У грудні Тернопільсько-Зборівську архиєпархію Української греко-католицької церкви очолив митрополит Теодор Мартинюк. В інтерв’ю Суспільному він розповів про монаше життя, що означає бути архиєпископом, які ініціативи надалі впроваджуватиме церква, як кріпити віру та де шукати єдність і надію під час війни.

8 грудня відбулася ваша інтронізація. Що ця подія для вас означає?

Щоразу, коли призначають нового єпископа, відбувається такий обряд, який називається введення на престол тієї чи іншої єпархії. Відповідно, від того дня єпископ набуває всіх прав і обов’язків для цієї єпархії. Отже, саме з цього дня я отримав цей обов’язок служіння в Тернопільсько-Зборівській архиєпархії.

До цього ви були єпископом-помічником нинішнього архієпископа-емерита Василія Семенюка. Від єпископа-помічника до архієпископа, наскільки змінилася зона вашої відповідальності і обов’язки.

Єпископ-помічник має обов’язок допомагати. Натомість єпархіальний єпископ, тобто єпископ, який очолює архиєпархію, несе пряму відповідальність за всі ділянки її життя. Тому це доволі серйозно.

Ви вже відслужили свою першу архиєрейську літургію в Марійському духовному центрі в Зарваниці. Пригадайте той момент, коли до Зарваниці ви потрапили вперше. Які відчуття тоді у вас були?

Дякую за це запитання, бо воно торкається моментів дитинства, адже вперше я був у Зарваниці ще, коли я до школи ходив. Я народився в такому селі, де була підпільна церква, але чув багато про Зарваницю. Серед монахів та вірян підпільної церкви, Зарваниця була місцем паломництва. Коли я вперше там був, це було таке дуже особливе відчуття, що ти доторкуєшся до святого місця, в якому тисячі прочан молилися таємно, часто під загрозою бути ув’язненим.

Цього року Українська греко-католицька церква відзначає 35 років з часу виходу з підпілля. Ви народилися на Івано-Франківщині, в Дорі й, напевно ж, пам’ятаєте той час, коли молилися щиро, але не так легко, не за таких обставин, не так відкрито. Пригадайте той час.

У селищі Дора був підпільний монастир Студійського уставу. Тобто це були монахи, які приїхали ще в кінці 30-х років зі Святоуспенської Унівської лаври з Львівщини. І там був заснований монастир. Окрім молитви, монахи займалися вихованням дітей, а саме навчанням кравецтва, столярства і також шевської справи. Адже гуцули не мали можливості здобувати такий фах. Отже, це був внесок монахів.

Натомість, коли в 1946 році офіційно комуністична влада заборонила богослужіння, заборонила існування монашого життя і монастиря, як такого, монахи пішли в підпілля. Батьки нас дітей брали з собою на ті підпільні богослужіння. Це відбувалося в 4-й годині, вдосвіта. Так, щоб до ранку закінчилися всі богослужіння. Власне, сповідь, святе причастя завжди відбувалися в атмосфері таємності, щоб про це ніхто не знав. Я вихований саме в такій атмосфері, як християнин. І це також мене потягнуло до служіння в монашому житті, через той приклад героїзму та мужності.

Приклад дав і мій духовний отець, а це є отець Порфирій Чучман, який в Дорі був з 30-х років. Він два рази був в ув’язнені за віру. Цей приклад був дуже потягаючий. Уявіть собі, старенький священник, монах, якому понад 80 років, а біля нього гуртуються діти. І батьки, знайомі, близькі, запитували: “Що вас там цікавить в тому старому дідусеві?”. Можливо молодий, активний лідер? Але ні, саме особа, яка має великий духовний досвід, яка випромінює цю святість, вона є здатна дати приклад молоді, дітям.

Ви згадали про молодь. Українська греко-католицька церква активно працює із молодими людьми. Назвіть ті ініціативи, які провадить церква і вони є знаковими саме у співпраці з молоддю.

Молодь завжди живе ідеалами. Завжди має гарні цілі, мрії. І тому в Українській греко-католицькій церкві молодь завжди займає дуже особливе місце. Одним із таких молодіжних рухів, який зародився в 30-х роках минулого століття є “Українська молодь — Христові”, який об’єднував тисячі молодих хлопців, дівчат. Він також відродився на початку 90-х років. Буквально одразу після виходу церкви з підпілля молодь зорганізувалася в відродження цього руху. І він до сьогодні є дуже активним рухом.

Другий такий молодіжний рух, який в нашій церкві займає чільне місце, це є спільноти студентів, який називається “Обнова”. Рух молоді показує тут тяглість поколінь українських студентів, української молоді від XX століття аж до сьогодні.

Моїм пріоритетним завданням є виховання молоді, допомога молоді, бути поруч молоді. І ми намагаємося підтримати ініціативи молоді, тому що молодь є дуже ініціативна. І з керування цих ініціатив, їх підтримка, завжди має добрі плоди.

Наскільки важливою особисто для вас і для церкви є співпраця з іншими конфесіями? На вашій інтронізації був митрополит Православної Церкви України Нестор. Що ця робота означає для вас і таке спілкування міжконфесійне?

Завжди була одна із таких болючих ран на тілі нашого народу — брак єдності. Тому ми молимося: “Боже, нам єдність подай”. Із владикою Нестором ми знайомі вже багато років і маємо співпрацю дуже тісну саме у вихованні пластової молоді. Тому ми завжди знаходили спільну мову, завжди знаходимо порозуміння. І я дуже йому вдячний, що він також брав участь в інтронізації.

І на майбутнє, звичайно, що ми будемо разом намагатися попри різноманітність, шукати єдність, шукати порозуміння, бо єдність не полягає в одноманітності. Єдність також потребує різноманітності. І різноманітність не суперечить єдності. Ось, коли є порозуміння, коли є взаємна пошана, коли є взаємна допомога, — так будується єдність. Так ми будуємо і будемо будувати цю єдність. І давати приклад іншим такої єдності і порозуміння.

У час війни, єдність — це надзвичайно глибоке поняття. Її ми відчуваємо і потребуємо всі, але наш простір, наш всесвіт повниться тими моментами, які часто більше налаштовані на те, аби роз’єднати людей. Де людям шукати ті зачіпки, де людям шукати ті моменти, які спрямовані на єдність і що в цьому плані може дати священник і церква?

Це запитання надзвичайно актуальне. Господь Бог сотворив людину, Бог є нашим батьком. І тоді, коли ми маємо цей вертикальний вимір єдності з Богом, пошуку цієї єдності, ми тоді здатні між собою ці міжлюдські відносини будувати. Тому моя відповідь на це запитання радше буде в тому ракурсі, щоб кожен із нас шукав єдності з Богом. Кожна наша сім’я, кожна родина, спільнота професійна. Коли християнські цінності, Божі цінності, цінності Божих заповідей для нас будуть близькі, коли ми їх будемо шанувати, коли ми будемо розуміти вартість цього, нам буде легко знайти єдність.

Із 2014 року і, власне, з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, греко-католицька церква розпочала низку нових ініціатив. Розкажіть, які з них перейдуть у наступний рік?

Однією з найголовніших ініціатив є наша стратегія, тобто стратегія цілої церкви, але не тільки в Україні. Українська греко-католицька церква є на всіх континентах. Ось, це є стратегія лікування ран війни. Що сюди входить? В першу чергу, це є душпастирська допомога, духовний супровід наших військовослужбовців і їхніх родин. Зокрема, родин загиблих і родин, які мають тих, хто пропав безвісти. Тобто, як в Україні, так і в цілому світі, де є наші, аплікується ця стратегія.

Друге — це є допомога всім тим, хто постраждав від війни. Це, насамперед, наші воїни, які втратили кінцівки тут в Україні. Ми намагаємося, де є наші парафії, щоб брати наших воїнів, тоді вони домовляються про реабілітацію, про протезування.

Третя така ділянка, яку ми намагаємося від початку 2014 року вести — це вимушено переселенні люди. Наші монастирі, наші паломницькі центри, реколекційні доми були заповнені переселенцями. Тепер, звичайно, в меншій мірі, але наприклад, у Зарваниці донині проживає понад 80 людей.

Четвертий рівень нашої участі у лікуванні ран війни — формування спільнот людей, які носять на собі ті рани війни. Тому ми намагаємося, щоб вони не залишалися самі. Ми створили групу експертів — це є лікарі, це є психологи, це є також священники. І кожен священник Української греко-католицької церкви повинен пройти тижневі курси. Вони обов’язкові. Їхня мета — подати найнеобхідніші методи, найнеобхідніший інструмент того, як ми можемо найкраще допомогти у лікуванні ран війни. Крім того, ми також плануємо створення реабілітаційних центрів. Вже є певні проєкти для наших військовослужбовців, які будуть потребувати цього.

Ви самі їздите на схід, туди, де відбуваються бойові дії. Розкажіть про свій досвід.

У наших військовослужбовців завжди була відкритість. Вони завжди нас чекають. Завжди гостинні в тих обставинах, в яких вони проживають і в тих обставинах, в яких вони виконують бойові завдання. Це дуже складні обставини. Але вони завжди були гостинні. Завжди ми відчували оту радість, коли вони бачать священників, бачать капеланів.

Наступна риса, яку б я хотів відзначити, — так мовиться, що на війні немає невіруючих. І я намагався зрозуміти, що це означає на практиці. Коли я бачив на телефонах заставки, — це або рідні, або якась іконка. Я особисто від 2016 року відвідую військових. Де би я не був, я завжди бачив десь іконку, хрестик, вервичку. Тобто я розумів, що це не просто для нас вони так хотіли показати. Це є постійно. Вони з цим живуть. Вони прагнуть духовної сили, духовної підтримки.

Одного разу військовослужбовець в дуже важких обставинах знаходився і подзвонив сюди, і каже: “Прошу моліться за нас”. А люди відповідають: “Ну чим вам помогти? Що вам там прислати?”. Він каже: “Ну слухайте, я вас прошу про молитву, бо я в таких обставинах, що по-людськи кажучи, я не знаю, чи я буду живий. Мені допоможе ваша молитва”.

На Тернопільщині досі є московський патріархат. Православна Церква України і греко-католицька церква України висловлювали свої думки з цього приводу і свою позицію. І Українська греко-католицька церква неодноразово наголошувала на тому, що в Почаєві саме вона поклала початок духовному центру. Яка ваша, власне, позиція щодо існування церкви московського патріархату?

Зрозуміло, що це питання не є сьогоднішнє. Адже московська церква, вона робила експансію протягом століть. Якщо би так коротко сказати, це є питання ментальності людей. Насильно щось змінити? Це не дає результату. Не можна заставити, сказати, от від сьогодні ти маєш ходити там, умовно скажемо, в греко-католицьку церкву. Це повинен пройти процес переосмислення і розуміння найперше нашої історії.

А що може допомогти в цьому розумінні? Як ви вважаєте, які заходи, які шляхи і методи є такими, які можуть прискорити цей процес або зробити його менш травматичним, адже ментальність все-таки пов’язана і зі звичками, і з традиціями людей, які часто бувають навіть прив’язані до території проживання.

Патріарх Йосиф часто повторював: “Українцю, українко, будь собою”. Бути собою. Це містить в собі оті всі елементи розуміння: хто я є, яке моє коріння, які мої батьки, хто мої прадіди, до якої церкви вони ходили, яка моя історія? Тобто це за один місяць, за один рік неможливо зробити. Ми мали духовну окупацію століттями.

Митрополит Андрей Шептицький, коли він розумів, що приходить комуністична влада, — 1939 рік, він добре розумів, що вона з собою принесе. Що він робив? Найбільше ресурсів він вкладав в освіту і виховання молоді, дітей і, зрозуміло, також він брав до уваги середнє покоління. Правильна історична освіта і духовне підґрунтя та духовні фундаменти. Патріарх Йосиф казав, що віра і наука — це два крила, на яких український народ може літати.

Я так розумію, ті слова, які ви щойно говорили, ви підтримуєте і сам на практиці. Ви постійно вчитеся і також маєте викладацький досвід. Спеціалізуєтеся на канонічному праві. Що це вам дає у повсякденній роботі?

Життя церкви неможливе без порядку. І цей порядок надають закони, законодавство, право. Церква має дуже розвинуте законодавство різних рівнів. І саме так, я є спеціалістом в цій ділянці. Я зробив докторат з канонічного права, бо цікавився цією ділянкою. Із 2011 року викладаю в Папському східному інституті. Це є університет, який спеціалізується на формуванні спеціалістів різних церков східної традиції. І тому моїми студентами є люди з різних країн світу. Якщо би я не був фахівцем в канонічному праві, здається мені, що мені набагато важче було б навіть виконувати служіння єпископа. Тому що це є щоденні справи, які вимагають знання церковного законодавства.

Цього року ми маємо ще одну знакову подію для України, для церкви, — маємо кардинала, який родом із Тернополя.

З цієї парафії — церкви Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Розкажіть більше про це.

Так, владика Микола Бичок, він є єпископом Української греко-католицької церкви в Австралії. Він там очолює єпархію у Мельбурні, під його опікою є українці в Австралії і в Новій Зеландії. Він чотири роки є єпископом. Папа Франциск тепер вибирає кардиналів саме з периферії.

Таке представництво високе, що воно може дати Україні й Тернопільщині зокрема?

Це черговий голос. Владика Микола не переверне світу, але це черговий голос, який буде дуже важливим. Зокрема, наш Блаженніший Патріарх Святослав, він постійно є таким голосом нашої церкви не тільки у Ватикані, але нещодавно він мав зустріч з Макроном, перед тим він мав зустріч з Шольцом. Це є голос цілого українського народу.

Я пригадую, коли перший раз поїхав на навчання італійської мови на півночі Італії, це був 2005 рік. Це була група студентів з Українського католицького університету і я також був разом з ними. І ось нас запросили на вечерю одні господарі. І вони запитали: “А звідки ви є?”. Ми сказали: “Ми з України”. Ага, Україна це між Швецією і Фінляндією, сказали вони. Це 2005 рік.

Тобто ми, наша країна, наш народ у даний час робимо величезні кроки, щоби про нас знали і нас розуміли. Але це є довгий процес. Багато також тепер на заході запитують: “А чому українська держава забороняє московський патріархат?”. Вони ж не мають розуміння нашої історії. Ми не можемо їх звинувачувати, так? Бо часто ми самі не знаємо, що відбувається, наприклад, в Сирії чи в Лівані. Тобто ми не можемо ставити їм претензії, але ми можемо їм допомогти.

Попри історичні виклики, попри травми війни, ми зараз наближаємося до завершення року і до дуже гарного, до дуже світлого свята — Різдва. Щоб ви побажали зараз українцям?

Щоби глибоко в своєму серці, саме в цьому Різдві Христовому, новонароджений Христос подав кожному і кожній із нас дар надії. Надія кріпить нас, надія дає нам силу до боротьби, надія дає нам силу до єдності також. Саме цієї надії я хочу всім побажати. Особисто не буду на Різдво Христове тут, традиційно буду з воїнами на півдні, потім на Донеччині.

Ірина МОРГУН, “Суспільне Тернопіль”