Про наслідки – зокрема, значні освітні втрати і розриви між різними контингентами школярів – свідчать як міжнародні дослідження, так і вітчизняні. І це лише середня освіта.

Міністерство освіти і науки у розпал повномасштабної війни рік тому очолив Оксен Лісовий, і за цей час лунали питання як до нього, так і до роботи відомства.

Що зараз відбувається з реформою Нової української школи? За яким принципом об’єднують українські виші і що буде з викладачами? Чому Таврійський університет не приєднали до Могилянки і як вплинуть на студентів потенційні зміни у фінансуванні вищої освіти?

На ці та інші запитання міністр освіти і науки Оксен Лісовий відповів у інтерв’ю для “Української правди. Життя”.

– Це інтерв’ю мало вийти до річниці вашого перебування на посаді (21 березня), тож хотіла б розпочати його з питання про те, що ви вважаєте найбільшим досягненням і невдачею МОН за останній рік?

– Була досягнута низка важливих особисто для мене речей, заради яких я тут (на посаді міністра – ред.).

Необхідність продовження реформи НУШ, яку розпочали попередні міністри, Лілія Гриневич та Анна Новосад, – одна із тих речей, що мотивувала мене зайти в МОН. Минулого року нам вдалося відновити фінансування цієї реформи, за багатьма позиціями – збільшити.

Розблокували діяльність Національного фонду досліджень, повернулися до формули фінансування вищої освіти. Низка вдалих кадрових рішень в інституціях, які працюють при МОН.

Що не вдалося? Найважче – питання формування повноцінної команди на всіх рівнях. Для мене стало трохи сюрпризом, що МОН дуже важко конкурувати на ринку праці. Не так багато людей хочуть працювати у міністерстві. Декого з тих, кого я хотів би бачити у команді, нам не вдалося захантити. Вони працюють в освіті, різноманітних проєктах, але заходити в освітньо-державну службу не хочуть. Це певною мірою ослаблює МОН.

Зараз на очільників директоратів, відділів, напрямків – подвійне, потрійне навантаження. Треба усвідомлювати: сьогодні ми працюємо за трьома основними потоками – підтримка вже працюючої системи освіти, виклики війни і реформи.

Благо, що є багато партнерських, донорських організацій, які готові підтримувати, але, на мою думку, спроможність саме МОН як державної інституції потребує підвищення.

– Поговоримо про освітні втрати. Результати дослідження PISA-2022 показали невтішну для України картину. Чи є у МОН конкретне бачення, як долати освітні втрати? З чого почати?

– Не погоджуюсь, що вони дуже невтішні для України. По-перше, вони передбачувані. По-друге, ми перебуваємо на середньому рівні в порівнянні з тими країнами, з якими ми можемо і повинні себе порівнювати.

Інше питання: у нас, крім втрат, є великі розриви між містом і селом. Для мене це більш тривожно. Треба формувати окрему політику, і ми над цим працюємо.

Є школи, які показали результати на рівні розвинених країн Організації економічного співробітництва і розвитку. Але нас “тягне вниз” село. Що треба робити? Насамперед повернутися до повноцінного очного навчання.

Щодо цього є окрема політика МОН і цілий комплекс заходів, які незабаром презентуємо.

Друге — це різноманітні форми подолання освітніх втрат. Від додаткових занять в школах до зовнішнього тьюторингу, додаткових онлайнових занять, літніх шкіл. Значною мірою тут допомагають громадські організації та донори.

Це комплексне питання, але найважливіше — це повернення до очного навчання.

– Як зміни до фінансування маленьких шкіл мають сприяти зменшенню розриву у знаннях учнівства з міста і села?

Довідка* Йдеться про рішення уряду щодо припинення фінансування зарплат вчителів з у школах, де навчаються до 45-ти учнів. Тож з 1 вересня 2025 року потенційно 437 гімназій і 59 ліцеїв не отримуватимуть освітню субвенцію.

– У маленькій сільській школі дуже важко забезпечувати достатньо високий рівень навчання, тому ми разом з Міністерством фінансів вводимо обмеження. Розуміємо, що, якщо громади не фінансуватимуть зарплати вчителів з місцевого бюджету, це призведе до закриття частини шкіл. Відповідно діти будуть переведені до більших, опорних закладів освіти, в яких немає класів по 5-6 учнів і які ліпше забезпечені вчителями та засобами для навчання.

Для цього потрібно підсилити можливості громад у питанні придбання транспорту для підвезення дітей. І минулого року, і цьогоріч виділяємо на це субвенцію – 1 млрд гривень.

– Що буде з вчителями?

– Вчителів можуть перевести до тих шкіл, куди і дітей, надати їм навантаження.

Є можливості залучення вчителів до позашкільної, позакласної роботи. Тут важлива активність вчителя, його визначення і готовність навчатися, змінюватися, тому що виклик стоїть перед усіма.

Ви знаєте, що відбувається з демографією. Тому будемо переглядати мережі абсолютно всіх навчальних закладів. Це не питання чинного складу міністерства. Коли я говорю “ми”, я маю на увазі не команду МОН, а суспільство, Україну.

Інше питання, що вчителі для нас дійсно важливі. Це також ресурс, тому що ми розраховуємо на деокупацію територій.

Кількість шкіл скоротилася за рахунок окупованих територій. Багато вчителів виїхали, працюють сьогодні в онлайні. Частина дітей з цих шкіл виїхали, багато за кордоном. При цьому кожен хороший, активний, спроможний вчитель – важливий для нас, тому що треба буде відновлювати освіту на деокупованих територіях, формувати резерв освітян. Тому я переконаний, що вчительству тут мало що загрожує. Хіба що дуже пасивним людям, які не хочуть розвитку.

– Реформа Нової української школи в умовах війни. Як ви збираєтесь підкориговувати і фактично повертати її до життя, зважаючи на стан вчителів, учнівства, нещодавні дослідження? Багато вчителів зізнаються, що досі не мають уявлення про те, як це має працювати.

– На жаль, повинні констатувати факт, що у базовій школі реформа НУШ дуже сильно забуксувала. У першу чергу – через відсутність фінансування і програм навчання для вчителів.

Їм треба було детально пояснювати, працювати з ними, щоб підготувати до реалізації реформи НУШ.

На жаль реалізація реформи відстала на рівні 5-6 класів і нині ми працюємо над її надолуженням. Головне, що вдалося відновити фінансування як на реалізацію НУШ, так і на всі супутні потреби, навчання вчителів, друк підручників.

Минулого року при перегляді бюджету було виділено додаткове фінансування на шкільну дидактику та мультимедійне обладнання. Зараз вчителі проходять навчання, закуповується обладнання, друкуються підручники.

Тобто рух відбувається, але важливо переглянути, зокрема, освітні програми, значною мірою перебудувати їх під систему цінностей НУШ. Над цим активно працює шкільний директорат МОН.

Ви раніше питали про найбільше досягнення і невдачу за рік. Так от, це НУШ.

– Що буде із зарплатами педагогів? Як ви плануєте залучати і заохочувати молодих вчителів? Складно працювати на ентузіазмі.

– Вчительство – це основа. Будь-яка концепція, яку хтось десь би не пропонував без свідомого, підготовленого, активного вчительства, буде мертвонародженою.

Зараз надзвичайно важко знаходити кошти, зокрема на інвестиції в освіту, коли фактично весь бюджет держави йде на оборону. А цього року ми інвестуємо у профтехи, науку, вищу освіту, НУШ. Це немалі гроші, яких у попередні роки не було. Підвищення заробітної плати вчителям потребує колосальних сум, і ми маємо надію, що будемо їх знаходити.

Водночас ми повинні ввести інструменти мотивації вчителя в цілому: переглянути інструменти і підходи підвищення кваліфікації. Якщо йти ще далі – змінити підходи до педагогічної освіти в цілому.

Вчитель повинен розуміти, як він може заробляти більше і що йому для цього треба зробити.

Це те, над чим ми зараз працюємо. Якщо певні сценарії будуть затверджені на політичному рівні, ми вийдемо з презентацією до суспільства щодо того, як можуть бути підвищені зарплати і якими можуть бути супутні механізми і інструменти для мотивації педагога – як того, що вже працює в школі, так і потенційного.

– Система мотивації вчителів – йдеться про нововведення?

– Наразі не можемо це детально анонсувати, але йдеться про низку потенційних нововведень, які можуть підвищити мотивацію людей навчатися, володіти цифровими технологіями, адже так вчитель матиме набагато ширший набір інструментарію, щоб працювати з аудиторією.

Усі ці складові можуть впливати на розмір заробітної плати вчителя.

Проте кожна така реформа має плюси і мінуси. Ми зважаємо на фінансову і політичну ціну, тому не готові презентувати її. Зараз лише пропонуємо кілька сценаріїв, один із яких – поетапне підвищення (зарплати – ред.), певне пілотне нововведення…але говорити про це зарано.

– Поговоримо про укрупнення університетів. Зокрема, про критерії і комунікацію, тому що суспільство досі не розуміє, чим керується МОН, коли з’являються повідомлення про розпорядження щодо реорганізації певних вишів. Можете розставити всі крапки над “і” у цьому питанні?

– Цілий набір чинників сьогодні спонукають державу переглядати свої мережі – і не лише університетські. Демографічний – основний. Є ще чинник потенційної конкуренції зі східноєвропейськими і європейськими університетами, адже ми входимо у європейський простір і можемо виграти, якщо будемо вживати адекватних заходів.

З 2030-2035 року у нас може виникнути катастрофічна ситуація з демографією, коли на одного працюючого буде аж занадто багато непрацюючих. Щоб врятувати економіку країни, ця економіка повинна мати дуже високу додану вартість – бути інтелектомісткою, мати велику питому вагу інновацій. Це потребує добре підготовлених фахівців, що виходять як з ЗВО, так і з профтехів.

У нас велика мережа невеликих університетів, які утворилися свого часу навіть з колишніх технікумів. Колишні галузеві інститути стали університетами, які почали готувати фахівців за всіма напрямками. Таких деформацій виникло багато за роки незалежності.

Але мережа — це далеко не все. У нас сьогодні є наступні складові у реформі вищої освіти: система фінансування закладів, запровадження індивідуальних освітніх траєкторій для студентів, посилення управлінських команд та професорсько-викладацького складу, розвиток дослідницької складової.

Величезний комплекс цих заходів крок за кроком реалізується сьогодні. У поле зору суспільства потрапляють тільки ті речі, які тим чи іншим чином підсвічуються.

Переважно суспільство не знає про об’єднання закладів, тому що вони відбуваються нормально, якісно, за згодою сторін.

Увагу привертають лише ті випадки, коли згоди не досягнуто.

У підпорядкуванні МОН – близько 140 університетів. Сьогодні нам не потрібна така кількість, бо немає стільки студентів і ми не можемо інвестувати у всі ці заклади.

Усі сильні, потужні ЗВО залишаться недоторканими – лише додамо їм потужностей і спроможностей. Ми об’єднуємо рівносильні університети у регіонах, де велика кількість таких закладів не потрібна. Там, де є слабкий і сильніший університети – приєднуємо.

Треба розуміти – жоден студент взагалі нічого не втратить. Якщо він вступив на бюджет, умовно кажучи, в Українську інженерно-педагогічну академію у Харкові, а її приєднали до Каразіна – студент продовжить навчання на тих же умовах.

Якщо вступив на контракт в Українську інженерно-педагогічну академію, де навчання коштує суттєво дешевше, ніж у Каразіна, він продовжить навчатися за ті самі гроші.

Студент тільки виграє від таких об’єднань, тому що в результаті закінчить більш рейтинговий університет.

Далі – одеський кейс. Об’єднуючи екологічний університет з університетом імені Мечнікова, в останньому ми утворюємо екологічний інститут.

Вся унікальна складова, яка була в екологічному університеті (а вона була), буде відтворена з тими ж фахівцями у Мечнікова.

Кожен університет – екологічний він чи лісотехнічний – все одно готує економістів, юристів, маркетологів, філологів, журналістів і багато кого іншого. Треба це робити, коли є для цього класичний університет? Не треба.

Коли ми об’єднуємо університети, то зберігаємо їхню унікальну складову у вигляді певного структурного підрозділу – інституту чи факультету в тілі університета-реципієнта. Натомість універсальна складова інтегрується у кафедри.

Всі студенти, контингент викладачів переводять в інший університет. Останні потрапляють у конкурентне середовище. Хороший викладач у ньому виживає і виграє, а гірший… Не виключено, що менш конкурентоспроможним може виявитися викладач університету-реципієнта. Вони теж іноді не в захваті від того, що до них когось приєднують.

– Тобто гарантій збереження робочого місця для викладача немає?

– Гарантії збереження робочого місця, звичайно, є. Однак через певний час, рік-два роботодавець буде встановлювати KPI і вимагати від викладачів бути на високому рівні. Це питання якості. У будь-якому разі всі викладачі та студенти переводитимуться на тих же умовах і правах.

І ще одне – інвестиції. Світовий банк зацікавлений у тому, щоб українська вища освіта розвивалася, і він дає на це немалі кошти. Сьогодні ми маємо на рахунку 80 мільйонів доларів, щоб підтримувати вищу освіту. Ці кошти зайдуть лише туди, де відбулося об’єднання. Кожному об’єднаному університету Світовий банк дає від мільйона до півтора мільйона доларів інвестицій на розвиток матеріально-технічної бази.

Наприклад, кейс Одеського екологічного університету, який приєднали до Мечнікова. Там утворили екологічний інститут. Частина інвестицій Світового банку повинна піти на його розвиток, решта – на розвиток університету в цілому.

– Хочу запитати про кейс Таврійського університету, який планували приєднати до Могилянки. Чому МОН відступило і чи буде так з кожним університетом, який активно відстоюватиме автономність?

– Ні, не буде. Насправді сьогодні у нас немає війни з університетами, аж ніяк. Відбуваються консультації, й у більшості випадків вони проходять достатньо добре і якісно – ніхто про них навіть не чує.

Причиною (чому МОН відклало рішення про об’єднання Таврійського з Могилянкою – ред.) став не гіперактивний протест, а комплексні консультації з різними спільнотами, зокрема кримськими; з віцепрем’єром з питань реінтеграції окупованих територій Іриною Верещук і ще низкою політиків щодо доречності ліквідації самого бренду.

Студенти, які вступили у Таврійський університет, закінчили б Могилянку. Якщо ти справді прийшов навчатися, я думаю, ти тільки виграєш. Якщо прийшов отримати диплом і не ходити на пари, то так, в Могилянці тебе відрахують. І це може бути причиною студентського протесту.

Якщо ж ти прийшов вчитися, Могилянка тобі точно забезпечить ці умови.

Крім того, ми зважали на кримське походження університету. З огляду на політичний контекст і те, якими маніпуляціями могло обрости це рішення, ми дали можливість рік попрацювати і сформувати стратегію, яка б дійсно проявила їх як кримський університет.

Бо, з іншого боку, Таврійський сьогодні не є прямо таким кримським. У нас немає набору необхідних опцій, які дозволили б говорити, що це точно кримський університет, який готує фахівців для Криму, деокупації, де повноцінно працюють кримські студії, розвивається кримськотатарська тематика.

Через рік ми повернемося до питання і побачимо – Таврійський дійсно кримський університет чи просто один із київських маленьких слабких університетів, який замикає рейтинги.

Довідка* До відкладення остаточного рішення стосовно Таврійського університету на рік виш активно вів публічне протистояння намірам МОН, до якого були залучені, зокрема, студенти.

Іноді бувають такі кейси, коли особисті амбіції виводять на вулицю студентів. А іноді трапляються дуже дивні речі. Тому я хотів би дати сигнал студентам.

Я сам учасник студентських бунтів з 90-х років. Хороших, якісних, ціннісних протестів. Починаючи з революції на граніті ще у своєму університеті скасовував історію СРСР. У газетах вже писали про злочини СРСР, а нам історію читали по наративах – тому ми протестували.

Я поважаю студентський протест, але дуже важливо, щоб він базувався на власному обуренні, оцінці ситуації. Щоб студент не залучався маніпуляційно до захисту чужих амбіцій.

Закликаю студентів: думайте над тим, чому ви виходите на вулиці; якщо у вас дійсно є причина бути обуреними і ви можете її сформулювати.

Для мене комунікація зі студентами дуже важлива. Я буду приходити на такі протести і говорити з ними, запитувати, що саме їх обурило.

І я застерігаю ректорів від маніпулятивного залучення студентів – це дуже неправильно.

Зараз немає такого, що ми ухвалили рішення і будемо давити. Ми формуємо пропозицію, обговорюємо її з ректорами. У деяких випадках ми визнаємо, що питання треба відкласти. А деколи не чуємо жодних аргументів, крім власних амбіцій.

Поки що МОН йде шляхом діалогу. Загалом є три сценарії. Перший – не робити нічого і допустити банкрутство закладів, чого нам би дуже не хотілося. Другий – консультації, наполегливий діалог, пошук рішення. Ми йдемо за ним. А є третій сценарій – державницький, вольовий. Коли ми говоримо: ось наші галузі промисловості, населення, регіональні і національні пріоритети, і ось такою буде мережа, а ваша думка нас не цікавить.

Якщо другий сценарій не буде ефективним, то життя приведе нас у ситуацію, коли ми будемо змушені застосувати третій. Він буде найменш комфортним, але, можливо, найбільш ефективним.

– Яким має бути кінцевий результат оптимізації мережі вишів? Скільки закладів залишиться?

– У нас є набір критеріїв, але кожен кейс унікальний. Ми бачимо це на прикладі тих об’єднань, які вже відбулися.

Головна мета: сформувати три типи університетів в Україні.

Перший – місто-, регіоноутворюючий інтелектуальний центр з високою складовою дослідницької діяльності. При цьому такі університети готуватимуть фахівців за всіма спеціальностями, матимуть високий рівень автономії, інший підхід до фінансування, модель управління від стейкхолдерів.

Другий тип університетів – це галузеві.

Йдеться про регіонально орієнтовані заклади – наприклад, лісотехнічні, металургійні університети можуть залишитися у певній області, де велика питома вага цієї галузі.

Сильні медичні ЗВО також залишаться окремими закладами. Однак ми спільно з Міністерством охорони здоров’я хочемо зробити кілька експериментів із залученням медичного університету до “класичного”.

І третій тип університетів – так звані liberal arts universities. Це світоглядні маленькі університети. Наприклад, Український католицький університет, Острозька академія, Київська школа економіки тощо.

Лісовий про об’єднання вишів: Жоден студент нічого не втратить

– Зміни у фінансуванні вищої освіти. Як працюватиме грантова система, якщо закон ухвалять?

– Якщо дуже коротко про гранти, то з’являється нова філософія.

Наразі держава дає кошти університету за те, що до нього приходить студент. Сутність грантів полягає у тому, що держава дає кошти громадянину, а той уже обирає університет і приносить туди свої кошти. Фактично змінюється вектор підтримки держави.

При цьому “бюджет” також залишиться, але в пріоритеті будуть спеціальності, фахівців яких держава хоче отримати на ринку праці через 5 років. Не всі спеціальності, які пропонує університет, а лише ті, які потрібні державі.

Йдеться про науковців, інженерів, вчителів, лікарів тощо. Ми розуміємо структуру економіки і скільки треба в енергетику, металургію, ІТ, соціальну сферу, гуманітарну, скільки потрібно науковців, фізиків, хіміків, біологів, філологів, філософів тощо.

Ми все це можемо спрогнозувати і даємо на це державне замовлення. Вся інша державна підтримка спрямовується в гранти. Ось тобі гроші – обирай університет.

Ці гроші можуть забезпечити як повну, так і часткову суму оплати контракту.

Студент може піти в дорогий університет, заплатити державні гроші і доплатити свої, наприклад. А може піти в регіональний університет, і цієї суми вистачить, щоб повністю оплатити навчання.

Водночас можна добре скласти НМТ і одержати більшу суму, гірше – меншу суму, ще гірше – ще меншу суму або не отримати її взагалі.

Тобто державне замовлення обумовлює навчання лише на тих спеціальностях, які потрібні державі, і на які держава дає гарантоване місце роботи.

Натомість державний грант дає можливість вибору і свободи. Також буде пільгове кредитування. Ми хочемо змінити оператора пільгового кредитування, бо зараз воно не працює так, як повинно працювати, адже оператором є університет.

Ми хочемо зробити, щоб оператором була банківська система.

Контракт, який сьогодні вже існує, також залишиться.

Стосовно державного замовлення і гарантованого місця роботи: на другому-третьому курсі студент підписуватиме договір з державою, після чого починає отримувати підвищену стипендію, але має три роки за нашою пропозицією відпрацювати за запропонованим державою місцем роботи. Там буде певний вибір.

– А якщо студент не підпише договір з державою?

– Тоді він переходить на звичайне контрактне навчання. Йому не треба буде повертати гроші за попередні два роки.

І насправді для держави це обійдеться дешевше, ніж провчити фахівця, який піде працювати баристою. Зайдіть в будь-який ресторан – більшість офіціантів будуть з вищою освітою.

Це як видатки на профорієнтацію. Людина пронавчалася два роки і зрозуміла, що не хоче відпрацьовувати в цій сфері три роки. Державі буде дешевше, якщо вона перейде на контракт і буде далі навчатися там, де вона хоче.

– Які ще зміни у вищій освіті є у планах?

– Уже до кінця весни ми внесемо в уряд постанову про експеримент в п’яти університетах, де докорінно змінюються підходи управління закладами, в тому числі виборів ректорів.

Поекспериментуємо з повноваженнями наглядових рад, можливістю наглядовими радами обирати ректора, з інструментами обрання самих наглядових рад на відкритих конкурсах. Зробимо приблизно як в Нафтогаз.

Дуже важливе включення до наглядової ради стейкхолдерів, власне, представників бізнесу, соціальної сфери, місцевих громад.

Університет повинен стати осередком для розвитку місцевої громади. Також він має працювати на свого ключового бенефіціара – на ринок праці, на ті галузі економіки, промисловості, суспільні, які потрібні для розвитку держави.

Ось чому саме ці люди повинні входити в управління університетом, визначати ректора як СЕО і далі вимагати від нього результативності, встановлювати KPI і самим потім звітуватися на рівні держави.

Нині у нас є посттоталітарна і постколоніальна тяглість. Система освіти була середовищем, якому вся тоталітарна машина Радянського Союзу приділяла величезну увагу. Там побудували ієрархічну модель, де будь-яке критичне мислення, нелояльність до керівництва викорінювалася. Тому університети досі певною мірою є авторитарно орієнтованими.

Щоб це подолати, нам потрібні критично мислячі люди, які не бояться висувати свої гіпотези, не озираються на авторитети, не бояться творити, сперечатись і так далі.

Наше завдання – впровадити іншу культуру в університетах.

– Ще один механізм, до якого уже рік є питання – добровільна відмова від наукового ступеня. Досі на сайті МОН є всього два відповідних накази – щодо вас і Сергія Бабака (голова комітету ВР з питань освіти, науки та інновацій). Протягом цього часу у багатьох людей виявляли плагіат, але вони не поспішають відмовлятися від своїх ступенів. У чому тоді був сенс цієї ініціативи?

– Це проблема, яка знаходиться не в юридичній, а у культурній площині.

Сьогодні наша так звана “остепененність” перетворилась у карго-культ. Ступінь чомусь прагнуть набути багато людей, чим би вони не займалися і де б вони не працювали, попри те, що не мають ніякого стосунку до науки і досліджень.

Наш крок – мій і голови комітету з питань освіти – полягав у сигналі суспільству. Щоб люди набували вчених ступенів лише якщо вони займаються наукою, дослідженнями.

Вчені (наукові – ред.) ступені потрібні там, де вони дійсно потрібні – в академічному, університетському середовищі, де наукові дослідження є доцільними і зрозумілими. У галузі права, наприклад.

Я свого часу з великим інтересом займався тематикою, яку обрав – це соціокультурна самоідентифікація, взагалі проблеми ідентичності.

Мені було цікаво і, безумовно, це те, що стосувалося моєї роботи, практики.

Коли я зіткнувся з цілим набором формальностей, то, відверто кажучи, пошкодував, що взявся за цю справу. Формальності абсолютно не стосувалися суті того, що я робив.

Довелося відчути на собі специфічну культуру набуття цих ступенів, тому для мене ця відмова насправді була болісною. Я не скажу, що легкою від цього відмовився. Цьому віддано шматок життя, це була досить висока напруга, коли ти працюєш по 12 годин на роботі, а потім ще повинен вечорами, ночами дотягувати формальності у певні терміни.

Питання стало принциповим, коли я зайшов на позицію міністра (а для міністра не є обов’язковою наявність вченого ступеня) і зрозумів, що мені зараз доводиться ухвалювати принципові рішення щодо інших людей.

Якщо у мене є хоч якась частина збігів у дисертації (навіть якщо незначна, але вона є), то до мене буде питання – чи я маю моральне право на це? Тому я вийшов з цього статусу і так само зробив Сергій Бабак.

Наскільки мені відомо, такі рішення планували ухвалити й інші люди. Але також мені відомо, що низка людей досі звертаються до дисертаційних фабрик, де їм пишуть дисертації, до яких вони навіть руки не доклали.

Це про культуру, розуміння того, чим є академічна доброчесність як така.

Наше рішення було чесне у ставленні до себе перш за все. Чи скористуються цим механізмом інші люди? Час покаже.

– А що з доплатами за науковий ступінь у тих, хто від нього відмовляється?

– Дивіться, юридичного механізму немає. Плюс – закон не матиме зворотної сили. Коли буде юридичний механізм, ми будемо вживати заходів.

Сьогодні ми пропонуємо можливість (відмовитися від ступеня – ред.) для тих людей, які розуміють, що у них є проблема з доброчесністю і вони хочуть вийти з цього статусу. Добровільно, самостійно і чесно.

Користуються цим люди? Тут питання. Я думаю, коли ми виведемо принципи культури академічної доброчесності на належний рівень, багато хто використає цю можливість.

Діана Кречетова, Українська правда. Життя

Фото: Дмитро Ларін, Українська правда