Фiлiц Христина – лiкар-психiатр, психотерапевт, членкиня Української Асоцiацiї Християнської психологiї: «Нiколи уявити не могла, що буду психiатром, а тим паче психотерапевтом.

Для мене це була «невiдома» (на перший погляд) i надто вiдповiдальна професiйна нiша, не дивлячись на те, що завше любила лiкувати i розмовляти з людьми… Втiм, усе склалося, як повинно було бути: я маю змогу вчитися у найкращих фахiвцiв, переймати їх досвiд, бачити психотерапiю «очима» попередникiв, а тим самим дотикатися до царинi наук (пiсля фiлософiї) – психiатрiї та допомагати її знаннями людям».

1. Стереотип, який досi обманює нас: 

Ми звикли думати ще з дитинства!, що ознака сильної людини – це спроможнiсть принижувати, ображати, фiзично, чи морально гнобити, а ще бути гордими, зарозумiлими, черствими… Натомiсть той, хто не може себе так поводити оцiнюється, як слабка i нiкчемна – парадокс, бо все з точнiстю навпаки. Щоби бути злою людиною непотрiбно мати внутрiшню силу i мiцний духовний стержень, найлегше проявляти себе саме в такому «свiтлi». У той же час бути доброю i гiдною людиною потребує великої внутрiшньої сили i мiцного духовного стержня. Свiт залюбки намагається ламати  таких людей, тим самим перемiнити їх з Людей в людей, адже сил бути гiдною людиною здавалося б все менше i менше… Я люблю наводити приклад iз булiнгом: кого ми називаємо сильним? Хто для нас слабкий? На кого ми хотiли в дитинствi бути схожими? А чия шкура нам не приємна? Та звiсно, що краще булити, а нiж бути буленим, звiсно, що «сильний», лiдер, кращий – це той хто булить. Нiчого не вартий i слабкий той, кого булять… I так ми би жили собi в iлюзiї, якби «слово не взяла психологiя», бо все навпаки: люди нещаснi, ображенi, обдiленi любовю. Та що там любов`ю – людським ставленням, i такi обов’язково почнуть ображати i ненавидiти iнших, надто бо багато потрiбно сил людинi, щоби любити за таких умов. Сила – це любити, слабкiсть – це ненавидiти. Слабкий той, хто несе в собi все зi знаком мiнус i тим самим «пропонує» це iншим. Сильна людина – це та, яка залишається Людиною всупереч усьому. Тепер нехай злi люди з тим живуть))…. Рятiвна стратегiя «якщо я можу ображати iнших, бути нахабним, зверхнiм, i багато iншого, значить я сильний… – розвiяна не одним психоаналiтиком i навiть просто мудрою духовно людиною».

2. Творчiсть, як самотерапiя:

Творчiсть нiхто не сприймає серйозно. Я зараз не про маловажнiсть творчих професiй, а про те, що творчiсть немає меж, законiв, правил, одноманiтностi, чи обов’язковостi… Творчiсть є тим полотном, де можна творити все i навiть бiльше. I чим бiльше в тобi фантазiї пориву, тим бiльше «на тебе роззявляють рота». У психiатрiї та й у звичному життi такої розкошi немає. Тiльки ми хочемо проявити себе «серйозно» (висловити думку, бажання, не бажання, емоцiю) нас або критикують, або насмiхаються, або знецiнюють, «забороняють нас», або не чують взагалi. Мiсцями називають психiчно хворими, не маючи на це нi права, нi знань, щоби розкидатися дiагнозами. Бiльше того, як тiльки ми озвучуємо, або робимо щось не так, як би хотiлося комусь поруч – це автоматично ставлять на заборону. Де об’єктивнiсть? У свiтi її дуже мало. Є люди, котрi вiдстоюють себе i своє, втрачаючи людей, але залишаючи собi себе. А є люди, якi ламаються, а тодi приходять лагодити себе до фахiвцiв. Тому творчiсть є тим недоторканим, бо «не серйозним» плацом для самовираження i самолiкування вiд «свiту».  У творчостi ми справжнi, нам можна про все сказати, буквально i  алегорично. Творчiсть є пiгулкою для очищення нашої психiки вiд психологiчних тортур, яка синтезується всерединi нас, коли ми творимо. Єдине на що варто звертати увагу це на це частковiсть звiльнення вiд негативу, болi, страждань та iнших почуттiв, що ранять i розвивають всi можливi захворювання. Займатися творчiстю корисно, творiть у рiзний спосiб. У творчрстi безпечно бути собою, адже там ви «безпечнi» i для iнших, а мiж тим, будьте уважнi до себе в моментах, щоби не пропустити перiод, коли вже варто йти за допомогою до фахiвця.

3. Фанатичне працелюбство/гонитва «за власною тiнню?»:

Людинi завше буде мало часу i життя в цiлому. А знаєте чому? Тому що окрiм свого життя, на її плечах i в очах є життя ще сотень iнших людей, якi наче б то кращi, краще живуть. Якби ми жили своє життя, виконували б свої життєвi завдання, задовольняли очiкування покладенi нами (виключно) на нас… а не зiбрали всi можливi i досяжнi нашiй заздростi, або ж скромнiй  фразi «я теж так хочу», то потiм не прийшлося би висолопивши язика похапцем реалiзовувати все це, тiльки, аби встигнути… Людський ресурс звiсно величенький, але ще нiхто не стрибнув вище своєї голови… Якщо людина виконує свою життєву мiсiю, вона нiколи не видихнеться i не впаде в астенiю, невроз, чи депресiю… Тому що цi стани виникають виключно, коли людина втомилася «жити не лише своє життя», а тому живе в шаленому ритмi, себто проживає своє i ще багатьох  людей  життя, у всiх проявах цього словосполучення. Яскравий приклад фанатичного працелюбства є досягнення в професiйнiй сферi. Люди не готовi бути собою спокiйно працюючи «за своїм шматком», отримуючи гiдний прибуток. Успiхи i «термiни» незнайомих людей, чи колег не дають спокою i задоволення тим, що є на сьогоднi в нас. I це не тому, що чужi досягнення i працездатнiсть насправдi бiльшi, чи кращi, а тому що людям важко побачити себе збоку i те, що вони роблять… для них не помiтне їхнє на всi 100%, вони  вiчно не допрацьовують перед собою. Це як дивитися на свiт через збiльшуюче скло, а на себе через зменшувальне, а тому потрiбно бiльше, краще, швидше… Роботодавцю це на руку)), а як бути з нашим ментальним i фiзичним здоровям? Як правило такi люди одного дня опиняться з оберемком симптомiв пiдсумованих в дiагнози. I не факт, що i тодi людина дозволяє собi усвiдомити причину…

4. Життя, як фаст-фуд: швидко, шкiдливо, але мiсцями i смачно:

Фаст-фуд завжди в модi, але лише для тих, хто не вмiє по-справжньому  брати вiд життя максимум. Прожити життя теж можна по фаст-фудiвськи. Економлячи на життi, люди часто iснують собi успiшно займаючись самообманом. Iснувати направду легше, дешевше, не потрiбно особливо «напружуватися». Коли люди економлять на часi, енергетичному ресурсi – вони обирають фаст-фуд, перекусити швидко i бiгти далi жити. Але життя є цiлiсним i це вже iнша iсторiя – життя включає в себе i час на їжу… Кожен аспект буття людини має свiй сенс i свою роль. Часто трапеза смакування, а перед тим приготування замiнюється фаст-фудом, як наслiдок одна з ланок випадає… i добре якщо одна. Частенько i наше життя перетворюється на суцiльний фаст-фуд, де все швидко, де неважливi речi стають важливими, а цiннi, переходять в розряд «або швидко, або нiяк». Звернiть увагу на що ми витрачаємо життя? Все перевернулося з нiг на голову, коли проводити час з рiдними є вимушеним обов’язком, на який видiляється крихта часу, або час на «побути самим зi собою», його взагалi немає, або час на духовний розвиток… Те, що має в життi цiннiсть ми споживаємо, як фаст-фуд – швидко i без особистих вкладань, а в те, що насправдi вартує мiзер ми наполегливо вливаємо свiй час, енергiю, емоцiї, фiнанси. Може бути ще гiрше: купляємо i працюємо на те, що коштує, i нехтуємо тим, що немає цiни, бо безцiнне….

5. Як залишитися собою у свiтi, який намагається змiнити тебе?

Мабуть найважче, що людина повинна осилити розумом i серцем – це залишитися собою у свiтi, що перекроює її. Маленька дитина народжується i вже вiд тодi починається її формування. Добре якщо формування її, як ментальної особистостi, як тiлесної людини, як духовної матерiї вiдбувається в безпечних умовах, а головним правилом тим, хто зрощує буде: «але i кожен має право на себе», а не «твiй дiдо так жив, таким був i тобi туди ж». Є ще плачевнiшi  варiанти за яких людину формують нав’язанi фрази з розряду «бо»: «бо так файно, бо так модно, бо так правильно, бо так зазвичай, бо так треба». Не менш важливо дотримуватися меж мiж вседозволенiстю i свободою самовираження i само iдентифiкацiї. Це мабуть одне з тих небагатьох мiсць, де варто зважати на межi, адже вони мають рацiональне зерно.

Філіц Христина – лікар-психіатр, психотерапевт, членкиня Української Асоціації Християнської психології

А ще НIКОЛИ не порiвнювати себе з iншими. Одна (руйнiвна) справа, коли нас до цього привчають з дитинства, iнша справа, коли ми виростаємо i можемо тверезо вiдслiдкувати наслiдки порiвнювання  проаналiзувавши їх. Але що поробиш, ми часто боїмося аналiзувати, через перспективу вiдмовитися вiд звичного, навiть якщо воно шкодить нам. Зручнiше, коли та шкода наче б то не помiчена, не проаналiзована, здається, що вона в тiнi нашої свiдомостi… Тому ми швидше за все беремося жити за стандартними схемами мислення двох олiвцiв: «я не достатньо гострий», «менi бракує кольору»… Парадокс, правда ж? Якби кожен навчився бути особистiстю, а не вдавати її, чи вiдверто демонструвати безОсобистiсть – свiт нiколи б не змiг видихати нас в боротьбi за «кращим», «iншим». Психотерапiя дуже добре допомагає в цьому мiсцi, а картинка дiє, як нагадування про терапевтичнi усвiдомлення  для їх iнтеграцiї в щодень.

6. Топ-причина «нещасностi» людей?

Вони втрачають зв’язок iз сакральною  архетипнiстю – з Творцем. Звiдси i починаються всi проблеми вiд найменших i до душевно глобальних. До прикладу є люди, що пiдсвiдомо «не знають», про право на помилку. Бiльшiсть, що приходить на консультацiю, вiдкривають у собi пiдсвiдому упередженiсть, яка так i горланить: «ти не маєш права на помилку, але якщо i маєш, то ти недостатньо розумний, сильний, успiшний, здоровий, красивий, везучий… Помилки роблять саме такi, а ти хочеш бути таким?»                                                   Краще загнати себе в рамки «безпомилковостi» i страждати там, бо насправдi одного бажання не достатньо… На свiтi немає людини, яка б нiколи не помилилася, але є люди, що спокiйно до цього ставляться тому їхнi помилки непомiтнi для iнших. Дозволяти собi слабкостi  є силою, передумовою до ресурсного успiшного життя, а не вигорання, депресiй i хронiчного незадоволення життям. По великому рахунку людина сама вирiшує бути їй щасливою, чи нi. Картати себе за помилки, втому, не бажання, свою думку, вичавлювати останнi краплi енергiї, чи Вартує лише задати собi запитання: «що мене засмучує i  токсично забирає енергiю?» Вiдповiдь багатьох звучатиме: «думка iнших людей», «очiкування iнших». А далi задайте собi питання: «що потрiбно зробити щоби зупинити це?» Та напевно  перестати зважати на думки i очiкування iнших. Чому ж так важко це зробити? Тому що людина пiдсвiдомо не хоче взяти вiдповiдальнiсть на себе. Вiдповiдальнiсть  жити так, як хоче, а наслiдки сприймати, як результат, а не як причину чужих думок. Еге ж людина схильна до делегацiї вiдповiдальностi у «невидимий спосiб» – i це не навмисно. Просто в ключовий момент легше сказати «а мене так виховали, навчили, травмували» i це нормально, адже психiка шукає виправдання безвiдповiдальностi. У людей є безлiч iнструментiв зробити своє життя комфортним i радiсним, але далеко не кожен використовує,  а дехто взагалi не бачить їх… Бiблiотерапiя, духовнi практики, фiлософськi книги, психотерапiя, хобi – i це лише базовi iнструменти. А якщо я скажу, що «iнструментами» також є i люди, люди, якi оточують нас? Єдине, що заважає нам – це незнання з якого боку пiдiйти до тих «iнструментiв», психотерапiя в допомогу. А там i недалеко до головного iнструмента – до себе самих)). Бути в добрих вiдносинах з Творцем i є безпрограшною стратегiєю виходу з будь-якої ситуацiї переможцем, бо ми знаходимо себе справжнiх i маємо сили залишитися собою в цьому мiнливому й необґрунтовано вимогливому свiтi. Тим, хто поки не готовий до таких вiдносин, спершу потрiбно вiдвiдати психотерапiю… вона буде тим першим, не таким кардинальним (як зв’язок iз сакральною архетипнiстю…) кроком до змiн.

7. Непомiтна альтернатива нарко i алкозалежностям доступна всiм.

Гаджетозалежнiсть, залежнiть вiд соцмереж, iтернетзалежнiсть…. Багато варiацiй говорять про одне: про небезпеку, яка страшнiша за наркотики i алкоголь… Абсолютно без перебiльшень. Причина в тiй разючiй небезпецi криється в тому, що люди залежнi вiд речей, якi сприймають за норму. Чому норму? Через поширенiсть i «неохiднiсть», або через «бути в темi». Все, що норма не стикається з протидiєю i викорiненням.. немає з чим боротися… Наркозалежний суттєво вiдрiзняється вiд на благополучного  соцiуму (в планi шкiдливих звичок, що перемiнюють його особистiсть), а тому наштовхується на ревний протест суспiльства, вiдсторонення. Нечастi випадки наркозалежностi не можливо не помiтити, а ось гаджетозалежнiсть повсюди, це ж норма. Норма просинатися i хапатися за телефон, норма з ним засинати, норма проживати з ним весь свiй вiльний час, а якщо вiн не вiльний – зробимо вiльним (рука ж тягнеться, а мiзки ще бiльше). Немає кому з ким боротися, якщо всi одинаково залежнi. Фон суцiльний i ми в ньому зливаємося в єдину масу гаджетозалежних наркоманiв. Це жахливо, бо наслiдки такi ж, як i в наркозалежних… нехай перебiг буде рiзнитися, але спiльний «кайф», шкiдливiсть звички i результати, втiм майже нiхто про цi наслiдки не говорить в дiї. Життя наркозалежних руйнується поступово, людина деградує у всiх планах, втрачає себе, здоровя, рiдних, можливостi, майбутнє, час. Так само працює i гаджетозалежнiсть. Скiльки ми втрачаємо часу, себе i свого, коли гортаємо всi можливi iнтернет-платформи, а скiльки гортаємо без жодної користi для нас? За таких умов кожен з нас має бути для себе лiкарем, без того нiяк: виробляти звичку мандрувати просторами гаджетiв у визначений час i термiн. До прикладу, визначити для себе загальний час перебування в соцмережах, в iдеалi це за реальної потреби, а не на автоматi заходити i гортати стрiчку, новини, вивчати життя iнших… цей час має бути чiтко регламентований, як час перебування в туалетi… на перший погляд це звучить дивно, але правдиво. Якби ми використовували гаджети за призначенням дзвiнки, смс, фото – нам не прийшлося б лiкуватися вiд залежностi вiд них. Подумайте на хвилю, як гаджети витiсняють життя з людей i забирають людей в людей…

У новому 2024 бажаю божественного миру в душi кожної людини, що живе на планетi Земля. Миру, за яким неодмiнно прийде свiтла перемога  великої нацiї -України. Нехай Господь пробачить нам i захистить. З Новим Роком! З Божим Роком!

Журнал БIЗНЕС ЖИТТЯ МIСТА. CITY LIFE BUSINESS