«Контрасти з вiдтiнками iронiї» – так називається дебютна збiрка вiршованих рiзножанрових творiв Тараса Комаринського, лiтератора, журналiста, члена лiтературного об’єднання при ТОО НСПУ, члена НСЖУ.

Автор добре знаний на Тернопiллi, оскiльки друкується у мiсцевiй пресi, альманахах «Подiльська толока», «ЛiтТерА». Його твори розмiщенi на рiзних електронних ресурсах. Iронiчнi вiршi, лiричнi, акроприсвяти, якi ввiйшли до збiрки, розподiленi мiж п’ятьма роздiлами i написанi здебiльшого впродовж останнiх семи рокiв. Замiсть пiслямови автор пропонує читачам поетичний твiр пiд назвою «Iронiчна поемка-небилиця про те, як я почав писати вiршi». Як на перший погляд, тематика творiв здається аж надто строкатою, але, перечитавши збiрку, читач переконається у доцiльностi такого розмаїття.

Перший роздiл має промовисту назву – «Рими, надиктованi сиренами», i вiдкриває його вiрш, написаний 24 березня 2024 р., коли шок вiд усвiдомлення того, що в країнi жорстока вiйна з реальними жертвами й руїнами, ще не зовсiм пройшов.

Бо як ще мiсяць тому можна було припустити тверезо мислячiй людинi, що в пору новiтнiх технологiй, швидкого розвитку науки i мистецтва можна убивати. А виявилося, що можна. Але повернуся до збiрки. Перший роздiл виводить образ лiричного героя як громадянина, патрiота, «бiйця» лiтературного батальйону. Зброя його – слово – гостре, влучне, безжальне, безкомпромiсне, в’їдливе. Це слово сатирика. До речi, українська лiтература починалася саме сатирою i продовжується  до теперiшнього часу певною мiрою на нiй. Згадаю хоча б Iвана Вишенського, Григорiя Сковороду, Григорiя Квiтку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Iвана Нечуя-Левицького, Iвана Франка… Цi та iншi українськi письменники немало зробили для розвитку цього жанру. «Та ж елемент гумористично-сатиричний, – писав Iван Франко, – дуже багатий у нашого народа. Його гострий дотеп, його сльозами проблискуючий смiх послужив за основу безсмертним творам…» Що стосується сатири Т. Комаринського, то вона  характеризується винятково виразною окресленiстю об’єктiв, проти яких спрямований викривальний його пафос, рiзким емоцiонально-оцiночним забарвленням мови.  Наприклад, у сатиричному памфлетi «Житiє святих i нечестивих»  змальований   образ головного ката України – «кадебiста», «претемного князя», який, хоча й  оточений рiзними болячками,  прагне увiйти в iсторiю як новiтнiй завойовник. Для цього з усiєю ненавистю вiн очолює «тупу зомбовану орду» й веде на територiю незалежної держави – нiбито захистити «рускiй мiр». I його, наперекiр здоровому глузду, пiдтримує намiсник Бога на землi – «гундляве диявольське мурло». «А що на все це каже Бог? – запитує лiричний герой. I сам вiдповiдає:  «А Бог затiяв дiалог, I, як завжди, лише з одним – своїм намiсником земним».

Ненависть до ворога автор називає святою. Не вдаючись до повiршового аналiзу, назву лише досить промовистi метафори: «кров стогне у жилах», «ненависть рветься iз грудей», «зiбрались скопом сили злi i б’ють громами», «на тiлi нашої землi ятряться рани», «сонце принишкло в холоднiй зажурi i реквiєм виють вiтриська похмурi», «сп’янiла земля вже вiд надлишкiв кровi», «чорнiють дерева, обпаленi горем». Мова вiршiв першого роздiлу багата й епiтетами – як традицiйними, так i самобутнiми. Наприклад: «кривава вiйна», «негоєнi рани», «гнiтючi кайдани», «достойний одвiт», «трупи мерзеннi», «косата помста», «криштальнi сльозини», «переможний ключ», «смертоносний вкраїнський комар», «псячо-свинська вата», «кривавий москаль», «серце нажахане». У Тараса Комаринського мовно-зображувальнi засоби рiзноманiтнi, i можна було б навести ще багато прикладiв, але зверну увагу на контрастнiсть, заявлену назвою книжки. Отож у першому роздiлi автор постає i як тонкий лiрик. Прислухаймося до мелодiї мови поета: «Мiсячний промiнь в колисцi жадоби гойдає срiбну печаль». I на пiдтвердження того, що поруч з ненавистю в життi десь є ще любов i краса, автор закриває роздiл воєнної тематики лiричною пiснею «Вогонь кохання».

Буря ненавистi ще не скоро вляжеться, адже кiнця вiйни не видно, i лiтератор iз своїм лiричним героєм пропонують читачам перепочинок вiд боїв, пропонуючи «Лiричний вiдступ» – таку назву має другий роздiл книжки. У митi вiдпочинку якi тiльки думки не рояться у бiйця! Одна за одною – мимовiльнi, миттєвi й рiзнi. Лiтературний герой розмiрковує про барвисту мову кольору i звукiв; про вишитий на сорочцi генетичний код нацiї, котрий «дух зберiг народу; його обпiкає жаль, що звертаємося до «Кобзаря» лише в березневi днi,  а «якби Шевченковi слова були всiм нам дороговказом, скiнчилась би руїна вiкова, країну сильну збудували б разом». Поет пiднiмає тему Чорнобильської трагедiї, бо «смак того гiркого полину весь свiт ще довго буде вiдчувати». Вiд тем насущних автор переходить до теми творчостi, зокрема, висловлює вдячнiсть Лiнi Костенко «за мудрiсть серця, за вкраїнський дух». Далi автор переводить увагу читача на зовсiм прозаїчну тему – електрики («Ода електричнiй енергiї»), без якої «ми безпораднi». У цьому вiршi так i заструмiла фiзична термiнологiя, а саме: кiловат, вольт, ампер, мирний атом, електрони. Вiд теми практичної автор перемикає увагу на древнiй Зборiв, мальовничо описує природу, потiм висловлюється про добро, вiд якого, як iронiчно зауважує, «тiльки збитки, толку немає». Тему взаємовiдносин розвиває у байках «Свинячий бал», «Змiя», у вiршованих гуморесках «Про чорне пiднебiння», «Манiкюр», «Iдiот». Уважний читач зверне увагу, що автор здатен талановито розгорнути будь-яку тему, прив’язавши її до атрибутiв щоденного життя. Так народилися вiршi з прозаїчними назвами: «Парасоля», «Манiкюр», «Календар», «Газета». У другому роздiлi представлена й особиста лiрика, однак автор не зраджує собi i завершує його на лiрично-гумористичнiй нотi. Вiрш за вiршем лiричний герой збiрки пiдводить читачiв до висновку, що життя – це контраст, створений роздвоєнням єдиного на двi протилежнi частини (майже  за законом дiалектики):

Кожне свiтло породжує тiнь,

Кожен «Янь» зустрiчає свiй «Iнь»,

Усе, що гаряче, колись остигає,

А лузер хоч раз таки перемагає.

У кожному ангелi бiс свiй росте,

У всьому складному сидить щось просте.

Якщо ти бiжиш, то готуйся упасти,

Бо наше життя – це суцiльнi контрасти.

                            («Контрасти»)

А хто  iз шанувальникiв художнього слова не захотiв би завiтати до творчої майстернi мистця? Гадаю, що охочих було б немало.

Продемонструвавши читачам сатиричнi, гумористичнi й лiричнi твори, лiричний герой запрошує до святая святих i там розкриває секрети своєї вдатностi. Тож  перегорну ще одну сторiнку збiрки i в третьому роздiлi пiд назвою «Слово про слово та про стосунки з мешканцями Олiмпу» разом пориньмо в секрети поетичної творчостi, з якими вiн дiлиться з нами. Отже, дiзнаємося,  що ще поетом-початкiвцем лiричний герой розгортав словники, рахував розмiри i ритм, дбав «про чистоту й колорит». Вiн зiзнається, що не раз просив Музу «боронить вiд мату», а автора вiд плагiату. Знає цiну слiв, шанує їх i, вiрить, що в них такi ж долi, як у людей, i, вони, як люди, «по смертi йдуть у рай, бо за життя багато натерпiлись». З гумором оповiдаючи про своє вiршування, лiричний герой «лiкує» читача – знеболює його оголенi нерви та допомагає пережити складнi ситуацiї.  Коли читач разом з ним усмiхається,  то вiдчуває в собi силу подолати стрес, розрядити збудження, повернути вiдчуття контролю.

Роздiл збiрки  «Розмаїття» – це мозаїка тем i настроїв: вiд депресивно-святкового до шоколадково-цукеркового, вiд замрiяного до приземленого.

Однак лiричний герой прагне «розфарбувати» «розхристанi ноти у яскравi живi кольори», аби вони «розганяли гризоти у холоднi нуднi вечори», бо надто багато «чорного смутку», який народжують чорнi думки. I знову ж таки задля контрасту поруч з iскрометним гумором звучить зворушлива лiрика:

Мерехтiнням зоря нiжно погляд лоскоче,

Мiсяць щедро на землю ллє срiбнi струмки.

Заколисує темрява, склеює очi,

У повiльному танцi кружляють думки.

Хтось iз читачiв, мабуть, зауважить, що можна було б авторовi розподiлити твори цього роздiлу мiж попереднiми, i вiд цього збiрка не втратила б художньої вартостi. Вважаю, що лiтератор зумисне видiлив цих кiлька творiв, аби задовольнити рiзнi смаки шанувальникiв художнього слова, адже, не забуваймо, що це дебютна книжка, тож автор презентує себе в рiзних iпостасях.

В останньому, п’ятому, роздiлi автор розмiстив акровiршi (поетичнi твори, у яких першi лiтери кожного  рядка, прочитанi зверху вниз, утворюють слово, словосполучення або речення), присвяченi письменникам та лiтераторам Тернопiлля.

Погоджуюся з думкою редактора книжки Володимира Кравчука, що Т. Комаринський «завжди вдало вишукує лiтературу у собi, беручи за основу силабо-тонiчне вiршування. Написане ним здебiльшого iронiчно виважене, хоч i претензiйне, а швидше споглядально пiдмiчене». До сказаного додам, що в Тараса Iгоровича свiй стиль, своя манера письма – виважена, делiкатно-вiдверта.

Безперечно, «Контрасти з вiдтiнками iронiї» знайдуть шлях до  читача, бо твори автора справдi вiдрiзняються самобутнiстю – як сатиричнi, гумористичнi, так i лiричнi, в них прозорi образи, зрозумiла лексика та простий синтаксис.  Читається книжка легко, її можна «ковтнути» за один вечiр, а можна пiднiмати собi настрiй «ковтками» час вiд часу. Читання цiєї книжки – це чудова нагода посмiхнутися i забути на деякий час про життєвi негаразди.

Тарас Комаринський. Контрасти з вiдтiнками iронiї: Iронiчнi твори, лiрика, акроприсвяти, розмаїття

Тарас Комаринський. Контрасти з вiдтiнками iронiї: Iронiчнi твори, лiрика, акроприсвяти, розмаїття. – Тернопiль: Астон. – 2023. – 64 с.

Валентина СУДОМА,
с. Гаї-Шевченкiвськi