Новини
Новини
Актуально!
“Насос сіна не їсть і в 5-й ранку доїти не треба”: гуморист Владзьо розкритикував ціни на тернопільських АЗС
Новини Тернополя
У Тернополі матір заявила про неналежне поводження з 9-річною донькою в дитячій лікарні
Важливо
У Тернополі мешканці багатоповерхівки майже тиждень мерзли без опалення
На Тернопільщину завітає черниця, яка зцілює людей
16 листопада до Микулинців завітає відома на всю країну та далеко за її межами сестра Ліджі, яка служить у монастирі Сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк у селі Павшино на Закарпатті. Вона зустрінеться із вірянами в костелі Пресвятої Трійці об 11 годині. «Свобода» ж вирішила розповісти, чим знаменита сестра Ліджі Пайяпілі – монахиня з Індії, яка перемогла туберкульоз кісток і заснувала монастир біля Мукачевого.
Її життя повне парадоксів. Вона народилася в сім’ї католиків, хоча в Індії домінує індуїзм. Приїхала в Київ розбудовувати монашу спільноту, не знаючи української мови, вперше виїжджаючи за кордон. Вона перемогла туберкульоз кісток, хоча лікарі казали їй готуватися до смерті. Сьогодні сестра Ліджі допомагає зцілюватись людям і є настоятелькою монастиря, при якому діє будинок престарілих.
Попри служіння в монастирі, вона виїжджає в інші парафії і читає там молитви за зцілення. Люди називають це даром цілительства, але монахиня наголошує: справжній цілитель – Господь, усі інші – тільки інструменти, які Він використовує.
Коли Ліджі було 12 років, старша сестра Аніс приготувала її до Першого причастя і сказала: «Коли приймаєш Перше причастя, те, про що попросиш першим, Бог виконує». Дівчинка попросила стати монахинею. Коли ж їй минуло 15, передумала. Але сестра наполягала: «Невже не стримаєш слова?» І Ліджі захотіла довести, що вміє дотримувати слова.
Після приходу в монастир вона три з половиною роки пізнавала, для чого зробила це. Складання обітниць – то любов до Бога. Коли пізнала її, через шість років, склала вічні обітниці. «Тоді ж приїхала наша генеральна настоятелька з Франції і говорила зі мною про те, що, можливо, треба буде їхати в Україну. Думаю, ту місію мені довірили тому, що бачили, яка я щаслива всі ці шість років через своє покликання. Завжди, коли я бачила молодих дівчат, пропонувала їм іти в монастир. Тільки справді щаслива людина може комусь пропонувати шлях, яким сама йде», – вважає сестра Ліджі.
В Україні її розчарувало те, що вона не бачила молоді у храмах. У 2000 році українські дівчата більше любили короткі спідниці, пиво, цигарки, хлопців… «У нас такого не буває, щоби хтось у неділю не пішов на Cлужбу Божу. Діти з п’яти років обов’язково ходять до церкви. Також у нас є недільні школи при церквах. І діти одночасно закінчують дві – загальноосвітню та недільну. Щопівроку в недільних школах діти складають іспити і переходять до наступного класу – і так 12 років. Після цього отримують сертифікати, без яких священник не повінчає», – розповідає сестра Ліджі.
Коли монахиня з Індії приїхала в Україну, то її запитували, чи батьки теж католики. Для неї це було дивним, бо в Індії не може бути такого, щоби батьки були однієї віри, а діти – іншої. Їхня родина прийняла католицизм 670 років тому. Знають про це, бо мають книгу про коріння родини, де записано, коли стали католиками. В Індії не буває або дуже рідко трапляється, щоб люди так легко змінювали релігію.
Отож в Україні на сестру Ліджі чекали неабиякі випробування. Але ж вона дала обітниці послуху, бідності й чистоти. І якщо генеральна настоятелька про щось попросила, то треба слухатися. Тому вирішила: п’ять років буде в Україні. Зібралася з силами й почала вчити українську абетку.
Якось у неї дуже розболілася голова. Пішла в лікарню і… почалося. Ходила від лікаря до лікаря, від процедури до процедури, і ніхто не міг поставити точного діагнозу. Тоді виявили дуже сильну інфекцію у хребті, але звідки вона взялася, ніхто не міг пояснити. Звернулася в онкодиспансер. Там сказали, що раку немає, але хворобу визначити не змогли. А тим часом ставало все гірше. Зрештою, лікарі сказали, що не можуть вилікувати і треба готуватися до смерті. І це в 27 років.
Генеральна настоятелька з Франції запитала про останнє бажання. І Ліджі попросила, щоб її поховали в Індії, бо там кладовища розташовані довкола церкви і щонеділі після Служби священик із вірними йдуть до могил і моляться.
Уже в Індії їй поставили діагноз: туберкульоз кісток останньої стадії. Гній з хребта доходив до головного мозку, тому так сильно боліла голова. Вдома цілий рік лежала: не було ні гірше, ні краще. І ніхто не міг пояснити, чому не одужує або чому не вмирає? Але якось почула голос: «Чому ти засудила український народ? Чому ти бачила тільки все погане? Це теж мої діти! Я тебе послав в Україну, щоб ти була з ними, а ти не захотіла. Як ти могла сказати, що там не буде покликань, що люди – ненормальні, бо не ходять до церкви?! Ти думаєш, що краща, ніж вони, бо народилася в сім’ї католиків, віруючих?!» Потім Господь показав Ліджі багато картин з історії України, де були війни, забороняли Церкву, переслідували. «Мені було незвично чути слова Бога, тому я сказала: «Ніколи не чула Твого голосу, Господи, але якщо це Ти, то зціли мене, я повернуся в Україну!» І тоді її стан почав покращуватися. Їй казали, що вона ніколи не ходитиме, а вона встала.
Коли повернулася до Києва, то цілий рік молилася, щоби Бог вказав шлях, де Він хоче її бачити. Так зрозуміла, що її місце на Закарпатті. Тож сіла в потяг і поїхала в село Павшино, де була римо-католицька парафія. Не мала з собою нічого. Знайшла церкву. А коли зустрілася з парохом-німцем, він сказав, що триває спорудження будинку для престарілих. Був 2004 рік.
«Коли засновували монастир Св. Йосифа в Павшино, я хотіла продовжити нашу харизму, тому увесь час хтось із сестер перебуває зі Святими Дарами, на адорації, поки всі інші служать у будинку престарілих. Чому це так для нас важливо? Бо коли Ісус покликав апостолів, Він наказав бути з Ним. Тому завжди хтось має бути з Богом. Господь усіх християн кличе до місії. Якої? Передати любов! Адже Бог – це любов! Ми можемо передавати цю любов через діла і слова. Діла – це наша праця в будинку, слова – проповіді», – каже сестра Ліджі.
Люди часто просять її про зцілення, але вона повторює, що не є цілителем, вона тільки інструмент у руках справжнього Цілителя. Під час поступового одужання в Індії Ліджі вісім місяців перебувала в каплиці з молитвою. І їй запала в душу одна молитва, яка ніби сама промовляла до неї чи в ній. Саме її вона читає над людьми, які просять зцілення. І для неї немає різниці, чи вони католики, чи греко-католики, чи православні, чи протестанти. Бували навіть випадки, коли за допомогою чи з проханням про молитву зверталися мусульмани або юдеї. Вона молиться за людей, і конфесія чи релігія не є перепоною.
Сестра Ліджі ніколи не знає чи зможе, чи вже не зможе допомогти. Це залежить не від неї, бо вона – не лікар: «Якщо Бог мені показує, тоді я бачу, і це зовсім не залежить від моїх знань чи вмінь. Розповім цікаву історію, – ділиться Ліджі. – Одного разу до мене приїхав чоловік із Тернополя, який привіз хвору маму. Я помолилась і відчула, на що хворіє жінка. Про все це розказала її синові, а він був вражений, бо сам працює лікарем і знав про діагноз своєї мами».
Людей монахиня Ліджі з понеділка по четвер приймає в монастирі. Але є також графік поїздок. У п’ятницю вона їде електричкою до Львова. А в суботу й неділю дуже часто зустрічається з людьми в інших містах країни. «Якось журналісти підрахували, що за добу на зустріч зі мною приїхало майже 700 людей. Я дуже втомилася того дня. Саме тоді ми прийняли рішення про попередню реєстрацію. Всі бажаючі телефонують, реєструються, а вже потім їм кажуть, коли приїхати. Це значно розвантажило наш день. До прикладу, майже щодня реєструється близько 300-350 людей».
Багато хто ще не чув і не знає про сестру Ліджі. Зрозуміло, що не всі бажаючі зможуть потрапити на її зустріч із вірянами в костелі Пресвятої Трійці у Микулинцях. Не втрачайте надії. Монастир Сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк розташований за адресою: вул. Шевченка, 9, село Павшино, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. Індекс: 89627.
Телефон: 050-1044061.
Джерело: Свобода