“Треба жити достойно, щоб ще раз їх усіх обійняти”, — письменниця з Тернополя розповіла про героїв, яких у неї забрала війна (Фото)

Я не хочу ховати правду за цнотливо-евфеміністичним словом “АТО”. Це війна. Вона була і вона є, пише Ліля Мусіхіна.

Вона забрала у мене тих, з ким хотілось бути, з ким було заплановано зробити багато доброго, хорошого…

З двома із них я говорила телефоном напередодні їх загибелі.

З одним – про справу. І це було гідно. Бо про справу у нас говорять не з тим, з ким можна, а з ким треба. Ми говорили про Україну, про прапори, про Перемогу. Про ОУН…

А потім подзвонив мій Сергій і сказав: ” Лілю, у нас біда. Кіндрата не стало”.

З Юркою ми тріпались довго. Про все і ні про що. Так можна говорити тільки з найближчими. Сміятись до кольки в животі, говорити дурниці, верзти казна-що. Бо завтра знову буде день і знову можна буде бути разом, і знову продовжити просто бути разом хоч і на відстані сотень кілометрів.

Але для Юрки “завтра” не настало.

Та розмова була останньою.

Маріман їхав на фронт. Його взвод отримав від нас подарунок. Пам’ятаєте перший у Тернополі гаражний розпродаж, який ми влаштували 21 вересня? Пам’ятаю, бо то був мій ДН.Ми збирали гроші на тепловізор для їхнього взводу. Так от. Маріман ним так і не скористався. І ще 12 чоловік із його взводу. За одну мить. Кажуть, він став прообразом одного із персонажів художнього фільма про війну. Я його не бачила. І боюсь дивитись. Бо для мене Ромка Маріман – сміх на всі 32 зуби, намет на Майдані, чорне обличчя. Він був із моєї чоти.

Вітя. Усміхнений майже хлопчик, перед яким відкривався широкий шлях. Хороший фотограф, про існування якого я не знала до війни (як же бракувало мені тебе у експедиціях!), хлопчик, чиї фото несуть правду про майдан і війну. Батько чорноокої Юстинки. Син. Брат.

Завжди коли пишу про МОЇХ героїв, я пишу і про Артема. Це була наша перша втрата. Ще на Майдані. Але ми не знали, що насправді почалась війна. Ще тоді. Хоч, може, хто й заперечуватиме.

Я знову і знову пишу про них. Пишу про тих, що пішли розбудовувати для нас Небесну Україну. Там і бачу їх там, у кращому світі – Юрку, хорошого організатора і адміністратора, Кіндрата – ідеолога, Вітю – хронікера, Артема і Ромку – вони були близькими друзями – зі щирими і радісним сміхом.

Якщо існує Українське Наднебесся, то вони там. І треба жити достойно, щоб ще раз їх усіх обійняти. Не треба нам мокшанського раю із анголиками, яблуками та арфами. У нас є свій. От там, хлопчики мої золоті, дасть Бог, колись і зустрінемось.

Якщо житимемо гідно.

Заради України.

Ліля МУСІХІНА