Ми, українці, вже звикли сприймати війну як частину свого життя, навчилися співіснувати з нею, усвідомили, що не варто сподіватися на феєричну перемогу, але й на катастрофічну поразку.

Українське суспільство зустрічає другу річницю початку широкомасштабного вторгнення російських окупаційних військ зі змішаними почуттями. На жаль, уже не відчувається того оптимізму, того ментального піднесення, тієї віри в перемогу, яка була рік тому. Але також немає й того шоку, переляку, відчуття безвиході, які ми пережили наприкінці лютого 2022 року.

Пригадаймо, як ще в першій половині лютого 2022 року більшість з нас вірили радше в «шашлики на травневі», а не в повномасштабне вторгнення. Так, американська і британська розвідка нібито й застерігала, що Путін готується напасти, але ж наше керівництво тут, на місці, мало б краще орієнтуватися. А раз з Банкової лунає: «У Багдаді все спокійно!» – то вірилося, що й перейматися особливо не потрібно.

Цю віру вперто підточувала ціла низка подій. Найяскравіша з них – термінова евакуація амбасад іноземних держав. Спершу – до Львова. Внаслідок чого дипломатична наповненість міста на квадратний метр побила всі історичні рекорди. Послів, аташе, радників можна було зустріти всюди – у ресторанах і кав’ярнях, у музеях і на виставках, у театрах і на концертах. Просто рай для журналістів, коли запросто можна взяти наживо інтерв’ю в амбасадорів Ізраїлю, Франції чи Аргентини. Тривогу навіював лише привід, який змусив їх всіх приїхати до Львова.

Тут би нашому керівництву отямитися, зрозуміти, що все це не просто так, що є ще якихось кілька днів, тож треба їх максимально використати. Попідривати мости, копати траншеї, встановлювати їжаки на шляхах потенційного наступу. Розпочати термінову мобілізацію, передислокувати наявні резерви в найнебезпечніші місця. Та, як ми знаємо, фактично нічого з цього не було зроблено. А якщо щось і було, то катастрофічно замало.

А нам, пересічним українцям, залишалося тільки тішитися, що ворог ще не напав. От уже 16 лютого минуло, а де ж той обіцяний наступ? Нема! То запровадимо нове свято – День національної єдності. Нині це все звучить як знущання.

От уже Путін оголошує визнання «ДНР» і «ЛНР». А в нас надалі панує пацифістський настрій… Аж до моменту, коли дійсно на наші міста не полетіли ракети й авіабомби, коли через наш кордон не рушили багатотисячні колони бронетехніки.

Вкотре перечитую свій наївний пост у фейсбуці, написаний 24 лютого 2022 року. Там я висловив надію, що повномасштабне вторгнення не зможе протривати довго. Хай не арестовичевські «два-три тижні», але все ж тривала війна не потрібна й самій Росії, Путіну, кремлівським завсідникам. Зрештою, мобілізованих на той момент російських сил було вкрай замало, щоб здійснити повноцінну окупацію. Та й як росіяни цю окупацію собі уявляють? Що от вдираються вони на наші терени, захоплюють якесь українське місто чи село, а що далі? Їздитимуть на кумедних автомобілях з гучномовцями і закликатимуть ошелешених українських громадян приходити на реєстрацію в комендатуру. Принаймні такі макабричні картини малювала моя уява, екстраполюючи на сучасність кадри з радянських кінострічок про Другу світову. Ну цілковита ж нісенітниця у XXI столітті.

Шок, біль. Хоча ще й тоді, у перші дні повномасштабної війни, залишалася віра, що й російське суспільство і там, у Кремлі, досить швидко усвідомлять безглуздя того, що відбувається. Тобто абсурдність своїх рішення і дій, тож увімкнуть задній хід. Зрештою, уже й почалися перемовини в Білорусі.

Однак вмикати задній хід росіяни не поспішали. Досить швидко з’ясувалося, що ті змальовані уявою макабричні картини стали втілюватися в життя на окупованих теренах. Ба більше, вигадані «кіно і німці» виглядали значно виграшніше, значно людяніше за ту реальність, до якої дотягуються бридкі руки Кремля. Ви думали, що не може нині бути «комендатур» – а вони з’явилися у вигляді окупаційних адміністрацій. З’явилися зрадники-колаборанти, почало процвітати мародерство окупантів, причому значно брутальніше, ніж могли собі уявити режисери радянських стрічок. Ми дізналися про наперед заготовані розстрільні списки, про створення російськими окупантами справжніх катівень, про знищення українців цілими родинами, разом з дітьми. Ні за що, просто на вулиці, на очах у сусідів.

Тож ми прагнули помсти, справедливості. І в цьому прагненні «кормив нас гніт і гнів на ворогів». І вже скоро помста отримала свою реалізацію. Спершу в Харківській офензиві, потім у відвоюванні Херсона. А ще були успішні операції з відновлення контролю за Чорним морем, топлення російських бойових кораблів, включно з флагманом «Москвою», відвоювання острова Зміїний. Воєнний досвід засвідчив, що Збройні сили України здатні на рівних воювати з «другою армією світу» й навіть перемагати її.

Засвідчив він і ту мало приємну обставину, що запорукою нашої перемоги є військова допомога Заходу. Без американських, німецьких, британських танків, гаубиць, ракет і набоїв здолати ворога не вдасться. Захід присягав допомагати нам «скільки буде потрібно». Утім насправді в Європі й Сполучених Штатах з кожним днем війни зростає «втома від України». Падає суспільна підтримка військової допомоги, популярнішими стають партії, які виступають проти того, щоб витрачати гроші на допомогу ЗСУ. Україна стає заручником міжпартійних чвар. Навіть сусідка-Польща, чия підтримка на початку війни була безпрецедентною, нині завдає нам удару в спину, допускаючи, що польські фермери блокують кордон з Україною та висипають наше збіжжя на траси і колії.

Та не найкраща ситуація і в самому українському політикумі, особливо після незрозумілої відставки головнокомандувача Валерія Залужного і фактично всього керівництва армією. Причому відбулося це в один з найкритичніших моментів на театрі воєнних дій. Зразу після цього відбулася здача Авдіївки. Причому, як стверджує багато військових експертів, здача доволі хаотична, з багатьма втратами, оточеннями, сотнями українських полонених. І передовсім саме через те, що було цілковито змінене командування, а в такі моменти не уникнути втрати контролю і зв’язку.

Звісно, що останні прикрощі на фронті пов’язані передусім зі снарядним голодом, який став наслідком зволікання американського Конгресу з ухваленням військової допомоги Україні. Що зайвий раз продемонструвало залежність нашої військової перемоги (а може, навіть виживання) від того, як проголосує конгресмен-республіканець. Чи змилостивиться спікер Палати представників Майк Джонсон і поставить нарешті українське питання на голосування. Чи не втне чергову падлянку угорський прем’єр Віктор Орбан під час схвалення допомоги для України чи затвердження санкцій проти Росії.

На жаль, за два роки війни наш уряд зробив катастрофічно мало для хоча б часткового унезалежнення нашого військового постачання від настроїв у Брюсселі чи Вашингтоні. На відміну від тієї самої Росії, яка активно відновлює військово-промисловий комплекс.

Не найкраще виглядає ситуація і з побудовою українських ліній оборони, які могли б затримувати переважаючі сили ворога навіть за наявності дефіциту амуніції. Знову ж таки, Росія з її «лініями Суровікіна» виглядає в цьому аспекті значно виграшніше.

Хоча зрозуміло, що й у Росії чимало проблем. І її авдіївська перемога з м’ясними штурмами для росіян була радше перемогою пірровою.

Пригадаймо, з яким оптимізмом і піднесенням ми зустрічали першу річницю війни. За плечима були дві грандіозні перемоги на Харківщині і в Херсоні. Країни групи «Рамштайн» нам обіцяли «золоті гори» озброєнь. Укладалася «танкова коаліція», почалися розмови про «авіаційну коаліцію». Уява малювала картинки, як ми скидаємо ненависних загарбників в Азовське море, вриваємося в Крим…

За цією ейфорією ми намагалися не помічати прикрих деталей. Наприклад, що Вашингтон ну зовсім не поспішає з вирішенням питання про F-16. А який може бути масштабний наступ без не те що контролю над повітрям, але навіть без авіаційного паритету?! Байден вперто відмовлявся надавати ракети ATACMS, без яких дуже ускладнювалося завдання з нищенням російської логістики. Канцлер Шольц, своєю чергою, упирався щодо ракет TAURUS, навіть попри те, що на нього тиснули і коаліційні партнери, і опозиційні християнські демократи.

А росіяни тим часом зводили потужну «лінію Суровікіна», заливали її бетоном, мінували підходи, стягували артилерію до місць потенційного прориву, заповняли шанці новоприбулими мобілізованими, готували авіацію для винищення західної бронетехніки. Ця «лінія Суровікіна» стане для нас фатальною у 2023 році й поховає всі наші надії на блискавичну перемогу.

Що нас чекає на третій рік війни? Звісно, нічого доброго. Але водночас і нічого настільки поганого, щоб варто було впадати в апатію. Найімовірніше продовжиться позиційна війна, гра на виснаження, гонка озброєнь.

У кого в цій грі будуть кращі карти? Усе залежить. Залежить від підтримки Заходу, чий економічний потенціал в рази перевершує російський. Тому чергова гонка озброєнь досить прогнозовано закінчиться черговою поразкою Кремля. Це такий собі посередній сценарій.

Можливо, Захід і передовсім Сполучені Штати усвідомлять, що варто припиняти всі ці забавки й раз і назавжди ліквідувати російську загрозу. Вихід очевидний – озброїти українців найпередовішою, найпотужнішою військовою технікою й дати нам можливість виконати для світу цю святу місію. Це – найкращий сценарій.

Найгірший полягає в цілковитій втомі Заходу від України. До Білого дому може прийти Дональд Трамп і вирішити відновити дружбу з Путіним. У європейських країнах можуть перемогти «пацифістські» проросійські партії. Тож західна військова допомогу для нас буде максимально скорочена. До цього нам також треба бути готовими й піднімати власний військово-промисловий комплекс. А ще – вирішити нарешті питання з мобілізацією.

Звісно, усі ці сценарії може легко перекреслити якийсь несподіваний «чорний лебідь». Але що тут напишеш, на те він і «чорний лебідь», що наперед про нього нічого не відомо.

За матеріалами ЗахідНет