Причіпна саморухома гаубиця FH70 нищить ворога на полі бою з травня 2022 року. Кореспонденти Укрінформу вперше побачили цю сталеву «красуню» в роботі у жовтні 2022-го. Тоді артилерійський розрахунок міг собі дозволити працювати, розмістившись просто в «чистому» полі. Зараз це неможливо.

До бійців 44-ї артилерійської бригади ми виїхали рано і поки прямували на бойові позиції, сонце свої вже зайняло. Як і два з половиною року тому, «боги війни» тримають важкі ділянки фронту, в тому числі  – Запорізький напрямок. Ми їхали степовими дорогами, повз розбиті населені пункти. Де-не-де очі знаходили знайомі назви і ставало соромно: таке відчуття, ніби їдеш у гості до родичів, але побачивши їх – не можеш упізнати. Адже назви – рідні, але «обличчя» сіл та селищ настільки зморені, скалічені та в шрамах, що розпізнати важко. Деякі з них особисто я не бачила майже 11 місяців. За цей час війна змінила нас усіх.

Фронт, до речі, змінився також. Тепер велика частина війська веде бій з неба, інша – з-під землі. Добре маскуватися, будувати підземні вогневі позиції вчаться не лише наші бійці, а й окупанти. Стоячи десь посеред степу, можна подумати, що ти – один, насправді ж за тобою майже постійно стежать «очі», які можуть і корегувати вогонь, і завдавати ударів.

Приїхавши до розрахунку FH70, намагаємося не маячити та швиденько йдемо за військовими. Нас проводжають дві собаки, одну з них хлопці називають Муха Іванівна. Вона маленька, добра і постійно ластиться. Проте, кажуть хлопці, чужих бачить одразу. Із ними також живе кішка «Багіра». Чотирилапих військові забрали фактично з вулиці, їхні господарі вимушено залишили домівки.

Дорогою знайомимося з бійцями, а спілкуємось уже в бліндажі. Там, по-перше, безпечніше, по-друге, – тепліше.

4.5.0.

– Я от камери не боюся зовсім. Колись був солістом хору, виступав, – усміхаючись, говорить Андрій. У розрахунку він – номер обслуги, його позивний «Коршун».

– То ви тут концерти даєте, коли є настрій і можливість? – кажу.

– Та тут не до концертів… Робота у нас тяжка сама по собі. Багато хто не розуміє, що в арті треба мати капітальне здоров’я. Спочатку я міг по два снаряда носить. А це, на секундочку, 100 кілограмів, які брав у руки й біг. Зараз уже такого здоров’я немає. Із перших днів на війні, – відповідає.

Андрій розповідає, як у лютому 2022-го пішов до військкомату. Думав, що тихенько втече з дому на війну, але не вийшло.

– Я з під’їзду – а там жінка стоїть із дитиною на руках, повні очі сліз. Я кажу їй: «Мені треба йти». І побіг. У приписному було вказано, що я протягом шести годин маю з’явитися до військкомату. По-друге, у мене обов’язок був і хотілося, аби вони (вороги, – ред.) не прийшли до нас. Зараз мотивація ще більша: батько та сестра живуть у Запоріжжі, і треба не пустити ворога. Батькові пропонував виїхати, є куди, але він – категорично проти. Ми кожен день спілкуємося: як є можливість – то дзвоню, як ні – есемеску напишу. Він питає, як я. Я пишу «4.5.0». Він мені у відповідь: «+. У нас теж 4.5.0». Часто бачу в новинах, що по Запоріжжю прилетіло, то я обов’язково тоді передзвонюю батькові. Він мені: «Гепнуло добряче, але нас не зачепило». Він – колишній військовий, тож усе розуміє. Як нашу роботу чує, то радіє, – розповідає Андрій.

У відпустці він був крайній раз улітку. Пояснює: частіше не виходить, бо людей не вистачає. Каже, що не встиг приїхати додому, як 15 днів пролетіли і треба вертатися.

– Жінка нормально ставиться до цього, але часом каже, що війна мені важливіша за родину. Говорю їй, що хлопці – то вже родина. Якщо у відпустці, а на фронті щось сталося, то одразу на телефоні, всіх обдзвонюємо. Переживаємо, як за рідних братів. Ми не забуваємо один про одного, – пояснює.

У складі нинішнього розрахунку Андрій уже пів року. До того був інший, з яким були разом 2,5 року. Тодішній командир гармати на позивний «Фідель» став найкращим другом Андрія. Вони спілкуються й досі.

 «ОГІРОЧКИ», ЩО ВАЖАТЬ 50 КІЛОГРАМІВ

У цивільному житті він працював столяром, будівельником. За три роки війни довелося мати справу з радянською гаубицею «Мста», гарматою «Гіацинт» та, власне, іноземною FH70.

– «Мста» проста, як двері, «Гіацинт» – так само, а FH-ка – делікатна, «нєженка». Її треба чистити, доглядати, – пояснює «Коршун». – Кожен у розрахунку знає, як клина підняти, розібрати. Все залежить від людини. Можна і мавпу навчити газету читати. У мене пам’ять така, що я запам’ятовую номери зарядів, снарядів. Знаю сумісність підривників та снарядів, ми то все вчили. Я можу на любій позиції стояти, окрім навідника. Зір поганий. Умію наводитися, але не бачу і тому роблю це погано. А от на снарядах і зарядах можу бути, якщо командир відсутній – можу стати за нього. Нас привчили, що розрахунок має бути взаємозамінний. Якщо хтось один у відпустку їде, значить, його позицію треба зайняти, щоб не було затримки і гармата працювала в штатному режимі. Ми так і робимо.

Між командою «до гармати» і пострілом – лічені хвилини. Хлопці все роблять автоматично. Андрій знає, де який заряд лежить, і поки всі біжать до гармати, то дорогою примудряється все взяти.

– Прибігли, зарядили, стрельнули, – говорить.

– І потім – «хух», видихнули? – питаю.

– Та яке «хух», – сміється. – Погнали другий постріл. Усе залежить від роботи. Буває, що чекаємо, а часом робота інтенсивна. Під час контрнаступу було таке, що двічі за ніч БК привозили, – тоді стріляли дуже багато. Фізично складно. «Огірочок» важить 50 кілограмів, якщо інтенсивна стрільба, то з ним бігати треба.

Він згадав про рекорд їхнього розрахунку, коли за три хвилин випустили шість снарядів. Були дві «швидкі» цілі, відпрацювали по них потужно.

Кажу, що у гаубиці FH70 є власний двигун об’ємом 1,7 кубометра, – гармата ж самохідна.

Андрій знову сміється: «Те, що в неї є мотор, ще нічого не значить. Він їй для того, аби гідравліка працювала. Під горбочок вона не поїде, на низькій швидкості без тягача може до 20 кілометрів переміститися».

НОВИНИ, ПРО ЯКІ КАЖУТЬ «ХАЙ БОГ БОРОНИТЬ»

Говоримо про наскладніші дні на фронті. Попри шалену втому, всі кажуть: найважче – коли гинуть побратими.

– Сидиш у бліндажі чи окопі, а пишуть, що туди-то попало, три «двохсотих». І ти думаєш: ну хоть би не він. А тут тобі кажуть, що таки він. І ти такий: ну тільки ж каву пили, обговорювали якісь сімейні проблеми чи ще щось. Ми ж не говоримо на війні суто про роботу. Це як із братами. Шкребе на душі капітально, але що зробиш… Це – війна. Роботу ніхто не відміняв, ти стоїш і робиш її далі, – ділиться Андрій.

– Коли на снарядах для ворогів «привітання» пишете, це допомагає відпустити біль? – запитую.

– Близькі знають, що ми помстилися і нам трошки легше стає, – відповідає.

Бійці зауважують, що Україна та українці сьогодні дуже потребують підтримки світу. Якщо нам перестануть допомагати зброєю, то це дуже швидко відчують на фронті. Адже артилерія відіграє дуже велику роль.

– Піхота не піде в атаку, поки не буде артпідготовки. Ми зараз в обороні, але якщо піхота когось бачить, то ми стріляємо. Працює арта. Не дарма кажуть, що кожна крапля поту артилериста зберігає кожну краплю крові піхотинця, – додає співрозмовник.

Він пояснює: якщо на початку війни арта могла собі дозволити стріляти з відкритих позицій, то тепер війна стала іншою.

– Для нас БпЛА були диковинкою, ми авіації боялися. Безпілотники – точні. Я можу не бачити, але у мене слух і я його за два кілометри чую. Дякуємо волонтерам, що РЕБи дають. Плюс маємо хороші позиції. Від осколків захищають. Бо якщо в полі стояти, то касетами покалічить, сто відсотків. І КАБів багато. Це вообще така стрьомна штука, що було навіть із життям прощався, – говорить.

Прошу розповісти про той випадок.

– Ми на позиціях стояли, і тут передають, що КАБи летять. А КАБ, коли наближається, то в нього такий звук, ніби бик здихає. Відчуваєш, що він до тебе летить. От сидимо в тій траншейці, і я розумію, що КАБ цей – наш. Тупо в нас летить. Я очі замружив і кажу собі: «Прощай, жона, прощайте всі». І тільки чую: «Гуп!». Ми як сурки з траншеї висунулись, дивимось – снаряд не розірвався, і давай тікати. Метрів за 40 від нас упав. Якби розірвався, то рахуйте шість метрів углиб і 30 метрів – у діаметрі. Була би нам «торба». Контузило би всіх. КАБ, якщо близько падає, то може ударною хвилею всі внутрішні органи розірвати – і все, – розповідає “Коршун”.

 Це зараз найстрашніше?

– Уся зброя страшна. Взагалі я не любитель зброї. Хлопці он по БпЛА стріляють – збивають, а я ж не бачу його, але чую. Навіть можу розрізнити, що летить – «Ланцет», FPV чи «Орлан». У них у кожного різний мотор.

Уже за кілька хвилин ми переконалися, що Андрій дійсно може чути дрони на далекій відстані.

МОТИВАЦІЯ ТА ЗНИЩЕНІ ЦІЛІ

28-річний командир гармати має гарне ім’я – Зіновій (звідси і позивний «Зеник»). Говорить, що розрахунок весь бойовий – із початку повномасштабної війни на фронті. Всі швидко опанували НАТОвську гаубицю. «Зеник» зауважує, що вона працює не лише швидко, а й влучно.

Він називає артилерію «щитом країни». Він сам є «щитом» для своєї дружини та чотирирічного сина, за яким неймовірно сумує.

– Багато чого пропускаю в його житті… Добре, що зараз технології дозволяють по камері спілкуватися, а так би, мабуть, він мене і не впізнавав. Коли мені важко, то про дружину і сина думаю в першу чергу. Якщо не можу подзвонити їм, то телефон відкриваю і фото дивлюсь, –  зізнається.

Тільки-но ми встигли завершити наші розмови, як хлопці отримали завдання – знищити ворожий міномет. Розрахунок швидко вирушив до гармати. Кожен робить свою справу, без зайвих питань і не заважаючи один одному.

Навідника звати Богдан, позивний «Каспер». Йому лише 22 роки. На війні – з перших днів повномасштабного вторгнення. Каже, що у 18 підписав контракт, у 19 почалась повномасштабка.

– Війна була очікуваною, а от те, що ми в перші дні опинились за 18 кілометрів від мого дому – на Житомирщині, то  було зовсім неочікувано, – говорить.

Богдан був і номером обслуги, а нині, якщо треба, може й командира замінити.

– Навідників небагато, цю систему мало хто знає. Я за один день навчився, – додає.

– Математику гарно знаєте? – уточнюю.

– Мотивацію гарну маю, – відповідає.

Після війни хлопець хоче вивчитися на офіцера. Зауважує, що в родині військових немає: дід – мисливець, батько – рибалка. Своєї сім’ї у Богдана поки немає. Каже, що хотів би до 28 років ще погуляти, мріє подорожувати.

– Степів, лісів багато вже бачив. Вистачить. Хочу до моря. Можна в Крим, – говорить.

Богдан – наймолодший не лише в розрахунку, а й у батареї. Пояснює: час показав, що знання не завжди залежать від віку.

– Ми всі рівні на війні. Старшим хіба що трошки фізично тяжче, – додає.

Коли Богдан зайняв своє місце біля гармати та почав наводитися, він став геть іншим – серйозним і навіть ніби дорослішим.

 Гармата! Постріл, – командує “Зеник”.

Питаю у хлопців, які в них емоції, коли влучають у ціль.

– Матюкатися можна? – жартома питає Богдан. – У ціль попали, ціль знищено. Можна відпочивати.

Хлопці втомилися. Хоча про це намагаються і не говорити. Вони знають, що від роботи «богів війни» на фронті багато що залежить. Кожен із них мріє повернутися додому не у відпустку, а назавжди. Але всі бійці впевнені, що навіть після закінчення війни армію не треба скорочувати. Адже в будь-який момент ситуація може повторитися, і країна має бути до цього готова.

Ольга Звонарьова, джерело Укрінформ.

Фото Дмитра Смольєнка