Шлях до свободи i незалежностi лежить через мiннi поля. По них йдуть нашi солдати. По них йде українське суспiльство, переважно з зав’язаними очима.

Вiйна мало що змiнила з точки зору полiтичної фрагментацiї суспiльства: п’ятий рiк продовжується запекла Facebook-боротьба фан-клубiв кандидатiв у президенти України 2019.

До цього додалось ще одне: про що б не йшлося – вiд ДТП до кадрових змiн у вiйськовому керiвництвi – суспiльство завжди на боцi вiйськових, а не полiтикiв. Хоча вiдсоток негiдникiв в полiтицi навряд чи перевищує вiдсоток командирiв-самодурiв в армiї.

Мовчазна вiдмова вiд демократичного цивiльного контролю Сил оборони та автоматичне перенесення безумовної довiри до армiї на конкретних воєнних дiячiв так само шкодить нам всiм, як i бездумна вiдданiсть своїм полiтичним кумирам i готовнiсть пробачити їм все що завгодно. От тiльки наслiдки такої примiтивiзацiї пiд час вiйни настають швидше i вимiрюються людськими життями.

Заради справедливостi треба пiдкреслити, що саме полiтики постiйно намагались перетворити Homo sapiens на виборця з ознаками соцiального дебiлiзму. Саме для цього, замiсть реальних аргументiв на користь того чи iншого кандидата на вiдповiдальнi державнi посади, пiдкидувались штучнi протиставлення старих i нових обличь або полiтикiв i “технократiв”.

Зараз для країни життєво важливо, щоб об’єднуючою ставала не фiгура чергового кумира, а наша спiльна мета – свобода i незалежнiсть.

Але така змiна передбачає, що критерiями оцiнки полiтикiв, чиновникiв, воєначальникiв стане не ознака “свiй-чужий” або “подобається-не подобається”, а ефективнiсть i вiдповiднiсть їхнiх дiй нашiй спiльнiй метi.

Сьогоднi Україна на мiнному полi. Цi мiни розкиданi скрiзь: сумнiви у необхiдностi подальшої воєнної допомоги з боку США, якi у передвиборчiй боротьбi висловлюють радикально налаштованi конгресмени-трампiсти; напад Хамасу на Iзраїль, за яким лише слiпий не бачить прямої зацiкавленостi Кремля у вiдтягуваннi уваги i ресурсiв вiд України; Iран та його “шахеди” i загроза постачання путiну балiстичних ракет; Китай, що як мiнiмум комплектуючими допомагає Росiї виробляти дрони i ракети та не заважає Пiвнiчнiй Кореї постачати агресору снаряди; бiльш анiж складнi проблеми з Орбаном i Фiцо; вiдвертi друзi Москви i “консерви” росiйських спецслужб в багатьох країнах свiту, що намагаються скористатись моментом, щоб заморозити “конфлiкт в Українi” i допомогти путiну пiдготуватись до “остаточного вирiшення українського питання”.

А ще мiни-пастки, що пiдкидують з рiзних бокiв “поiнформованi аналiтики” на кшталт Саймона Шустера з його публiкацiями в TIME, i власнi вiйськовi стратеги, якi не розумiють, що не там i не так сказане слово шкодить, а iнколи i вбиває.

I всiм цим iз великим задоволенням користується Кремль.

Передбачаючи хвилю обурення i звинувачень, все одно запитаю, навiщо було главкому Залужному виносити на загал те, що необхiдно обговорювати на Ставцi, в Рамштайнi або з колегами з країн-партнерiв.

На яке враження читачiв журналу The Economist вiн розраховував та на що хотiв вплинути своїм “програмним есе” в стилi пiдручника для Академiї оборони, яке ряснiє назвами росiйської зброї: “Земледелие”, “Поле 21”, “Ланцет”, “Орлан”, “Zala”, Д-1, Д-20, “Краснополь”, “Ciлок”, “Пiтон”, “Гарпун”, “Пiроєд”, “Стриж”, “Лiсочок”?

Думаю, особливо вдалим для досягнення цiлей став абзац щодо “застосування для пророблення проходiв у мiнно-вибухових загородженнях мiнi-тунелепрокладачiв з буром, плазмового руйнiвника ґрунту (RВR), порожнiх рукавiв для закачування газоподiбної або рiдкої вибухової речовини, ракет з паливно-повiтряною вибуховою сумiшшю”.

Не виправили ситуацiю анi колонка українського главкома, анi бiльш розгорнута “стаття з елементами iнтерв’ю”, в яких було менше вузькоспецiальної iнформацiї i термiнологiї, але достатньо протирiчь, недоосмисленостi та невпевненостi.

И скiльки потiм не пояснюй в українських ЗМI що i навiщо хотiв сказати генерал Залужний, крiм цього вiдчуття невпевненостi українського главкома, в повiтрi не залишилось нiчого.

Наслiдками цього iнформацiйного марш-кидка Валерiя Залужного стали додаткова невпевненiсть наших партнерiв та додатковi аргументи, якими вiн озброїв наших недругiв та ворогiв.

I ще сколихнулася вся внутрiшня i зовнiшня болотяна каламутня та активiзувалися полiтичнi гельмiнти, якi вважають український народ бидлом i активно презентують себе на роль президента країни, готового забезпечити “мир”, подарувавши путiну нашi територiї, свободу i незалежнiсть.

Але це не єдинi питання до главкома Залужного.

Аналiзуючи його iдеї стосовно подолання позицiйного характеру вiйськових дiй, напрошується висновок, що вони скорiш за все анi чим не вiдрiзняються вiд тих, що напрацьовує ворожий главком Шойгу. I це лише пiдкреслює висновок стосовно того, що “радянська армiя” України вiдрiзняється вiд “радянської армiї” Росiї лише розмiром.

Главком, маючи досвiд початку минулого року, коли армiя була не в найкращому станi i країну фактично вiдстояв народ, нажаль, згадав в своєму “програмному есе” лише технологiчнi передумови для успiху. I тому дозволю собi нагадати вiдомий вислiв маршала Маннергейма: “Фортифiкацiї, артилерiя, iноземна допомога – все це не матиме жодної цiнностi, якщо звичайний солдат не усвiдомлює, що саме вiн обороняє свою країну”.

Вiдсутнiсть глибокого розумiння цiєї iстини i небажання щось змiнювати ще бiльше консервує “совковiсть” нашої армiї i демотивує бiйцiв i командирiв.

Низка невдалих призначень мiнiстрiв оборони країни призвела до фактичної вiдмови вiд проведення глибокої воєнної реформи i деградацiї воєнного вiдомства до рiвня скандальної закупiвельної контори. При цьому функцiї оборонного планування, визначення засад воєнної, вiйськової кадрової та вiйськової технiчної полiтики були або зовсiм загубленi, або незаконно перетягнутi на себе главкомами.

Це значною мiрою призвело до руйнування механiзмiв демократичного цивiльного контролю Сил оборони i, як наслiдок, до певної кланової автономностi вiйськового керiвництва i вiдчуття вседозволеностi та безконтрольностi.

В цих умовах почала швидко формуватися сьогоднiшня автономно-кланова вiйськово-кадрова полiтика, в якiй головними стали родиннi, дружнi та iншi непублiчнi зв’язки. В цiй системi геть вiдсутнi вiдкритi та зрозумiлi критерiї, вiдповiднiсть яким вiдкрила б лiфти для просування командирiв, що проявили себе на фронтi i вiдчувають вiдповiдальнiсть за життя кожного солдата.

Апогеєм вседозволеностi стало розпорядження главкома Залужного, що наказав не допускати у вiйська Головну iнспекцiю Мiнiстерства оборони України, що за статусом є вищим вiйськовим iнспекцiйним органом воєнного вiдомства.

Саме цей орган має право, незалежно вiд Генерального штабу, перевiряти та оцiнювати рiвень бойової готовностi вiйськових частин, вiд якого залежить не лише успiшне виконання бойових задач, а й збереження життiв захисникiв країни.

А ще вiн призначений контролювати дотримання в Збройних силах вимог законодавства i прав вiйськовослужбовцiв, з чим в нас є численнi проблеми. Хто чекає на пiдтвердження цих слiв, може просто поспiлкуватися з вiйськовими – чоловiками i жiнками – та їхнiми родинами, щоб зрозумiти глибину i масштаб порушень, що вiдбуваються кожного дня i кожного дня демотивують захисникiв України.

Безумовно, немає сенсу заперечувати необхiднiсть технологiчного прориву, про який написав генерал Залужний. Але й неможливо погодитись з нерозумiнням главкомом Збройних сил України Залужним того, що сприймаючи людей, якi прийшли захищати країну i свої родини лише як ресурс, заштовхуючи їх в систему вiдносин радянського зразку, армiя лише втрачає нашi конкурентнi переваги, що могли б змiнити ситуацiю на фронтi, i природньо приходить до стану рiвноваги з такою ж “радянською армiєю” Росiї.

I знову повертаюсь до нас з вами – українського суспiльства.

Тож що будемо робити?

Далi йти мiнним полем з зав’язаними очима i слiпою вiрою в чергового безконтрольного кумира поза критикою?

Чи, може, згуртуємось навколо спiльної мети i почнемо оцiнювати полiтикiв, чиновникiв i воєначальникiв лише з точки зору здатностi разом з нами її досягти?

Андрій Сенченко
Український політик і громадський діяч, лідер політичної партії “Сила права”