо отримувати не тільки віртуальні знання, вони мусять побачити хворих, оцінити самопочуття людини з тією чи іншою патологією та бачити динаміку одужання пацієнта. Тільки за таких умов майбутні лікарі мають всі шанси стати справді кваліфікованими спеціалістами. Я розумію, що це проблема не тільки рівня місцевих рад, а в першу чергу загальнодержавна, але будь-які зміни слід починати з місцевих громад.

По-друге, наші люди повинні отримувати високоякісну медичну допомогу. Цього можна досягти, дооснащивши лікарні, сільські амбулаторії, центри первинної медико-санітарної допомоги. Їх необхідно реорганізовувати і всіляко, можливо навіть пільгово фінансувати. Важливо створити належні умови як для лікування людей нашої громади, так і для адекватного життя лікарів. Спеціалісти мають отримувати достойну зарплату, соціальний захист, не виїжджати закордон.

Адже наші медики надзвичайно здібні та працьовиті. Вони можуть реалізувати свій хист у  будь-якому куточку світу, вивчити мову, підтвердити диплом, їм усе під силу. Україні не можна втрачати таких спеціалістів. Мені дуже хочеться, щоб всі світлі голови залишалися тут, на рідній землі. Треба докласти до цього всіх можливих зусиль. Тому я готова поборотися за покращення ситуації в українській медицині на місцевому рівні у складі «Республіканської платформи». Вірю, що разом зможемо досягнути поставлених цілей.