25 березня кордiвцю з Тернопiльщини Вiктору Мельниченку мало б виповнитися 34 роки. 24 березня рiднi справили сороковини його загибелi на вiйнi з росiйськими загарбниками.

Капiтан полiцiї Вiктор Мельниченко, старший iнспектор 2-го вiддiлу з проведення спецiальних операцiй управлiння «КОРДу» ГУНП в Тернопiльськiй областi, загинув 13 лютого 2023 року пiд час виконання бойового завдання на Донеччинi.

Вiктор народився в Тернополi. Мати Надiя Миколаївна розповiдає про сина: «Вiн був дуже позитивною дитиною, активним, наполегливим. Пам’ятаю ще з садочка: виходить у нього спiвати, чи не виходить, вiн – спiває, виходить у нього танцювати чи нi, – вiн танцює. Пiшов до школи – теж всюди перший,- згадує мати. – З 10 рокiв почав займатися боксом. Спочатку вiдмовляла: ти маленький, худенький, не потрiбно тобi це. Не слухав, переконував, що буде полiцейським, тому має займатися спортом».

Рiднi пiдтримали бажання хлопця займатися боксом, вiн часто їздив на змагання, згодом став кандидатом у майстри спорту. Дитячої мрiї стати правоохоронцем Вiктор не полишив. Навiть пiсля того, коли не вдалося з першого разу стати курсантом Нацiональної академiї внутрiшнiх справ. Не склавши успiшно останнiй iспит, хлопець пiшов на строкову службу у спецпiдроздiл Нацiональної гвардiї України «Барс». Згодом пiсля конкурсного вiдбору почав працювати у Тернопiльському вiддiлi служби охорони. У 2014 роцi перейшов у спецiальну роту мiлiцiї, одночасно навчаючись в Нацiональнiй академiї внутрiшнiх справ.

«Це мрiя його життя – бути полiцейським. Вiн дуже пишався своєю роботою», – каже мати Надiя Миколаївна. Постiйно займався спортом, виховував у собi найкращi чоловiчi риси. Водночас залишався нiжним, турботливим, щирим.

«Ми разом прожили 11 рокiв, – вони були чудовi. А коли на свiт з‘явилася доня – вся наша увага зосередилася на нiй, – розповiдає дружина полiцейського Iлона. – Вiтя любив грати на гiтарi i в нього була пiсня про дочку, у якої будуть татовi очi та мамина усмiшка. Коли я була вагiтна вiн ближче сiдав до мене i грав, щоб чула наша донечка».

Коли у 2014 роцi розпочалися бойовi дiї на сходi України, 5 жовтня з Тернопiльщини туди поїхав перший зведений загiн полiцейських. Серед добровольцiв захищати Україну вiд ворога був Вiктор.

«Ми в сiм’ї говорили про все, заборонених тем не було, – згадує дружина. – Однак, пiсля повернення з ротацiй перший тиждень Вiктор мiг мовчати, вночi часто зривався, нас з дочкою накривав собою, бо снилося, що йдуть обстрiли, але потроху адаптовувався i повертався до нормального життя».

2017-ий став переломним у професiйному життi Вiктора Мельниченка. Вiн став одним з бiйцiв «КОРДу». Дружина згадує з якою наполегливiстю Вiктор освоював професiю спецпризначенця: «Робота йому подобалася. Вiн постiйно вдосконалював свої знання i вмiння. Пiшов на курси снайпiнгу. До своєї роботи ставився дуже вiдповiдально i знав, що має зробити її бездоганно, аби не пiдвести команду, побратимiв».

Дмитро Болтян, начальник управлiння «КОРД» ГУНП в Тернопiльськiй областi, каже, що важко говорити про побратима в минулому часi: «Вiн був фанатом своєї роботи. Людина, котра постiйно вдосконалювалася. Навiть у вихiднi вiн запитував, чи є можливiсть попрацювати на полiгонi. Вiктор був позитивним, надiйним товаришем. Пiд час бойових завдань я завжди був упевнений в ньому, вiн нiколи не пiдводив».

За декiлька днiв до трагедiї Iлона з Вiктором обговорювали важливу подiю – 15 лютого їхнiй донечцi виповнювалося 10 рокiв: «Це було в недiлю ввечерi. Вiн повернувся iз завдання, був дуже втомлений. Ми обговорили день народження Iлонки, як вона буде його святкувати, я надiслала йому фото подарункiв, якi купила для неї, вiн хотiв для донечки найкращого».

Веселим, мужнiм, добрим, щирим – таким пам’ятатиме свого татуся десятирiчна Iлонка.

13 лютого о 9 годинi ранку Вiктор надiслав дружинi своє фото з позицiї. «Вiн нiколи не присилав фото з мiсця, де працює. Вiн був снайпером. Це перший i останнiй раз, коли вiн прислав свою фотографiю саме з того мiсця, де все згодом сталося», – не стримує слiз Iлона.

У подружжя була домовленiсть: Вiктор дає про себе звiстку чи то повiдомленням, чи фото, чи навiть смайликом, коли повертається iз завдання. Але 13 лютого сталося по-iншому: минуло три години, а вiн мовчав. «Цього дня Вiталiй мав вiдпочивати, але щось помiнялося i година п’ята-шоста ранку вiн знову поїхав у Бахмут для корегування, – згадує побратим Вiктора Дмитро. – Близько дванадцятої години я почув, як командиру хтось зателефонував… Зрозумiли, що «накрили» снайперiв. Я не мiг в це повiрити. Написав дружинi, але надiявся, що це неправда».

Вiддати останню шану герою прийшли сотнi тернополян.

«Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, Вiталiй сказав «Я не можу залишити країну, в моєї дитини має бути майбутнє у вiльнiй Українi», – згадує слова коханого чоловiка Iлона. – Ми гордимося ним, i обiцяємо, що не пiдведемо».

Вiчна пам’ять Герою!