У мирному житті він працював будівельником і найбільше переймався тим, як забезпечити родину. Однак після того, як побачив репортаж про підступне захоплення українських морських піхотинців у Феодосії російськими військовими, не зміг залишатися осторонь — вирушив добровольцем.

Знайомтеся, наш герой — сержант з матеріального забезпечення роти охорони, військовослужбовець 44 артилерійської бригади на псевдо Грізлі.

Не міг бути осторонь

Служба для Грізлі стала справою життя: від перших батальйонів в АТО, ООС до повномасштабної війни, від окопів під Кримом до позицій на Півдні. Тепер старший сержант Грізлі відповідає за забезпечення роти й безпеку людей, з якими пройшов найважчі етапи війни.

— У 1993–95 роках я проходив строкову службу в Криму, в морській піхоті, — згадує військовослужбовець Грізлі. — А в травні 2014 року, коли батальйони тільки створювалися, пішов добровольцем

Він пригадав той тривожний вечір: переглядав новини, коли на екрані з’явився репортаж — уночі російські військові захопили одну з частин морської піхоти у Феодосії. Порушили всі домовленості, вдерлися нахабно, без оголошення, надурили.

— Чорні берети… це ж мої, морпіхи — і стислося в грудях, — каже. —  Я не міг спокійно на це дивитися.

Тоді в. о. Президента закликав людей до захисту — і він пішов у неділю до військкомату.

Бригада лише формувалася

До своєї частини, яка базувалася в Криму, Грізлі тоді вже не міг потрапити. Телефони штабів не відповідали, морпіхів не було, залишався лише ВДВ.

— Мене направили у батальйон територіальної оборони Тернополя (згодом «ЗБРУЧ»), що тоді формувався, — пригадує витоки створення нового війська. —  44-ї бригади ще не було. Колишній командир батальйону проводив співбесіди з новоприбулими прямо на КПП. Родичі та друзі передавали їжу нам через паркан. Тоді в народі був особливий дух.

Перший виїзд із Тернополя був в напрямку Армянська (тоді в Чаплинці базувалися). Там батальйон прикривав підступи до Криму, 24/7, але обійшлося без стрілянини. Потім — Скадовськ. Зимували там, чекали можливого десанту.

У 2015-му підрозділ вже потрапив в зону АТО. Дислокація була у Володарському районі, поблизу Маріуполя. Виконували завдання на уявній лінії розмежування. Грізлі ще застав бої в Широкиному — артилерія, міномети, тоді ще без масового застосування дронів. Через рік служби, по закінченню строку мобілізації, їх звільнили.

— Ми їхали додому з піднесеним настроєм, — ділиться Грізлі. — Хвилі мобілізації відбулися, армія є, ситуація мала б стабілізуватися. За подальший рік — підробляв, шукав себе. А потім зрозумів, що нічого не стабілізувалося. Люди гинуть: і цивільні, і військові.

Війна не відпускає

Батальйон був із Заходу України. І хоча в Грізлі була травмована спина після невдалого стрибка в АТО — не витримав — наприкінці 2016-го повернувся.

— Не міг змиритися, — каже. — Мене прийняли. Але вже не мобілізовували, а тільки на контракт: перший піврічний, а далі — ще на три роки.

Він служив на різних посадах. Командир відділення радіаційно-хімічного й бактеріологічного захисту, далі — в стрілецькій роті. Потім — у взводі забезпечення головним сержантом взводу, далі роти. У 2016-му став старшиною роти.

— У 2020-му звільнився, після трьох із половиною років контракту, — веде далі військовослужбовець. — Пройшов реабілітацію, а у 2021-му знову призвався, у ту ж частину. І знову — контракт, ще на п’ять років.

«Справжній козацький драйв»

Сьогодні Грізлі — сержант із матеріального забезпечення роти охорони. Його робота — це номенклатури, звірки, турбота про забезпечення всім необхідним: від їжі до боєприпасів, від одягу до дров. У підрозділі — понад сто осіб. Рота охорони відповідає за безпеку об’єктів, КПП, паролі, маскування. Все — за правилами, без права на помилку.

Початок повномасштабного вторгнення згадав як найважчий місяць. У роті залишалося лише з десяток бійців-контрактників.  Вони їздили з артилерією — охороняли, допомагали.

— Болото, дощ, обстріли без перестанку, — переносить нас на Київщину співрозмовник. — Палатку не поставиш, вогнища не розпалиш. Під Києвом місце міняли по кілька разів — працювали «перекатами». Ніхто не скаржився. Просто не було коли. Справжній козацький драйв.

Прилітало багато

Розповів Грізлі, як спали в ямках під деревами. Копали швидко — земля там піщана. Генератори теж закопували — аби не засікли. А прилітало — багато. Не десь там, на горизонті, — просто по них. Тоді, на самому початку активної фази, під Києвом, було найнебезпечніше.

— Пам’ятаю, шукаємо місце для ночівлі в лісі, чуємо — бахає, — емоційно продовжує відтворювати ті події. — Повертаємося до своїх, а там горить усе: ліс ,машини, техніка, пушки розкидало. Люди, на щастя, порозбігалися вчасно, всі живі.

Іншого разу — «пушки» з одного боку, БРДМ — з іншого. Підрозділ Грізлі бійцям-артилеристам прямо біля гармат розливав суп в великі разові стакани, щоб ті похапцем підкріпилися — стріляли без перестанку. Весь день успішно відбивалися, а під вечір прилетіло. Щоправда наші дали швидку і гідну відповідь і враз перемістилися в іншу точку.

Від ворогів прилітало знову і знову, однак в те місце, де наших хлопців уже не було: маневри швидких «перекатів» — вправно відпрацьовані.

На місці хат — лише печі

Пересувалися гармаші часто і без світла. Небезпечно, каже, їздити вночі, та ще й лісами, коли видно лише силуети. Командир їхав спереду, за ним гаубиці, за метрів двісті, а замикав підрозділ Гізлі на ГаЗ-66. Не раз, каже, зупинялися у сутінках, роздивлялися, прислухався, куди далі їхати, коли втрачали з поля зору своїх через пітьму та пилюку. Запам’ятовували силуети дерев, орієнтувалися на стовпи електропередач, іноді орієнтирами були будинки при дорозі в селах, однак війна міняла «картинки»:

— Якось їдемо: хати стоять, а повертаємося тією ж дорогою — усе розбито, замість  хат самі пічки стирчать, десь димить, десь догорає…

Хочеться домашнього

Після Київщини — Коростень, Овруч, у бік Білорусі. Там теж було тривожно, але найгарячіше, здавалося, все ж залишилося позаду — у перші тижні війни. Тоді не було виразної лінії фронту, а ворог ішов колонами. Утім, завдяки чітким розвідданим і злагодженій співпраці між підрозділами, вижили, вціліли. Усе працювало, як годинник.

— Далі — запорізький напрямок, — веде нас своєю траєкторією війни Грізлі. — Наш батальйон розформували, але кістяк роти залишився на південно-східних рубежах.

Особовий склад — майже той самий, що був на початку. Хлопці за цей час міцно здружилися, попри важкі побутові умови. Часто — без світла і води, у режимі повного маскування.

— Усі діляться посилками з дому, — з теплом згадує про свій колектив. — Харчування тут хороше, продуктові набори в ЗСУ — щораз кращі, та часом таки хочеться домашнього.

«Це не лише наш біль»

Міркуючи про мотивацію, Грізлі згадав про родину. Батьки його — із Львівщини. Вісімдесят відсотків родин з їхнього села за радянських часів було вислано в Сибір. Батько народився у Воркуті, дідусь звідти взагалі не повернувся. Але Грізлі не прагне мстити нащадкам тих перевертнів.

— Режим минув, а за ним — усе зотліло, — пояснює. — Я просто не хочу, щоб це повторилося. У 45-му моїй бабусі було шістнадцять, коли її посадили. Приписували статтю про збройне повстання. Відсиділа вісім років, аж до смерті Сталіна. Згодом батька пізніше прирівняли до реабілітованих, бо народився у місцях позбавлення волі. А бабуся була політично переслідуваною. Людей нищили, розвозили по різних кінцях — нізащо. Ми не одні такі. І це не лише наш біль.

Це, за словами нашого співрозмовника, формувало свідомість багатьох українців. Натомість росіяни, жертви пропаганди, не вникають, не розуміють,бездумно піддаються пропоганді. Бандера для них — найстрашніший ворог, хоча ніколи навіть на територію росії не заходив. Українці ж завжди захищали своє.  В такому ж дусі виховував своїх синів.

 — Я не хотів, щоб діти мої воювали, — зітхає сержант. —  Але старший син уже служить в Нацгвардії, в «Азові». Молодшому у травні буде вісімнадцять. Я не ховав дітей. І не планую. Бо це чоловічий вчинок — стати на захист сім’ї, родини , рідної землі, на якій тебе виростили.

«Молюся і вірю»

Вдома чекає дружина, молодший син, сімдесятитрирічна мама. Є, каже, кого захищати, за кого хвилюватися.

Прикро військовослужбовцю, що діти таки застали цю війну. Шкодує, що змінити нічого не може. Особлива печаль за бійців підрозділу що загинули, травмувалися або скалічені тілом та душею — з багатьох знає давно. Лиш надіється, що зміниться ситуація на політичному, дипломатичному рівнях.

— Я — людина віруюча, хрестився вже у свідомому віці, — завершує з надією. — Молюся і вірю, що Бог чує наші молитви.

Мріє мати невісток, внуків. Хоче, щоб життя повернулося у звичне русло. Мирне. Своє. Українське.

За мужність і відданість службі, Грізлі нагороджений кількома відзнаками: нагрудним знаком «Сталевий Хрест»  від Головнокомандувача Збройних Сил України, відзнакою ОК «Південь» за оборону Маріуполя, відзнакою 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола , а також відзнакою ОК «Захід». Ці нагороди стали відображенням його безкомпромісної служби та неймовірної відваги на передовій.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин.