У суботи в Тернопільському академічному обласному театрі актора і ляльки театральна студія «Третій Дзвінок» запропонувала глядачам дещо незвичну прем’єру — гротескову драму на дві дії за Славоміром Мрожеком «Ноктюрн для ножа з оркестром». Мрожек творив в стилі театру абсурду, тому вистава є великим викликом як для виконавців, так і для глядачів, адже в ній на перший погляд відсутні звичні причинно-наслідкові зв’язки, і важко зрозуміти, чи події відбуваються насправді, чи все існує лише в голові головного персонажа – Скрипаля.

На перший погляд хаотичні діалоги та гротесково перебільшені характери свідчать на користь другого. Загалом головним способом існування акторів на сцені є перебільшення. Під час роботи над виставою виконавцям була поставлена умова: жодних побутових рухів. Кожна риса характеру візуалізується в певне спотворення пластики персонажів, доведене до граничного максимуму, і глядачам потрібен певний час для того, аби прийняти подібні правила гри. Та саме завдяки подібному «збільшувальному склу» вдається сфокусувати увагу глядачів на основній проблематиці вистави, втіленій у дії акторів.

Чи живе насправді мистецтво? Чи робить воно вільним, чи ув’язнює? Що потрібніше у наш час — філармонія чи скотобійня? Коли людина перестає бути особистістю, чи стане вона примітивною сірою масою, якою можна легко керувати? Мистецтво є мистецтвом чи театром ницих інстинктів? На що готова людина заради влади та грошей? Чи легко переступити моральні цінності заради особистої вигоди та банального виживання? Чи можливо залишитися собою під тиском нав’язаних авторитетів? Також гостро зачіпається тема нездатності деяких матерів сепаруватися від дитини, визнати її особисті кордони та вибір.

Протягом вистави головний персонаж (Скрипаль) під тиском подій переживає яскраві трансформації свого характеру. І щоб іще більше посилити для глядачів цей трансформаційний ефект, роль умовно розділили на три частини, і кожну з них зіграли окремі акторки.

Перший етап – Скрипаль Закоханий (у виконанні Христини Дехтяренко та Поліни Бачик). Це абсолютно безвольна особистість, не здатна на прийняття рішень, цілком підконтрольна своїй владній матері (Юліана Серединська та Катерина Малиновська). Його одноманітне існування-жевріння, повністю присвячене музиці й мамі, змінюється, коли в його житті з’являється перше кохання – Флейтистка (Єва Золота-Авдєєнко). Та мати, не бажаючи ділитися владою над сином, робить усе можливе, щоб не дати цьому союзу статися. Звісно, мотивуючи це єдиноможливою справжньою любов’ю – любов’ю материнською, і не бажаючи помічати, що її любов направду є токсичною задушливою диктатурою.

Ще одним елементом тиску на Скрипаля є постійна присутність поряд із ним бюста геніального Паганіні. За фантасмагоричним сюжетом п’єси бюст оживає, і між Скрипалем та Паганіні (Юліана Климик та Дарія Стахова) розпалюється дискусія про природу геніальності, в результаті якої персонажі укладають контракт – Скрипаль отримує геніальність, а бюст Паганіні стає людиною.

Тут в гру вступає друга іпостась головного героя – Скрипаль Геніальний. Він чує світ по-новому, повно й яскраво, він упевнений у собі і, схоже, щасливий. Проте триває це щастя недовго. Містом крокує військовий оркестр, і «музика війни» дико дисонує з гармонією нового світу Скрипаля. В цю мить піднімається нова проблема – протистояння духу й матерії. Паганіні, захоплений потужністю оркестру, покидає сцену слідом за військовими, отримавши на прощання знакове для вистави прокляття від Скрипаля: «Йди і будь м’ясником».

На сцені з’являється новий персонаж – Директор філармонії (Софія Шпеник), дволикий і нещирий пристосуванець, що запрошує Скрипаля дати сольний концерт з нагоди Дня міста. І знову перед героєм постає вибір – стати самостійним чи залишитися з матір’ю. Та на цей раз Скрипаль вирішує вирватися на свободу. І незабаром ми побачимо його у стінах філармонії серед натовпу захоплених шанувальників. Та й на цей раз щастя не триватиме довго, адже концерт обірве поява М’ясника (Денис Осадца та Олександр Прохоров), у якому можна віддалено впізнати колишнього Паганіні. У протистоянні Скрипаля й М’ясника можна прочитати відсилку до протистояння інтелігенції та пролетаріату, духовного та матеріального, високого й ницого. «Музика може існувати, а може і ні, а от скотобійня існувати повинна», – каже М’ясник. Він приносить із собою дух скотобійні, і мелодію ноктюрна символічно заглушує ревіння худоби, яка конає. Озвіріла налякана юрба покидає філармонію і це остаточно руйнує віру музиканта в себе.

До глядачів виходить останній зі скрипалів – Зламаний. Повний відчаю та зневіри у суспільстві та, що найстрашніше, у мистецтві, яке виявилося слабшим за матеріальне. Він бачить, що за ієрархією ефектів музика стоїть значно нижче за ревіння вола, якого убивають. «Я втратив віру» – цими страшними словами він проводить риску під собою як під митцем.

Хто легко «перевзувається» згідно з новими правилами гри, то це Директор філармонії. Він знаходить спільну мову з М’ясником та оголошує відкриття Театру інстинктів, де на догоду публіці на сцені убиватимуть тварин. Фактично Скрипаля примушують стати убивцею.

Коли ж у мить найбільшої душевної кризи у нього стається сварка з коханою Флейтисткою, що повернулася, Скрипаль остаточно втрачає глузд і приймає свою нову долю, розбиваючи м’ясницькою сокирою свою скрипку, де-факто символічно убиваючи своє кохання, своє минуле, свою душу.

Вистава багата на символи та приховані сенси. Музичними ефектами, грою світла, написами, що з’являються й трансформуються, і дією балету підсилюється ефект повної нереальності того, що відбувається. Балет у цій виставі – неначе ще одна дійова особа, що мовчазно існує на другому плані вистави, проте яскраво співпереживає героям, взаємодіє з ними та з глядацьким залом, допомагає осягнути складну емоційну партитуру вистави. Примітно, що у балеті беруть участь усі учасники вистави (а також Анастасія Яцків та Поліна Полеванчук).

На завершення Посильний (Тетяна Єгорова та Юлія Драгунцова) ритуально кидає в яму уламки скрипки та закриває її кришкою з написом DAS ENDE (КІНЕЦЬ), так би мовити, провадячи похорон мистецтва.

До слова, до переповненої зали звернувся режисер Дмитро Татарінов – подякував акторам, ЗСУ та всій творчій команді, вручив акторам пам’ятні дипломи. А ті, своєю чергою, теж висловили вдячність режисеру, а також незмінному керівнику студії Тетяні Кошильовській, які займаються своєю улюбленою справою, мають новий, власний, креативний підхід, аби сповна розкрити тематику будь-якого обраного твору.

Під час війни, яка занурює в морок, кожна вистава підтримує емоційний дух людей, адже вони знаходять у мистецтві розраду та відновлення, спосіб самовдосконалення й зростання.

Розумію, наскільки надважка режисерська та акторська робота, яка, зрештою, приносить свої плоди і неймовірні результати.

Оксана Волошина

Джерело: Газета Місто.