Тренерки, які працюють у проєкті «Правова та психологічна допомога родинам осіб із інвалідністю з дитинства», який фінансується фондом Абіліс, і не сподівалися, що цього холодного, вітряного, дощового грудневого дня на чергове заняття прийде так багато батьків з дітьми.

Це ще раз підтвердило, наскільки важливими є ці зустрічі-заняття і для дітей, і для батьків. «Я дуже переживав, коли ми не могли приїхати сюди тому, що в будинку не було світла. А ми живемо на дев’ятому поверсі…Я вас люблю…», — ділився своїми емоціями Артур, якого на візку привозить в Асоціацію мама.

Загалом опікуються своїми дітьми головно мами. На плечах цих молодих і тендітних чи вже не дуже молодих, але сильних духом жінок, величезна ноша і відповідальність. Діти, яким по 10, 15, а нерідко й 20 років, для них «маленькі сонечка», як назвала свого сина одна з мам.

Ці жінки витримують такі психологічні навантаження, яких не в силах витримати більшість чоловіків. І не лише психологічні, а й фізичні. Адже вправлятися з візком із дитиною, якій 19, або заспокоювати 17-річну доньку, в якої з тих чи інших причин, не зрозумілих для оточуючих, раптом виникає паніка, дуже важко. Непросто в якийсь момент самій не зламатися, витримати, пережити і любити своє сонечко так, як його не може любити в цьому світі ніхто.

— Батьки дітей з ментальними порушеннями є опорою для своїх дітей, але і вони потребують турботи та підтримки. Забезпечення їм якісної психологічної допомоги — це не лише спосіб полегшити їхній тягар, а й можливість створити міцнішу й хоча б трохи щасливішу родину. Допомагаючи батькам, ми допомагаємо їхнім дітям — а отже, вкладаємо в майбутнє, — каже голова ГО «Асоціація жінок України» Лариса РИМАР.

Для жінок, які виховують доньок і синів з інвалідністю з дитинства, дуже важливо, аби громада, в якій вони живуть, приймала їх та дітей як членів суспільства, яким не потрібно повсякчас висловлювати свою жалість, а підтримати, якщо не матеріально, то принаймні морально, створюючи умови для нормального життя, спілкування і відпочинку. Бо саме вони, кожна наодинці, замість громади, держави, виконують роль і доглядальниці, і виховательки, і психотерапевта, і лікарки, і вчительки… для дитини, яка до своєї старості і до глибокої старості мами залишається маленькою і часто не пристосованою до життя в суспільстві.

Заняття в Асоціації із психотерапевтом, арт-терапією дають можливість жінкам розвантажити свої емоції, подивитися на світ і свої проблеми з різних боків, відволіктися від буденності, а окрім цього ще й порадіти маленьким досягненням своїх дітей.

«Я радію сьогодні з того, що…». Продовжити це речення запропонувала присутнім на тренінгу цього дня доцентка Тернопільського національного педагогічного університету, кандидатка психологічних наук, практикуюча психологиня Галина ГОНЧАРОВСЬКА.

Кожна із жінок розповідала про своє, але у всіх рефреном звучало: «Я дуже рада, що потрапила в цей проєкт і тішуся, що моя дитина тут почувається добре й набуває нових навичок».

Галина ГОНЧАРОВСЬКА використовує у роботі різні методи і техніки стабілізації психологічного стану, які допомагають опанувати емоції, пов’язані зі стресом, розвивати навички регулювання емоціями, виявляти та залучати ресурси, які є у кожної із жінок. Наприклад, використана цього дня методика роботи, що пов’язана з намотування ниток, позитивно впливає на психоемоційний стан, врівноважує, зосереджує. А відтворення, до прикладу, думок, настрою на папері, перший крок до розуміння як можна змінити настрій, не потрапити в тенета зневіри.

У сусідній кімнаті соціальна педагогиня Тернопільського навчально-реабілітаційного центру Тернопільської обласної ради Зінаїда МОКРИЦЬКА опікувалася добрим настроєм і творчою активністю дітей. Із легкого застигаючого пластиліну для ліплення та моделювання кожен ліпив свою фантазію – хто рукавичку, хто звіряток чи кульки. У когось виходило добре, у когось не дуже й тренерка та її помічниця допомагали.

Для кожної дитини – особливий підхід, увага. Діти відчувають, що їх тут люблять, і відповідають любов’ю. Ще донедавна неконтактні вони починають потроху розкриватися, навіть спілкуватися, що не практикують із чужими.

Щирість цих дітей, їх бажання полюбити весь світ, аби тільки він був до них прихильний, настільки вражає, що хочеться обняти кожного й вділити часточку свого тепла.

Їм тут затишно й спокійно. А ще – весело, бо можна поспілкуватися з тими, хто поруч на візку, чи підійти й допомогти ліпити ведмедика, бо руки товариша не втримують пластилін…

«Нам можна забрати додому свої роботи?», – запитують у тренерки. Звичайно, що можна. Ще й у ці дні, коли перед новим роком світом ходить Миколай, в Асоціації від нього приготували дітям подарунки. Це – набори фломастерів. Вручаючи презенти, тренерка загадала наступного разу принести намальовані фломастерами на аркушах паперу свої мрії, щоб зробити з них невелику виставку й разом порадіти успіхам кожного.

А наприкінці занять, щоб запам’ятати цей день, радісні емоції дітей та їх батьків вирішили відобразити на спільній світлині.

— Увага до родин, які виховують дітей з інвалідністю, має бути свідченням того, що ми – суспільство, яке цінує кожну людину, незалежно від її особливостей. Це крок до створення більш гуманного і справедливого світу, – каже Лариса РИМАР.

Цей світ потрібно формувати по крупинці. Родини, які виховують дітей з інвалідністю, надзвичайно сильні, але вони не повинні боротися із труднощами наодинці. Увага суспільства — це не лише визнання їхньої мужності, а й внесок у створення світу, де кожна дитина має право на розвиток, любов і підтримку. Діти з інвалідністю та їхні сім’ї — це наша спільна відповідальність, і лише разом ми можемо зробити їхнє життя достойним.