Бюрократична «децентралізація» робить громади заручниками волі чиновника з Києва. Про це йдеться в аналітичному матеріалі про реальний стан справ у децентралізаційній реформі України на прикладі Тернополя.

Добрі плани та сувора реальність

Чотири роки тому 1 квітня 2014 в Україні була анонсована грандіозна реформа, що мала принести кошти у регіони і зробити громади самодостатніми. Окрім зміни адміністративно-територіального устрою реформа мала наділити більшими повноваженнями громади і місцеве самоврядування. На початках децентралізація, справді, мала позитивні наслідки для місцевих бюджетів: зросли їхні доходи, що дозволило розпочати необхідні ремонтні роботи, насамперед, дорожньої інфраструктури та житлового фонду.

Такі роботи були вкрай необхідними, оскільки у Тернополі, як і у більшості українських міст капітальних ремонтів житлового фонду не було ще з 1970-х років минулого століття, а капремонтів дорожнього покриття – з 1980-х. Подальше зволікання могло призвести до колапсу. Тому кошти спрямували в оновлення міста. З’явилося багато публічних місць для відпочинку. Ми справді стали відчувати себе частиною Європи. Хоча Європа не мала такого занедбаного стану ЖКГ – там на початку децентралізації у таких країнах, як, скажімо, Польща, найбільші витрати, зокрема на капітальні ремонти житлового фонду та доріг, були здійснені переважно за рахунок державних субсидій чи європейських грантів. І громади в рамках децентралізації отримали кошти для розвитку і самодостатності, а не виключно для відновлення занедбаного у попередні роки державою майна.

В Україні децентралізацію почали з передачі порівняно невеликої частини бюджетних повноважень паралельно з масовим перекладенням державних обов’язків на плечі місцевих бюджетів.  Звідси й доводиться утримувати лікарні, школи, ПТУ, платити компослуги і зарплату працівникам, відшкодовувати перевезення пільговиків. При цьому чиновників з Києва мало цікавить розвиток громад, потреба відновлення ключових галузей таких, як транспортні сполучення та житлово-комунальний комплекс. Крім того, вони часто свідомо нацьковують одну на одну різні громади, коли з одного боку вимагають забезпечувати право усіх дітей ходити в садочки, навчатися у школах, а з іншого – скромно мовчать, хто повинен за це платити, киваючи на місцеве самоврядування і провокуючи конфлікти, які має Тернопіль з сусідніми громадами.

Видатки у два рази перевищують доходи

Агітуючи за децентралізацію, на центральному рівні передбачили базову дотацію, а також освітню і медичну субвенції. За рахунок цих коштів має відбуватися дофінансування на школи, ПТУ, а також мають бути дотації на перевезення пільговиків. Проте правила фінансування повноважень змінюють щороку. Ніхто не знає, якою буде субвенція в наступному році та чи буде змога покрити за її рахунок, наприклад, зарплати лікарям?

Принцип «перекидання грошей згори донизу не змінився». Громада залежна від волі «дядьків з Києва». Вони вирішують чи дати грошей достатньо чи не давати взагалі.

Подивимося на цифри. Доходи передані на місцевий бюджет у 2017 році, становили 321,6 млн грн, а передані видатки перевищують їх на 272,6 млн грн і склали – 594,2 млн грн.  У 2018 році передані доходи складають 394,1 млн грн, а передані видатки  664,4 млн грн.

Тобто і в минулому, і в цьому році передані видатки у два рази перевищують передані доходи(!). 

Досі саме місто покривало нестачу грошей для зарплат. У 2017 році для фінансування зарплат медиків виділили 24,7 млн грн. У 2018 взагалі склалася критична ситуація. Додаткова потреба з Державного бюджету на виплату лише заробітної плати (зокрема вчителям і медикам) складає 87,0 млн грн. Та ж ситуація з фінансування профтехосвіти: у 2017 році на утримання ПТУ з Держбюджету було передбачено 29,7 млн грн, у той час як місто витратило 57,5 млн грн. У 2018 році цифри зросли. З Держбюджету виділено 31,5 млн грн, а місто витратить – 68 млн грн. При цьому у тернопільських ПТУ навчається лише 20% мешканців Тернополя.

Недоцентралізація знищує громади

Громади ставлять перед вибором – відмовитися від розвитку і постати лицем до загрози комунального колапсу. Адже додаткові кошти, якщо вони не прийдуть з державного бюджету, треба десь віднайти.  Фактично справжньої децентралізації  по відношенню до органів місцевого самоврядування  так і не відбулося. Найгірше, очевидно, буде невеликим громадам, які зараз активно створюються навколо обласного центру. Адже вже у ближчій перспективі виникне питання, як компенсувати проїзд пільговиків, відвідування садочків дітьми з довколишніх сіл. Бо і тут Київ все переклав на плечі місцевої громади, а обласний центр поставлений у такі умови, що йому бракує ресурсів для повноцінного забезпечення коштами власних мешканців. Нормативні документи пропонують лише один варіант громадам — домовляйтеся між собою і робіть взаєморозрахунки. Тобто, скажімо, громади навколо Тернополя мали б платити за проїзд своїх пільговиків, навчання зареєстрованих на їхній території дітей у дошкільних та позашкільних закладах Тернополя. А як їм це зробити, коли коштів вже бракує навіть на оплату власних освітян, медиків… Не мають права новостворені ОТГ і «переглянути свій статус» та «цивілізовано розлучитися», якщо щось пішло не так. Для цього не існує законодавчої бази. Залишається один варіант — йти на поклін «нагору» і випрошувати «бюджетні подачки».

В усій цій ситуації реальний варіант захисту прав громад один: нам усім треба було б стати на підтримку місцевого самоврядування, якщо хочемо жити комфортно і бачити відремонтовані вулиці та будинки, упорядковані парки, громадські місця відпочинку тощо. Треба розуміти, що ми вже даємо кошти у Державний бюджет кожного разу, коли купуємо, наприклад, молоко у магазині – адже в кожному товарі закладені податки. Тож ми маємо право вимагати, щоб Державний бюджет розподілявся справедливо, а обіцяні компенсації на оплату освітян, медиків, профтехосвіти, вчасно надходили громадам. Відповідальні за це – саме у центрі, а не наше самоврядування на місцях.

Чого варто повчитися у сусідів

Якою мала б бути справжня децентралізація засвідчує досвід наших сусідів у ЄС. Зростання доходів місцевих бюджетів там відбувалося у першу чергу за рахунок економічної активності. Логіка проста. Більше підприємців – більше роботи – вищі доходи громадян – більше відрахувань до місцевих бюджетів. Паралельно були виділені значні кошти з державних та загальноєвропейських бюджетів на проведення капітального ремонту житлового фонду та інфраструктури. І аж тоді були передані повноваження громадам. Очевидно, що таким шляхом мала б йти Україна.

Та на жаль, сьогодні у міжнародному рейтингу сприяння підприємцям Doing Busines Україна посідає лише 76 сходинку тоді, як Польща, яку ставлять нам у приклад, 21. На місцевому рівні, робиться все можливе, щоб місцева економіка була активною. Зокрема у Тернополі з ініціативи міськвиконкому було запроваджено автоматичне подовження оренди комунального майна для добросовісних підприємців, активно ведеться робота з інвесторами. Але потрібна системна реформа на загальнодержавному рівні. Потрібне подолання корупції на центральному рівні. Потрібні державні програми для розвитку громад і передані повноваження мають забезпечуватися відповідними фінансами, найкраще через збільшення можливостей місцевого самоврядування самостійно адмініструвати податки і формувати бюджет таким чином, щоб ключовою була думка громади, а не центру.

Степан Сенишин