“Не можу приїхати до батьків, поки там окупант”: артилерист з Херсонщини воює в тернопільській бригаді
Він родом з Херсонщини. Його батьки поховані там, куди він не може приїхати. Але він щодня робить усе, щоб туди повернулась Україна. Володимир – головний сержант самохідної артилерійської батареї 50 окремої артилерійської бригади. Разом із побратимами він воює на Харківщині, знищуючи ворога з 155-мм самохідних гармат «Богдана».
– Володимире, розкажіть про себе. Звідки ви і що для вас ця війна?
– Я родом з Херсонщини. Зараз він під окупацією. Там же поховані мої батьки… і я не можу до них приїхати, не можу просто постояти поруч. Для мене ця війна – дуже особиста. Це не просто служба чи обов’язок. Це про дім, про пам’ять, про те, що в тебе забрали – і що ти маєш повернути.
– Коли почався ваш шлях у війську?
– У 2015 році, по мобілізації. Тоді навіть не думав, що це стане такою великою частиною мого життя. Починав навідником гармати Д-20 у гірсько-штурмовій бригаді. Потім був контракт, інші підрозділи, став командиром мінометного розрахунку, командиром гармати. Був період, коли робив паузу, але все одно повернувся. Бо розумів – це моє місце.
– Де вас застала повномасштабна війна?
– Ми тоді працювали на Луганщині. У 2021 році зайшли під Сєвєродонецьк, раніше були в районі Пісків. З того моменту вже не було пауз – тільки робота, постійна напруга, постійний рух.
– Ви воювали і на Херсонському напрямку…
– Так. І це, напевно, найважче. Коли ти заходиш на свою землю зі зброєю. Коли дивишся навколо і розумієш – це твоє, рідне, але воно зараз не твоє. Це дуже сильно б’є всередині. Але водночас дає ще більше злості і мотивації робити свою роботу максимально добре.
– Яка ваша роль зараз?
– Зараз я головний сержант самохідної батареї 50 окремої артилерійської бригади. Це вже не тільки про стрільбу. Це про людей. Про відповідальність за кожного. Про те, щоб вони були навчені, злагоджені і готові виконати задачу в будь-яких умовах.
– Як виглядає ваша щоденна робота?
– Постійні виїзди на вогневі, завезення боєкомплекту, робота з технікою. Працюємо на «Богданах» – серйозна машина, яка дає хороший результат. Зараз ще й погода додає «веселощів» – болото, важкі умови. Але це війна, тут не вибираєш. Є задача – її треба виконати.
– Які у вас люди в підрозділі?
– Різні, але всі свої. Багато хто прийшов без досвіду – і це нормально. Я завжди кажу: головне, щоб людина була толкова і з бажанням. Все інше – навчимо. І вони вчаться. Дуже швидко вчаться, бо тут інакше не можна. Тут або ти ростеш, або не витримуєш.
– Кого зараз потребує підрозділ?
– Потрібні люди. Водії, механіки, артилеристи – але, чесно, спеціальність не головне. Головне – бажання бути тут і робити свою справу. Кожному знайдеться місце. Кожного навчимо. Тут всі стають частиною однієї команди і професіоналами у різних напрямках.
– Що б ви сказали тим, хто ще у роздумах, або як кажуть чекає моменту заскочити в останній вагон?
– Я скажу просто: зараз не той час, щоб довго думати. Кожен має визначитись для себе. Якщо ти хочеш, щоб твій дім був під мирним небом – хтось має це зробити. І краще, щоб це були ми. Тут не залишають сам на сам, тут підтримують, тут вчать. Але найперше – тут є сенс.
– Що вас тримає і додає впевненості?
– Розуміння, заради чого я тут. Я хочу повернутись додому. Хочу приїхати до батьків… вже без війни. І знаю, що це можливо тільки тоді, коли ми зробимо свою роботу до кінця.
Долучайся до 50 окремої артилерійської бригади. Стань частиною тих, хто повертає своє!
