“Два тексти, якi справили враження. Автора першого знають усi. Це генерал Залужний. Вiн написав, що вiйна стає позицiйною, а це означає затягування, яке вигiдне нашим ворогам. Далi вiн називає ряд умов, необхiдних для вiдходу вiд позицiйної форми ведення вiйни. Не менi судити, скiльки часу i ресурсiв потрiбно для їх виконання. Але умов багато i вони складнi. З цього випливає, що наразi, ще на якийсь, поки що невiдомий час, маємо данiсть: Першу свiтову з дронами.

На полях Першої свiтової потрiбно, передусiм, багато артилерiйських боєприпасiв. Судячи з усього, Росiя нещодавно отримала з Пiвнiчної Кореї цiлий мiльйон. Цього їм повинно вистачити мiсяцiв на три. У серединi вересня Бункерний зустрiвся i добазарився з Пончиком – i за пiвтора мiсяцi воно вже летить по нас. Не у 2025 роцi, чи ще колись там, коли погодять пакети допомоги, прорахують ризики для власних рейтингiв i викорiнять корупцiю в країнi-отримувачi – а зараз. Можете мене розфрендити, вiдписатися i забанити, але правда вiд того не змiниться: в умовах вiйни демократiї не працюють.

Демократiя – це добре i правильно. Так само правильно, як заборона вбивати людей. Але у вiйн iншi правила. Всi розумiють, що ворожих солдат вбивати можна i треба. А на рахунок демократiї чомусь “все не так однозначно”.

Другий текст написала Lada Antomonova – цивiльна жiнка, мама трьох дiтей, з високим дистанцiйним заробiтком, досконалим володiнням англiйською i купою родичiв i друзiв за кордоном. Обставини її життя нiби самi пiдштовхують до емiграцiї. Але вона вперто залишається тут. I питає номер картки, куди їй задонатити на танковий завод. Бо “потрiбно мати свою сковорiдку для самооборони вiд злодiїв, а не просити сусiдiв, щоб позичили, бо злодiї нишпорять по хатi, а тобi немає чим аргументувати… Я хочу, щоб був патронний завод мого району, бо нам довго воювати, а виробництва досi немає. Я хочу, щоб моє ОСББ робило дрони вечорами. Я хочу, щоб ми офiцiйно перейшли на воєннi рейки… Ми що, не здатнi штампувати тi патрони? Ми не маємо з чого робити те залiзяччя з вибухiвкою?”.

Демократiя може бути цивiлiзована, освячена сторiчними традицiями, як у Британiї. Вона може бути молода, нарвана i корупцiйна, як у нас. Але суть її однакова: влада уникає непопулярних крокiв, щоб не зiпсувати свої рейтинги. Влада орiєнтується на думку бiльшостi. А бiльшiсть завжди вибере не терпiти незручностей, пов’язаних з вiйною. В тому числi не бити колеса на поганих дорогах. Тому i брукiвка замiсть снарядiв. Тому економiка досi не переведена на воєннi рейки. Не проведено трудову мобiлiзацiю, i тi дешевi снаряди – шматок металу, шматок вибухiвки, порохи i пiдривник – не клiпаються у три змiни на пiдземних заводах. Тому немає вiйськово-польових судiв, а ухилянти i дезертири вiдправляються в кращому разi в тюрму чекати амнiстiї, а не в штрафбат на передову. I вишенькою на тортик – аргумент, що це, мовляв, ознаки совка, з якими ми боремось, що “маленькою росiєю велику росiю не переможеш”. Звучить красиво, ага. От тiльки iнших методiв, як вести (i тим бiльше, виграти) велику вiйну людство ще не вигадало. I страх покарання за неявку по повiстцi чи невихiд на трудову змiну анiяк не скасовує наше вiдчуття власної правоти, здатнiсть до самоорганiзацiї i високу автономнiсть у прийняттi рiшень – те, в чому ми на голову сильнiшi за окупантiв.

У критичних ситуацiях перемагають тi суспiльства, якi здатнi примусити своїх членiв робити те, що невигiдне кожному з них поодинцi, але необхiдне для виживання популяцiї.

У цiй вiйнi ми зазнали колосальних втрат. Купа людей загинули i ще загинуть. Тi, що виживуть, повернуться з пiдiрваним здоров’ям i втраченими назавжди можливостями. Особисто менi пощастило мати мiцну психiку, якiй вiйна не завдає шкоди, але фiзично на десятому роцi я вже не вивожу. I якщо не запрягти все, що досi не запрягалося – ми їх на собi не вивезем. Втратимо державу. I всi жертви будуть марними.

Олена Бiлозерська, 
вiйськовослужбовець, блогер