Що таке пікнік з артилерією, що можуть і чого не можуть дрони, і як після фронту відчувається мирний Київ, Тижню розповів Іван Пелих, син відомого телеведучого Ігоря Пелиха. Іван з перших днів повномасштабного вторгнення дає відсіч окупантам, зараз — у складі 1-ї Інтернаціональної роти спеціального призначення, пише Тиждень.

— Як ти опинився в армії?

— Це цікава історія. В кінці лютого ми вивезли всіх своїх в Дрогобич, а я повернувся поїздом назад до Києва, бо прочитав у фейсбуці пост 112 бригади ТРО, що їм потрібні люди з дронами: «Якщо у вас є дрон, то передайте його нам, або якщо ви пілот — долучайтесь». Думаю, супер, піду. Стріляти з автомата я не вмію, а керувати дроном вмію. Прийшов на їхню базу (на телефон, ясно, ніхто не відповідав) і кажу, що хочу приєднатись. Питають: «Бойовий досвід є?» — «Нема» — «Строчку служив?» — «Ні» — «Все, гуляй». Тоді кажу: «А я з дроном» — «Ага, тобі сюди». Так я потрапив спочатку в ТРО, де ми з кінця лютого по середину березня каталися по Києву та шукали ДРГ, потім по області трохи допомагали бригадам.

— Не страшно було?

— В нас було кілька перестрілок, але це дрібниці. В порівнянні з тим, що згодом було на Сході, взагалі ніщо. Відчував, що щось робиш, а решта — нормально. Найбільше мене вразив випадок на блокпосту, десь в перші дні березня. Але спочатку передісторія. Числа так 18 лютого, я їхав на машині, перевищив на 20 км швидкість і мені поліція виписала штраф. І от в березні ми проїжджаємо блокпост на нашій машині, якою їхали «літати», нас зупиняє поліція, ми кажемо пароль, а вони у відповідь: «Хлопці, нам не зручно питати, у вас є патрони 5,45?» «Ну так, є, а що?» «Пацани, дайте нам трошечки, в нас холості». Якось так незвично було: два тижні тому вони мені виписували штраф, а зараз я даю поліції набої.

Коли у квітні всіх англомовних відправляли на навчання з британською морською піхотою, я також пішов. Там познайомився з «Індією» — моїм майбутнім командиром роти. Згодом всі, хто пройшов навчання, могли перейти в бригаду спецпризначення. Концентрація знань, яку британці дали за місяць навчання, просто неймовірна. Це не оці радянські дідусі, котрі тобі щось розказують, а тобі їх не хочеться слухати. Там навпаки: заняття вже закінчилося, а ти до них сам біжиш і питаєш: а як оце робиться, як це. Вони дали нам дуже круту базу, від якої потім ми відштовхувалися, зокрема під час формування нашої роти. В нас рота міжнародна, хтось із військовим досвідом, хтось ні, і щоб оце все якось структурувати та довести до спільного знаменника, ми й використовували ті знання, які нам давали інструктори на навчаннях. Одним словом, підготовка була хороша. Це не той випадок, коли хлопці прийшли, їм дали автомати: отут запобіжник, тут затвор, «передьорнув» і вперед.

— Хто ці люди, з якими тобі доводиться працювати?

— Абсолютно різні. З українців до того ніхто не був військовим. Ну або дуже давно цим займався. Іноземці, в більшості, служили в арміях своїх країн, а дехто брав участь в бойових діях. Це переважно американці й канадці, які пройшли Ірак та Афганістан, тож для них війна — це не дивина. Хоча їм тут також цікаво. Один з американців, дуже крутий кулеметник, був в Іраку три роки. Спитав його якось, як йому тут, і він мені сказав цікаву штуку. Каже, за три тижні на позиції в Григорівці він відчуває, наче навчився більшому, ніж за три роки в Іраку. Тому що тут зовсім інша війна. Ми всім іноземцям так і кажемо, особливо тим, хто має досвід Афганістану чи Іраку: хлопці, вам треба зрозуміти, що в цій війні Талібан — це ви. Це ви вояки з «калашами» на конях, а у вашого противника є авіація, артилерія, міномети та інша фігня. І цей американець мені сказав. «Я три роки провів в Афганістані й уперше за три тижні в Григорівці був на полі бою, де танк не на моєму боці».

Малий Іван з батьком Ігорем Пелихом, який трагічно загинув у ДТП у 2009 році

— Як вони сприймають війну? Навіщо вони тут?

— На диво, але вони сприймають її так само, як і ми. Розуміють, що є добро, а є зло. А ще їм подобається ця чітка лінія фронту, а не щось таке незрозуміле. Я їх також питав, чому вони тут. Переважна більшість запевняє, що з ідейних міркувань. Кажуть, «я розумію, що це несправедливо і замість того, щоб сидіти й писати пости підтримки та ставити український прапор на біос, я можу приїхати сюди і бути корисним». В нас є тайванець (раніше їх було багато, зараз один), який зразу чесно сказав: «У нас така сама проблема. Мені просто цікаво заздалегідь подивитися, як це відбувається. Перед тим, як воно почнеться у нас, коли велика країна-агресор нападає на маленьку, хочу повчитися у вас». Я його жартома шпигуном називаю. Але і білоруси і грузини також на цю тему говорять: «Після перемоги ви до нас, так? Хто там перший в черзі? В Грузію поїдемо, чи в Білорусь? А як на Тайвані почнеться, доведеться посунутись. Поїдемо в Тайвань».

— А іноземцям є чому в нас повчитися, чи вони лише діляться власним досвідом?

— По-різному. Багато з них, особливо ті, які були в армії, мають бойовий досвід, вони реально дуже досвідчені. Якщо взяти середньостатистичний рівень підготовки у них і у нас, то це не до порівняння. Наприклад, щодо роботи диверсійних груп. Ні в мене, ні в нашого командира роти, ні в командирів взводів об’єктивно немає такого досвіду, який є у них. І ми без будь-якого сорому спокійно призначаємо їх командирами цих місій та слухаємо все, що вони скажуть. Це все дуже відкрито. Якщо ми чогось не знаємо, будемо слухати і переймати в іноземців. І якщо вони чогось не знають — аналогічно. Бо треба вчитися. Цього ніхто не соромиться. Можливо через те, що в нас служать іноземці, у нас немає цього класичного: от командир, а от підлеглий. Все технологічно, дуже інтелектуально і без армійського дебілізму, він зведений до мінімуму наскільки це можливо.

— Іноземці підписують контракт надовго?

— На три роки. Звичайний контракт. Щоправда, у них є «плюшка»: за два місяці можуть його розірвати без жодних пояснень. І власне таким чином половина роти після Лисичанська від нас тупо втекла, тому що страшно.

— Які твої перші враження від війни на Сході? Там набагато жорсткіше?

— Я б сказав, там простіше, ніж тут. Тут все якось дуже складно. От ми сьогодні їхали з «Індією» і він сказав: «Найгірше, що може трапитись з військовим, це армія в ППД (пункт постійної дислокації – Ред.). Сидиш, займаєшся якимось армійським дебілізмом. А там навпаки, розумієш, що ти робиш. Спочатку всього лякаєшся: щось прилетіло, одразу пригнувся. А потім так звикаєш, що коли міномет стріляє не ближче, ніж сто метрів, ти далі собі сидиш п’єш каву, бо «спускатись в підвал ще рано». От коли вже п’ятдесят (метрів — Ред.), то вже «ладно, піду».

— Швидко навчився визначати відстані, що і куди летить?

— Та що там визначати. Все просто. Коли я ще там не був, мені було дуже цікаво дізнатися всі ці тонкощі. Але на навчаннях ніхто цього не каже. Мовляв, побудеш — зрозумієш. Тому для тих, кому цікаво, є лайфхак, як це робити. Слухаєш звук виходу, тобто «бум». Далі слухаєш звук приходу, тобто «бум», але вже поруч. Рахуєш кількість секунд. Якщо це міномет, то мінометний снаряд в середньому летить 330 метрів на секунду, відповідно, кількість секунд множиш на 330 і маєш дистанцію. Плюс-мінус. Тому що є похибка на те, поки звук дійде до тебе, поки відійде. Але плюс-мінус це і є дистанція. А ще міномет і танк звучать по-різному, і НУРСи по-різному. Міномет так: «сшшш». А танк: «фррр». «Касетку» чути, коли вона нагорі вибухає. Вихід не чути, бо це РСЗВ, вони за 15 км стріляють і ти його не почуєш, хіба дуже тихо. Але коли багато вибухів чуєш на горі, то це точно «касета» і треба реагувати. Спочатку падай, потім шукай укриття — чим глибше, тим краще.

В принципі очікування і реальність досить таки співпали. Я б не сказав, що побачив на Сході щось, що було для мене кардинально новим. Гарно пам’ятаю Лисичанськ. Лежу в окопі десь близько опівночі, по нас обстріл. І тут вони запускають сигнальні ракети, які підсвічують все навколо, як у фільмі «1917». Там була сцена, коли герой пробігає біля будівлі, що палає — темрява, чорний силует і помаранчевий колір. Все абсолютно один в один: оця сигнальна ракета, яка все підсвічує помаранчевим, зорі, силуети…

Бої за Григорівку 1-ї інтернаціональної роти спец призначення. Відео: Іван Пелих

Але особливого екшена в Лисичанську в нас не було. Ми сиділи під артою та чекали. Просто щоб там хтось був. Більше екшену було в Григорівці. На другий день, коли ми зранку почали літати, по нас запрацював танк. І спочатку це реально дуже незвично та стрьомно, коли по тобі працює танк чи міномет. За тридцять метрів хату буквально рознесло на шматки. В нас взагалі є дуже цікава традиція з хатами та КСП (командно-спостережний пункт — Ред.). Якщо наш ротний «Індія» ходив митися в душ – все, гаплик. Негайно в бронежилети, каски і бігом в підвал. Він три рази ходив митися, і тричі нам розносило КСП. Тепер він не ходить митися категорично. Я навіть сказав, що коли він в Києві піде митися, то попрошу, щоб всі мої виїхали кудись на всяк випадок, бо хто його знає.

— Пластовий досвід згодився?

— Дуже згодився. Мені спати в спальнику і з рюкзаком ходити — це ж нормально, як завжди. А для когось це було незвично. Ну і «калаш» навчився розбирати я ще в Пласті. Тому, коли прийшов в лютому в ТРО і думали, що я повний нуль, я «калаш» розібрав на раз-два і це багато що спростило. До речі, про рюкзак. Якщо він великий і важкий, і ти не можеш його нести, ти його просто викинеш. Так що на два тижні береш тільки 20 літровий рюкзак, в який кладеш мінімум речей: спальник, каремат, пару шкарпеток, пару комплектів білизни, лопату, павербанки та й все… Ну і серветок вологих багато не буває.

— Яка ваша функція на передовій?

— Як каже наш комроти: «Коли ти їдеш туди, думаєш, що приїдеш на «Падіння чорного яструба» і будеш з ДШК валити русню, а приїжджаєш на пікнік з артилерією». Сидиш, п’єш чайок, а по тобі гатять усім, чим можна. Отак пройшов наш Лисичанськ. В Григорівці вже було трошки цікавіше. Там ми вже активізувались, давали їм відповідь, ходили малими групами на інший бік річки, була диверсійна робота, стрілецькі бої сам на сам тощо. Але переважну більшість часу в тебе таки пікнік з артилерією. Ти сидиш або в окопі, або в підвалі, або якщо не пощастило, в якомусь яру. В аби-якому заглибленні, яке може бути. З досвіду Лисичанська я зрозумів, що коли все закінчиться, приїду на дачу і почну копати підвал, щоб зверху було 2,5 метри залізобетону, два запасних виходи, запас продуктів і вода. Я дуже хочу, щоб тепер в рекламі ЖК, які будуватимуться, писалося: «Наш ЖК буде обладнаний трирівневим супербомбосховищем і найновішим ПЗРК на даху».

— Думаєш, у майбутньому це знадобиться?

— Сподіваюсь, що ні. Але сподівайся на краще, а готуйся до гіршого. А якщо серйозно, то функція нашої Інтернаціональної роти спецпризначення — бути мобільним резервом, підскочити туди, де це потрібно і зробити те, що потрібно. На початку війни нас хотіли використовувати, як звичайну механізовану бригаду, посадити в окопи на лінії фронту: сидіть, пацани, тримайте фронт. Але передумали. Такого поняття, як легка піхота, як ми себе позиціюємо, у статуті ЗСУ просто нема. Там не передбачена наявність людей з автоматами, які можуть швидко кудись перейти і бути мобільними. Є механізований підрозділ та й все. Тому, зважаючи на обставини, наша функція — це бути, так би мовити, затичкою в одному місці. Чотири позиції, де ми були, з трьох сторін були оточені, тільки ззаду наші. І наша задача полягала в тому, щоб туди зайти, закріпитись і чекати, коли хтось прийде.

— Дуже творча робота.

— Не знаю. Можливо, допомагати москалям переходити на той світ за посередництвом різних видів артилерії — це справді творча робота. Як на мене, не дуже. Я б сказав, досить таки проста і чітка. Але коли треба виконати задачу і ти розумієш, що зробити її так, як тобі сказали, не можна і треба зробити якось інакше, то це скоріше головоломка. Треба придумати такий варіант, який виявиться правильним. Командуванню не дуже це подобається, проте поки що ми один із найбільш боєздатних підрозділів батальйону. Поки в нас все вдавалося добре, значить ми все робимо вірно.

— Чим ти займаєшся в команді?

— Відповідаю за все, що пов’язане з дронами в складі роти (але по факту на рівні батальйону). Донедавна відповідав саме за польоти, але тепер ми працюємо над тим, щоб у нас був ще антидроновий напрямок з антидроновою рушницею, на яку ми зібрали кошти (450 тис. грн менше ніж за три доби). Щоб чужі дрони до нас не літали.

Спочатку мене сприймали трохи несерйозно, бо ж без військового досвіду… Старшим офіцерам дещо складно зрозуміти, що це нова війна — війна технологій. І їм дуже непросто адаптуватися до цього. Для них дрон — це якась така вундервафля, яка може робити все. Якщо є дрон, значить ми можемо літати на 50 кілометрів, бачити всі виходи навколо і вираховувати моментально координати. Дрон — це універсальна пігулка для всіх наших проблем. А це зовсім не так.

— Як далеко ви можете за допомогою дронів заходити на ворожу територію?

— Дивлячись де. Там де ми сьогодні третім «мавіком» (дрон моделі «Mavic 3» — Ред.) можна літати на вісім кілометрів без проблем. А там, де ми були раніше (на Луганщині — Ред.), так працює РЕБ, що інколи ледве на кілометр залетиш. Ми для себе узгодили, що для нас дрони — це більше оборонна зброя, ніж наступальна. Ми не пробували ними залетіти кудись на 10 км щоб вичислити «саушку», яка по нас працює, тому що є велика ймовірність втратити дрон. Коли ти втратиш автомат, підеш на склад і отримаєш інший. А коли втратиш дрон — мусиш просити волонтерів, щоб тобі шукали новий. Через це ми не літали далеко. В нас є наша зона відповідальності — село, яке тримаємо, і наша задача — зробити так, щоб до нього не дійшли. Креслимо півколо плюс-мінус три кілометри і от по цій зоні працюємо, щоб не було ніяких танкових проривів, піхоти і т.д.

— Були втрати дронів?

— Один у Лисичанську. І то, через непідготовленість. У наших сусідів з 79-ки був бій, треба було їх підстрахувати, подивитися, звідки на них виходять. Ми полетіли на 2,5 км без попередньої підготовки, але не повернулися. Після цього стали трохи акуратніші, й жодного дрона більше не втрачали.

— Дрон легко збити?

— Майже нереально. На висоті більше 250 мерів влучити в дрібну рухому цятку дуже складно. Крайній раз ми працювали зі спецом, у якого була снайперська гвинтівка Barrett M82 з 50-тим калібром. Він казав, що за два кілометри попадає в людину. Але коли прицілився в дрона, то визнав, що не попаде. Є шанс збити дрон хіба з «калаша» чи снайперки, коли він на низькій висоті. Можна з дробовика стріляти (до 50 метрів), або коли у тебе є РЕБ чи антидронова рушниця. Тоді це працює.

—  Хто має перевагу по безпілотниках, ми чи вони?

— Спірне питання. Як ми працюємо на «Mavic», так і вони. Як в нас є «Лелека», так в них є «Орлан». Це не тільки про дрони, а й загалом. Ми-то кращі, але в них більше, і не в два рази, а в п’ять, десять. Це стосується всього. Ми технологічніші, працюємо чіткіше, але у нас всього менше. І оця перевага в кількості, хто б що не говорив, вона відчувається, і найперше в артилерії.

— Ти помітив збільшення наших можливостей, поки був на передку? Допомога від партнерів доходить?

— Так, сто відсотків. Біля нас неподалік стояли М777. Коли ми корегували якусь там «Гвоздику», чи «Акацію», то рознос влучань від заданої точки був дуже значний, 400-300 метрів. Але коли пару разів на нас йшли танки і працювали М777, то з відстані декількох десятків кілометрів у них похибка на чотири приходи складала всього 50 метрів. Це фантастика. Перед нашим остаточним виходом з Григорівки вони попали їм в склад БК і три дні взагалі було тихо. Так що прогрес відчутний. Сто відсотків класно! Давайте ще. Не жлобіться! Дайте нам ці ракети на 300 км.

— Що ця війна означає особисто для тебе?

— Це челендж. Треба це нарешті закінчити. Вже триста років пробують закінчити і ніяк не виходить. Або ти продовжуєш традицію і просто робиш щось, щоб закінчити, або раптом тобі повезе і ти таки закінчиш. От і стараємося. Якщо не повезе, то як мінімум, попрацюємо не гірше за тих, хто були до нас.

— Коли приїздиш до Києва, які відчуття?

— Ще до Києва, коли ми були в Костянтинівці, я себе знаєш на чому зловив? Світло вночі горить. Як світло? А світломаскування? Виключити негайно! Я звик їздити без фар. Навіть коли зараз паркуюся, то під деревами. Бо на виїздах ми завжди паркуємось під деревами. Коли орки були тут, всі розуміли, що вони близько. А коли вони там, ну таке, всі розслабилися. Ми вже так жили вісім років…

Дивні відчуття бувають. Кілька днів тому ввечері потрапив на один музичний фестиваль. В стилі «Гогольфесту», тільки на мінімалках. Дуже прикольна локація на Парковій, я там ніколи не був. Я туди прихожу — і це наче минуле життя. Тут музика, тут продають якісь штуки. Я отак ходжу, як дикун на це дивлюся. Ти не те щоб не сприймаєш це, але дуже дивно. Я просто сів і хвилин двадцять просидів мовчки, звикаючи, що це ок. Бо якось дивно. Стільки людей в одному місці, без укриття, все світиться посеред ночі…

— А тебе це не нервує?

— Спочатку нервувало. Ти почуваєш себе дикуном. Нервували люди в різноколірній одежі. Я, певно, настільки звик до такого болотного, зеленого, койотового вигляду людей, що коли йшов і бачив когось в жовтій майці, чи в яскравому червоному платті, то перше що думав – навіщо, ти ж дуже демаскований, вдягни щось зелене. Але це перші 20-40 хвилин, потім звик.