Доглядальниці, продавчині, швачки та сортувальниці – такі зараз найпоширеніші професії серед українських заробітчанок. За даними італійського Інституту соціоекономічних досліджень CENSIS, більшість обирає роботу доглядальниці, тому що на них в Італії є підвищений попит. Вони допомагають літнім людям поратись по господарству, доглядають за ними та стежать за їхнім здоров’ям. Таку професію обрала і 39-річна Оксана, яка ще 9 років тому вперше виїхала на заробітки в Італію. Вона розповіла Радіо Свобода про те, що її змусило поїхати на заробітки, якою ціною вона перетнула український кордон, за чим сумує найбільше, а також про те, наскільки важко адаптуватись в італійські реалії українкам.
– Я навіть не думала їхати. Я нерішуча людина, сама б ніколи не поїхала. Одного разу до нас приїхала сваха, яка вже їздила до Італії на заробітки. Саме тими днями у мене помер мій чоловік Саша. Сваха була на похороні, каже мені: «Оксано, що ти тут будеш робити? Їдь зі мною до Італії: і грошей заробиш, щоб будинок добудувати, і господарство дуже велике в тебе, сама не впораєшся». Після цих слів я почала задумуватися над поїздкою на заробітки. Дійсно, коли Саша був живий, він і по господарству майже все сам робив, і будинок будував, і забезпечував нас повністю. А зараз я залишилась сама. Ніби на роздоріжжі, без мрій і сподівань, без коханої людини. Потім вона мені неодноразово телефонувала і наголошувала, що потрібно змінити обстановку й спробувати іншого життя.
Мама казала то їдь, то не їдь, Бог знає, куди мене там завезуть і що я робитиму. Декілька днів вагань все ж таки довели до кінцевої відповіді: я їду! Мама дуже хвилювалась за мене, а з іншого боку, дуже раділа, що зможу побачити щось нове і спробувати пожити по-іншому. Материнське серце дуже раниме, звісно, звістка, що дочка їде, невідомо на який термін, не дуже її «гріла». Але що робити, таке життя, важке і суперечливе…
«Продала все господарство заради поїздки»
– Коли я їхала, продала все господарство і ще трохи позичила. Я заплатила чернівецьким перевізникам 2000 євро за фальшиві документи, трансфер до Італії та гарантоване працевлаштування. Це був 2007 рік, тоді це була величезна сума, але чого не зробиш заради свого кращого життя та своєї родини. Багато дівчат набрали кредитів, і спочатку декілька місяців відпрацьовували саму суму, згодом ще й відсотки.
«Заплатила 10 євро на митниці, щоб до документів не «придирались»
– Всіх нас, майбутніх заробітчан, позабирали на бусиках із Чернівців. Сама я з центральної України, з Кіровоградщини. Я не знала, яким шляхом ми поїдемо, не знала, де я буду працювати і ким. На мої запитання вони відповіли, що все добре, вони все «порішали». Я заплатила, склала речі в багажник і вмостилася на сидіння біля свахи. Окрім нас, було ще десь 15 людей. Більшість – жінки. Ми їхали ніби колоною з декількох автомобілів, які теж були набиті людьми. В дорозі нам роздали підроблені документи. Нас привезли на Чоп, де митники перевіряли документи. Нас перевіряла молода дівчина, яка добре знала водія автобуса, що нас привіз. Перевіривши паспорти, вона почала їх віддавати, але мені і ще декільком жінкам не віддала. Переглядала сторінки, вчитувалась у кожне слово, крутила ними, але чогось їй не вистачало. Я захвилювалась, мене почало трусити. Сваха заспокоювала, пропонувала випити заспокійливе. Проте мені було зовсім не до цього. Я опинилась між домівкою та очікуваною поїздкою. Одна жінка запропонувала дати митнику по 10 євро. У мене не було виходу, дрібних купюр не було, тому позичила у нової знайомої, що сиділа навпроти. Відразу після того, як ми заплатили, нам повернули паспорти. Хлопці розказали, що робити далі, і з нами не поїхали. Важко було не помітити, що тут у них ціла система, що з нашої сторони, що зі сторони прикордонників сусідньої держави. Ми посідали на електричку, яка складалась з трьох вагонів і заїхали в Польщу.
«Нас завантажили у контейнери поміж меблів»
– У Польщі на нас чекав уже довжелезний автобус. Ми всі повмощувались і вирушили в дорогу. Це вже були не такі маленькі мікроавтобуси, якими ми їхали в Україні, а щось на кшталт «Ікаруса» на 40 місць, але зручніший. Недовго ми раділи, бо у Кракові на площі він зламався. Я дуже злякалась, адже заплатила стільки грошей, і раптом опинилась за крок від депортації. Як виявилось, хвилювалась не тільки я, а увесь автобус, сваха випадково дізналась, що всі, хто був в автобусі – нелегали, ну, крім водія, звісно. Після кількох неуспішних спроб завести машину, водій подзвонив знайомому. Той під’їхав і допоміг швидко все полагодити. Ми вирушили далі, на щастя. Під вечір під’їхали до якогось будинку на околиці міста, нам сказали, що це наше тимчасове житло. Це був ніби гуртожиток, тут було приблизно сто чоловіків і приблизно 30 жінок. Напевно, всі вони десь на будівництві працюють.
Я вперше побувала в закордонному магазині, таке велике розмаїття товарів, аж очі розбігалися. Все хотілось спробувати і купити. Через два дні за нами приїхав далекобійник на довгій фурі. Нас завантажили у контейнери поміж меблів, зверху накрили простирадлом. Спека там була пекельна, крім цього, водій дуже швидко їхав, і на поворотах ми боялись, щоб нас не прибило. Не спали всю ніч, дуже трусило. Дівчата розповідали, що колись наші заробітчани їхали так само, але поміж холодильників, і на черговому повороті в кінці контейнера вони обвалились і подавили людей. Коли водій це побачив, він викинув їх у найближчому полі. Потім його затримала поліція, але я не знаю, чи це все правда. Так ось, довезли нас до Італії, висадили у просторому полі біля автотраси. Поруч була тільки автозаправна станція та зупинка. Сказали, щоб ми тут чекали, що нас скоро заберуть. Ми всі повиходили. На вулиці була нереальна спека. Чекали автобуса декілька годин, сидячи на валізах. Потім зрозуміли, що це марно, і нас тупо «кинули». Всі почали зупиняти проїжджаючі автівки, щоб дістатись до найближчого міста. Ми ж зі свахою зупинили автобус, який їхав до потрібного нам міста – Флоренції. Заплатили по 15 євро, частину з тих грошей, які брали з собою «на перший час». Там нас чекали роботодавці свахи, які й мені підшукали роботу.
«Без знання мови ти тут ніхто»
– Вдома я трохи вчила італійську і могла вже вільно спілкуватись, але з помилками. Мова краще вчиться на практиці. Без знання італійської мови взагалі дуже важко, без мови ти тут ніхто! Навіть нелегалів не хочуть брати на «чорну» роботу без елементарного знання мови. Я проживала зі статусом «нелегалка» тут 4 роки, тобто я 4 роки не могла поїхати додому. Мама плакала, хвилювалась, та і я була в депресивному стані через це. Потім оформила всі необхідні документи і почала працювати офіційно. З того часу приїжджаю додому один-два рази на рік.
«Зламати в собі моральний бар’єр дуже важко»
Вже через тиждень знайшла роботу в іншої сеньйори, якій теж потрібний був догляд. Вона так само була дуже несамостійною, їй потрібний був цілодобовий нагляд. Окрім цього, у неї були проблеми з пам’яттю. Вранці вона могла запитати мене, хто я і що тут роблю. Все налагоджувалось після дзвінка до своїх дітей, яких вона, на щастя, не забувала. У неї я пропрацювала 4 роки. Потім у неї погіршилось здоров’я, і діти самі взяли її під опіку.
«Мені платять за 5 годин, а насправді працюю майже 24»
– Я працюю тут легально, моя офіційна зарплата – 1200 євро. З них вираховується медична страховка, пенсійний податок і податок на безробіття. Після вирахування всіх податків у мене залишається 900 євро. Нас дурять сеньйори. Згідно з договором, у нас – 5-годинний робочий день, а насправді ми поруч з ними 24 години на добу. З ранку до ночі, з ночі до ранку. І вночі, якщо вони гукають, треба прокидатись, бо в будинку більше нікого немає. Одного разу у діда підвищилась температура, коли він ішов з перукарні. Ноги перекосило, він не міг іти, впав. Люди побачили, зателефонували до мене і сказали, що діду стало погано. Я зібралась і поїхала в лікарню. Просиділа до ранку.
Я доглядаю цього діда вже чотири роки, він, на щастя, ще сам ходить і харчується. У мої обов’язки входить прибирання будинку, готування їжі та догляд за синьйорами. Він має дочку та сина, які живуть у годині їзди звідси. Дід сам за собою може подивитись, цілодобового нагляду не потрібно. Відповідно до законодавства, я працюю 5 годин, проте насправді майже увесь день. Інколи не слухається мене, розкидає брудні речі по будинку. Кажу, що дочці розповім, він каже, що вона не повірить. Взагалі, дуже хитрий дід на свої 72 роки. Проте є інші випадки у наших жінок, коли потрібно всю ніч сидіти над чоловіком чи жінкою, якщо та хворіє, потрібно знати елементарні способи надання першої медичної допомоги. Зате я його не тягаю, він ходячий, але є такі жінки, що мусять самі переносити людей, переодягати – це дуже важко. Багато наших так собі грижі «заробили», великі проблеми зі здоров’ям.
«Знепритомніла на роботі. Лікуватись не може, бо вона тут нелегально»
– У нас є тьотя Аня, вона приїхала два роки тому з Чорткова, що на Тернопільщині. Вона часто змінювала роботу, постійного місця праці не було. Коли українки їздили додому на свята, весілля чи дні народження, вона їх підміняла на роботі. І вона казала: «Боже, дівчата, у когось робота ще більш-менш нормальна, а деякі виконують роль рабів, інакше це не назвеш». Після цих заробітків у неї розпочались часті головні болі. Вона звернулась у лікарню, пройшла променеву діагностику, і в неї виявили пухлину в голові. Але продовжувала працювати, бо гроші треба. Одного разу знепритомніла на роботі, і слава Богу, бо якби роботодавці побачили, то вона втратила б роботу. Лікуватись піти не може, бо потрібні документи, а вона тут нелегально. Вирішила поїхати додому лікуватись, теж без документів. Щоб не депортували з кордону, летіла літаком. Вона сховала свій закордонний паспорт, пішла в поліцію, сказала, що у неї вкрали паспорт, вони їй видали тимчасовий паспорт. З ним вона прибула до України. Потім через «западенських» хлопців зробила нові документи, правда, я не знаю, як вони це роблять. Полікувалась трохи в Україні, і повернулась на роботу до Італії. Я ходила в міграційний центр, питала, чи можуть її полікувати, вони сказали, що якби вона приїхала як туристка і тут би з нею це трапилось, то її б полікували. А так ніхто не хоче допомагати нелегалам. Навіть з такими долями.
«Знайому збив автомобіль. Документи не всі легальні, тому її відмовляються лікувати»
– Нещодавно моя знайома Оля, заробітчанка з Волині, трохи старша за мою маму (їй 54), їхала на велосипеді додому з роботи, її збив автомобіль. До сих пір не знайшли, хто це зробив. Притому, що це досить жива вулиця, і було декілька свідків. Водії просто не дивляться на дорогу, дороги тут вузькі між будинками. Правоохоронці казали, що водій відкрив двері в машині під час їзди, якими і зачепив українку. Зараз вона проходить важку реабілітацію, документи не всі легальні, тому її відмовляються лікувати. Лікарі констатували забій голови, великі гематоми, струс мозку. Не знаю, як все буде, вона ледве говорить. Родичам дорого їхати сюди, за нею доглядає дочка діда, якого вона доглядала. Також підтримують українські дівчата та жінки, чергуємо, бо в кожної є робота.
«Дуже велика конкуренція»
– Пригадую, коли я здавала мовний тест на знання італійської мови, то зі мною в аудиторії були переважно чоловіки азіатської та африканської зовнішності. Зараз тут конкуренція на ринку праці дуже велика, тому італійці ставлять розцінки на оплату праці щонайменшу. Йдучи вулицею, важко зустріти корінних жителів, більшість – мігранти. Якщо раніше доглядальниця отримувала 900 євро за місяць, то зараз ціна впала до 600.
– З кожним роком італійці все більше віддають своїх батьків у будинок для літніх людей. Тут зовсім інша мораль, зовсім інше ставлення дітей до батьків. Літніх батьків віддають туди, а самі забирають їхнє житло. І їм не шкода, це в порядку норми.
В Україні ще збереглись сімейні цінності, які тут усіляко нівелюються.
«Щоб зекономити, українки ходять пішки кілометри»
– Наші жінки, щоб зекономити гроші, ідуть пішки до церкви чи до супермаркету, навіть якщо дистанція декілька кілометрів. Вони не куплять квиток, вони не куплять морозиво – економлять на всьому, щоб допомогти сім’ї в Україні.
«Навіть тут відчувається український дух»
– Ми, українські жінки, дуже згуртовані в Італії, постійно разом збираємось, їздимо на екскурсії по Італії і закордон, особливо по святих місцях. Тут є українська діаспора, українська католицька церква, все це дуже зближує відчайдушних українських жінок.
Українська громада у Прато
Тут навіть видається журнал для українських заробітчан – «До світла», до речі, виключно українською мовою.
Він коштує 4 євро, його розповсюджує католицька церква. Там є різноманітні статті, поради, топ-теми серед заробітчан, коментарі експертів щодо певних подій, запитання-відповіді для тих, хто тільки приєднався до нашої «італійської» родини, ну, і, звичайно, молитва та твори відомих українських поетів-емігрантів.
«До світла» – журнал для українських заробітчан українською мовою
«Хочеться вже додому»
– Незважаючи на комфорт європейського життя, все ж таки хочу додому. Дуже сумую за своїми рідними та й взагалі за рідним краєм. Коли приїжджаю на Україну, серце ніби повертається у своє звичне положення, душа знаходить розраду. Проте з того часу, коли я вперше виїхала закордон, в Україні нічого не змінилося, зарплати ті самі, мамі за пенсію важко прожити, рятує велике господарство. Мрію нарешті повернутися додому, позбутися статусу «трудової мігрантки» і знайти достойну роботу вдома. Сподіваюсь, що ці мрії колись здійсняться, а поки я знову пакую валізи до Італії, у пошуках кращого життя або ж розради…
