Спільна аграрна політика Європейського Союзу більше не працює. Вона не ефективна, оскільки не відповідає викликам сьогодення й тим паче майбутнього, — каже в інтерв’ю Тижню докторка аграрних наук експосолка з особливих доручень МЗС України Ольга Трофімцева, яка виконувала обов’язки міністерки аграрної політики та продовольства України від лютого до серпня 2019 року.

протести фермерів

— Торік у грудні Європейський Союз ухвалив рішення про початок перемовин про вступ України до складу ЄС. Побутує думка, що аграріям європейських країн членство України в Союзі не вигідне.

— Насамперед треба розуміти, що вступ до ЄС не самоціль України. Таке членство в жодному разі не панацея від усіх болячок. Євросоюз — це економічно-політичний блок, який має свої проблеми й виклики. Останні протести фермерів у Берліні, Парижі, Італії та, зокрема, Польщі свідчать про потребу реформування аграрної політики ЄС. У 99 % ідеться не про ставлення до України, а про те, як місцеві фермери розуміють критичні проблеми в європейському агросекторі.

Нині Україна якраз і є ковтком свіжого повітря для ЄС. Спільно з українським агропромисловим комплексом (АПК) Європа може стати найпотужнішою аграрно-продовольчою силою у світі. Про це не раз наголошувала під час зустрічей із представниками ЄС, членами бізнесових спільнот, фермерами.

Утім, й Україні треба зрозуміти, що вступ до Євросоюзу з теперішньою аграрною економікою не буде результативний. Нам, безумовно, варто зважати на вектор розвитку світової економіки, шукати своє місце в ланцюгах товарів з більшою доданою вартістю. Треба ініціювати активний діалог про те, як Україна позиціонуватиме себе як додану цінність для ЄС. Це може стати стимулом подивитися на спільну аграрну політику під іншим кутом, щоб вона дійсно сприяла конкурентоспроможності, ефективності розширеного Європейського Союзу на світових ринках. Нинішньою ситуацією ж не задоволені не тільки європейські фермери, а й кінцеві споживачі.

— Що не так з українською аграрною політикою?

— Наприклад, ще влітку 2021-го, за пів року до повномасштабного вторгнення, запрацював український ринок землі (від липня 2021-го ринок відкрили для фізичних осіб українців, від січня 2024-го до нього також допустили юридичних осіб. Ліміт землі в одні руки зріс від 100 до 10 тис. га. — Ред.). Кроки з його впровадження потрібні були вже давно. Але від початку запуску ринку землі мене передусім хвилювала відсутність стратегії або бачення розвитку українського агропромислового комплексу. Знову ж таки, ринок землі, як і вступ до ЄС, не самоціль. Це не про поставити галочку. Це всього-на-всього інструмент, щоб розвивати далі сектор й економіку. Для того щоб раціонально його використовувати, треба розуміти, який АПК хочемо бачити, зважаючи на наші євроінтеграційні кроки, економічні, макроекономічні, геополітичні процеси й тренди, які спостерігаємо у світі. Україна не має чіткої стратегії розвитку з прописаними конкретними кроками протягом, припустімо, десяти років.

Як на мене, то наша логіка порушена: ринок землі запускаємо, але без стосунку до візійного й стратегічного бачення розвитку агросектора загалом.

— Якою має бути візія розвитку українського агросектора?

— Загалом програма розвитку українського АПК має стати частиною загальноекономічної стратегії держави, бо ми ніби щось будуємо, упроваджуємо, але без стратегії. Особливо під час війни це не дуже вдала ідея.

Ще під час своєї роботи в міністерстві агрополітики була прихильницею моделі трьох Д. Мова про диверсифікацію (від лат. «diversificatio» — різноманітність. — Ред.) у трьох напрямах: експорту за ринками, за видами продукції, яку можемо експортувати, й видами виробництва.

Тобто маємо створювати якомога більшу кількість готової продукції, інгредієнтів, готових органічних продуктів для продажу в супермаркетах. Крім того, треба розширювати ринки збуту цієї продукції. Хоч українська агропродукція найперше сировинна й наявна майже в усьому світі, але потенціал деяких регіонів залишається неопрацьованим. Маємо неосвоєні ринки збуту. Насамперед це Середній і Близький Схід, та ж Африка.

Вважаю, що в Україні не має бути засилля великих або малих виробників.

Нам потрібна диверсифікована структура виробництва, де кожен займає свою нішу. Великі агровиробники, безперечно, мають переваги в економіці масштабу виробництва тих самих біржових видів зернових чи олійних. Малі й середні фермери демонструють потенціал в інших сферах. Завдання держави — робити так, щоб усі гравці мали рівні можливості й однакові правила гри на ринку.

— Яке за таких умов значення відкриття ринку землі в Україні?

— Якщо казати про функціонування ринку землі безпосередньо під час великої війни, то певний рівень активності зберігався. Були угоди про купівлю-продаж земельних ділянок. Мінагрополітики наводить дані в межах 1 % загальної кількості сільськогосподарських земель в Україні.

Щодо запровадження другого етапу й можливості купувати землю юридичним особам, то тут маю питання. Під час великої війни такі кроки держави не надто логічні, адже через обмежений вплив вона не може забезпечити повноцінну роботу ринку землі.

Багато хто з економістів наголошує, що ринок сприяє зростанню вартості землі. Знову ж підвищення ціни землі не може бути самоціллю. І чому це добре з економічного погляду, для мене питання спірне. Зростання ціни вигідне для тих інвесторів, які вкладають гроші в землю як у нерухомість. Вони очікують отримати від неї дохід. Однак вигоду для тих, хто працює на землі, і для держави загалом ще треба обрахувати. Думаю, що там не так все однозначно.

Поки що український ринок землі залишається закритим для іноземних інвесторів. Треба розуміти, що це питання часу. Але й тут потрібен здоровий підхід до розв’язання цієї проблеми. Наприклад, упровадження додаткових вимог до іноземців. Чому зараз такі країни, як Німеччина, намагаються обмежувати доступ саме іноземних і не аграрних інвесторів до земель сільськогосподарського призначення? Усе через спекуляції таких компаній. Схоже на те, що їхня діяльність жодним чином не пов’язана з розвитком сільських територій, зацікавленістю в розвитку людського потенціалу. Мовиться виключно про отримання дивідендів. Якщо ж ідеться про українське село, то це передусім розмова про людський капітал. Завдання номер один —не втратити його. Держава має зробити так, щоб іноземець, який прийшов на український ринок землі, залишався там працювати, вкладався в розвиток людського капіталу, створював робочі місця, піклувався про екологію, розвиток технологій та економічний складник. Тільки так це має працювати.

— Напередодні повномасштабного вторгнення, за підсумками 2021 року, Україна експортувала агропродовольства на рекордну суму — $27,9 млрд. Як почувається АПК наприкінці другого року великої війни?

— Прямі збитки агросектора сягають $10 млрд. Це втрати сектора через знищені об’єкти й врожаї. Непрямі втрати сектора перевищують понад $30 млрд.

З одного боку, українському АПК завдано величезної шкоди. З іншого — війна змусила більше уваги приділити моделі ведення агробізнесу і великими та середніми, і малими виробниками. Торік, зустрічаючись із фермерами, зауважила, що вони стали прихильнішими до ідеї об’єднання задля переробки. Багато гравців ринку почали вкладатися в інфраструктурні й логістичні об’єкти, розбудовувати сухі порти на кордоні з Євросоюзом. Хоч би як цинічно звучало, але завдяки війні в українському агросекторі вдалося запустити позитивні процеси.

Фермери почали більше уваги звертати на нішеві культури. Багато хто відмовляється від кукурудзи, бо вона нерентабельна, адже доводиться продавати її нижче за собівартість.

Розвиток спостерігаємо у тваринництві. І мова не тільки про велику рогату худобу. Це також свинарство, вівчарство, розведення кіз.

Також під час війни великі гравці ринку інвестують в об’єкти з глибокої переробки. А наші експортери долають складнощі й шукають ринки збуту української продукції.

— Чи вдається збувати за кордон збіжжя зерновими коридорами? Доступ до них має обмежена кількість трейдерів, до того ж зберігаються безпекові ризики.

— Морський зерновий коридор функціонує насамперед завдяки Збройним Силам України. Коли кажемо про експорт зернових чи олійних у великих масштабах. зрозуміло, що рівнозначного альтернативного шляху морському знайти важко. Бачимо, що вимушено, але почав розвиватися напрямок Дунаю та портів, які раніше відігравали другорядну роль. Зараз через блокування портів Великої Одеси й Чорного моря вони розвиваються швидше.

Через зерновий коридор без Росії (попередня зернова угода між Україною, Росією, Туреччиною та ООН діяла до 17 липня 2023 року. Надалі РФ відмовилася продовжувати дію зернових коридорів. — Ред.) було експортовано понад 14 млн т збіжжя. Однозначно він має працювати далі. Хоча цілком зрозуміло, що це можливості найперше для великих виробників. За нормальних умов до Чорного моря доступ мала би більша кількість виробників. Це сприяло б зменшенню тиску на внутрішні ціни для українського фермера. Нині ситуація, на жаль, досі критична. Внутрішні ціни не вирівнялися. Вони не такі, як були до війни, у сенсі паритетності зі світовими цінами.

Треба розуміти, якою критичною може стати цілковита зупинка морського експорту. Зважаючи на війну й терористичну позицію Росії, спільні зусилля держави та нашої армії — це серйозний сигнал і всередину економіки країни, і зовні. Наші партнери бачать, що українські виробники й експортери роблять усе можливе, щоб виконати свої зобов’язання.