Олександр Вільчинський про казки свого дитинства, воєнні переломи та віру в перемогу у новому випуску проєкту «Такі часи»
У новому випуску проєкту «Такі часи» вийшло надзвичайно щире інтерв’ю. Гостем студії став Олександр Вільчинський — відомий письменник, журналіст, науковець та лауреат «Коронації слова». Це розмова з людиною, яка має колосальний життєвий досвід. За його плечима — і керівництво газетами у буремні дев’яності роки, і викладання в університеті, і свідомий вибір у 2016 році залишити мирну професію та піти добровольцем на фронт, в авдіївську промзону, у підрозділ до легендарного Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»).
Пропонуємо вам затишний матеріал про дитинство на Тернопільщині, зародження перших історій, одеські пригоди та внутрішню силу, що тримає нас у ці непрості часи.
Магічні стежки дитинства
Хоч Олександр народився в Тернополі, його серце і спогади міцно пов’язані з селами нашої області. Спочатку його привезли у мальовничі Купчинці на Козівщині, де колись бували Іван Франко та Павло Грабовський. Сім’я мешкала в орендованій хаті неподалік школи: мама вчителювала, а тато працював зоотехніком. Навіть через роки Олександр заїжджав туди, аби просто постояти біля старої школи й відчути особливу магнетичну силу цієї землі.
Згодом родина переїхала до Борщівки на Лановеччині. Тут, у великій хаті разом із дідусем, бабусею, батьками та сестрою, майбутній письменник і виріс. Саме Борщівка подарувала йому перші яскраві дитячі враження та відчуття великої, дружньої родини, де кожен підтримував одне одного.
Сигарети для тата, які змінили назву
Батько мав величезний вплив на Олександра. Він не дуже часто проявляв ніжні почуття на людях, але саме він навчив сина рибалити на річці Збруч — і цю пристрасть письменник проніс крізь усе життя.
Перша книга новел Олександра спочатку мала називатися «Сигарети для тата». Річ у тім, що його батько багато курив, і коли син приїздив у гості з Одеси, то завжди віз йому дефіцитні міцні кубинські цигарки, які привозили моряки. Проте доля вирішила інакше. Під час випадкової зустрічі у львівській кнайпі «Лис Микита» молодий поет Іван Малкович застеріг автора, що радянська цензура ніколи не пропустить таку назву. Книгу довелося перейменувати на «Що скаже батько». Видання пробивалося до читача довгі чотири роки, але тато встиг його прочитати й з гордістю носив першу книжку сина у кишені свого піджака.
Казка довжиною в життя
Свою першу художню спробу Олександр зробив ще у шість років, коли спробував написати історію про маленького Борсучка. Тоді хлопчик відволікся на футбол і залишив твір недописаним.
Дивно, але через багато десятиліть дитяча література знову наздогнала письменника. Його книги про добряка Абчиха («Дідусь Абчих та його друзі» та «Нові пригоди Абчиха») неймовірно полюбилися дітям. Олександр тепло посміхається, коли говорить, що у майбутній третій частині пригод Абчих цілком може зустріти того самого Борсучка з його шестирічного дитинства. Коло нарешті замкнеться.
Журналістський гарт та ковток свободи у 90-х
Починати журналістський шлях за радянських часів було непросто. Олександр згадує свою першу практику у Львові на військовому заводі, де він написав яскраву рецензію на новий французький фільм. Редактор видання тоді сухо відповів: «Ми не пишемо про іноземне кіно, це заборонено».
Пізніше, працюючи в Одесі, Олександр стикався з тим, що керівництво не хотіло друкувати статті про рівноправність мов народів. Але справжнім ковтком свіжого повітря став початок 1990-х років, коли він повернувся до Тернополя.
«Це був абсолютно золотий час для журналістики, — ділиться Олександр. — Можливо, не у фінансовому плані, але в плані свободи слова. Ми писали щиро, гаряче, на хвилі національного відродження. Ми могли критикувати і міського голову, і голову адміністрації, і це сприймалося як нормальна дискусія. Це був час дивовижної свободи».
Від одеських степів до витоків Руху
Одеса з’явилася в житті письменника майже випадково — за порадою студентського друга він поїхав туди на практику, щоб просто побачити море та написати кілька матеріалів. Але затримався на роки. Олександр закохався у безкраї приморські степи, тихі лимани та особливий південний колорит. Саме там він вступив до лав Народного Руху України, допомагаючи створювати осередки на півдні.
Попри романтику степу, побут молодої сім’ї з маленьким сином був складним — доводилося постійно кочувати орендованими квартирами. Коли Олександру запропонували роботу в газеті «Тернопіль вечірній» та пообіцяли власне житло, він повернувся додому. Редакція дотримала слова, виділивши родині малосімейку на «Канаді». У Тернополі письменник швидко увійшов у коло місцевої інтелігенції, близько товаришував із відомим краєзнавцем Ігорем Геретою, з яким вони разом їздили на з’їзди Руху до Києва.
Окопи промзони та виховання тиші
У 2016 році Олександр Вільчинський прийняв дуже важливе для себе рішення — піти на фронт добровольцем. Він виріс у родині військових: його дідусі воювали у світових війнах, а рідний брат Ярослав Горошко був легендарним військовим, який пройшов Афганістан. Коли на зустрічі в Скалаті один зі школярів запитав Олександра, чи воював би сьогодні герой його повісті про УПА, письменник зрозумів: автор цієї повісті теж не має права залишатися вдома.
Так він опинився в першій окремій штурмовій роті ДУК «Правий сектор» під керівництвом зовсім юного, 21-річного Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»). Там, серед щоденних обстрілів та бойового братерства в авдіївській промзоні, народилася його чесна та щемлива книга «У степу під Авдіївкою». Вона стала спробою зафіксувати обличчя людей, які захищали країну в той складний період.
Прості радощі та три слова про майбутнє
Сьогодні письменник намагається знаходити баланс між творчістю та простими життєвими радощами. Він жартує, що його графік залежить від пір року: навесні він подорожує, влітку рибалить і обов’язково сам чистить усю пійману рибу, восени мріє, а вже взимку сідає за роботу, обов’язково заварюючи собі горнятко міцної ранкової кави.
Коли наприкінці розмови Олександра попросили трьома словами описати наші часи, він відповів дуже впевнено:
- Важкий — бо війна приносить багато болю й втрат.
- Переломний — після якого ми вже ніколи не станемо колишніми.
- Переможний — бо всередині кожного з нас живе глибоке знання того, що ми вистоїмо.
«Я впевнений на всі сто відсотків, що ми не здамося. А якщо ми не здамося — ми обов’язково переможемо. Ми вже змогли зберегти свою країну, свою душу та свою ідентичність. Попереду важкий шлях, але ми пройдемо його гідно».
