Охоронник команди воєнiзованої охорони батальйону Управлiння полiцiї охорони в Тернопiльськiй областi Микола Василечко працює добу через чотири. Такий графiк його цiлком влаштовує, адже у вiльний вiд роботи час чоловiк займається волонтерством.

Разом iз другом дитинства Михайлом Муцом i сусiдом Михайла Вадимом Парасочкою вiд початку повномасштабного вторгнення Микола Василечко допомагає нашим вiйськовослужбовцям та мешканцям прифронтових i деокупованих територiй. Улiтку 2022-го троє товаришiв, у грудях яких бʼються невтомнi волелюбнi серця, заснували Благодiйний фонд «Серця свободи».

Допомоги багато не буває

Чоловiки органiзовують збiр i закупiвлю всього, що замовляють нашi бiйцi, й доставляють у гарячi точки. За словами Миколи Василечка, протягом двох рокiв волонтери здiйснили понад 60 поїздок на пiвнiч, схiд i пiвдень країни. Щоразу везуть приблизно пʼять тонн вантажу, а часом ще й чiпляють лавету з автiвкою. Уже доправили нашим захисникам понад 20 автомобiлiв, сотнi дронiв, амунiцiю, сотнi тонн продуктiв, медпрепаратiв тощо. Левову частку допомоги чоловiки отримують з-за кордону.

«З перших днiв повномасштабної вiйни ми органiзувалися в селi Пiдгородньому, де я живу, записалися в тероборону i почали допомагати вiйськовим, – пригадує Микола Василечко. – Паралельно я приймав у своїй квартирi в Тернополi людей, якi рятувалися вiд вiйни, по 12-15 осiб одночасно. Вони тут вiдпочивали i їхали далi.

Потiм я почав їздити в Польщу i привозити допомогу звiдти. Мав там звʼязки, бо займався мiжнародними перевезеннями. Але мене постiйно мучила думка: як живуть люди на окупованих i звiльнених територiях? Тому, щойно звiльнили Київщину, ми з другом Михайлом Муцом, який живе у Борисполi, та з його сусiдом Вадимом Парасочкою поїхали туди. Житомирська траса ще була закрита. Страшно було їхати майже порожнiм Києвом.

Пiсля кiлькох поїздок на Київщину, Харкiвщину, Донеччину i в Днiпро ми з хлопцями вирiшили створити фонд, щоб допомагати правомiрно i пiсля Перемоги вiдкрито дивитися людям в очi».

Повертаючись додому впорожнi, чоловiки перевозили меблi й iншi речi людям, якi переїжджали у спокiйнiшi регiони. Потiм, бувало, везли тi самi меблi назад. За кожною такою поїздкою – болючi спогади про скалiчених людей i розбитi долi та сiмʼї.  А в архiвах – сотнi свiтлин i вiдео. Микола збирає їх для майбутнього документального фiльму.

«Найгiрше, що зводиться нацiя…»

Рушаючи в дорогу, волонтери нiколи не можуть позбутися четвертого «пасажира» – страху.  Вiн знаходить собi прихисток навiть у серцях, сповнених свободи.

«Боїмось, як i всi. Кiлька разiв потрапляли пiд обстрiли. Могло вже й не бути нас, – дiлиться Микола i додає: – Одного разу забирали жiнку з дитиною з Харкова. Приїхали по неї i стали свiдками прильоту в сусiднiй будинок. Вiдразу вдягнули бронежилети, каски, чоловiк тiєї жiнки швидко винiс речi, половину з яких вона залишила, i ми негайно виїхали. А через сiм хвилин чоловiк зателефонував i сказав, що на тому мiсцi, де ми стояли, тепер велика воронка.

Ще одного разу ми везли автомобiль у пiдроздiл, де, мiж iншим, служить  колишнiй працiвник нашої полiцiї. Це було в околицях Бахмута. Мої хлопцi залишилися в Часовому Яру, а я поїхав. До мене мали виїхати назустрiч. Їхав через чотири села за навiгатором, а попри дорогу посадки, рання весна, все кругом проглядається.  Здалеку то тут, то там чутно звуки вибухiв, а я то спiваю, то молюся, але їду. Заїхав, Богу дякувати. Назад мене привезли броньованим автомобiлем, яким перевозять гармату».

Пригадує Микола, як бiйцi одного пiдроздiлу на сходi країни врочисто дякували йому i його товаришам у присутностi всього особового складу, а через пiвроку примiщення, де той пiдроздiл базувався, вже не було… Пригадує, як дiти з жовто-блакитним прапором зустрiчали волонтерiв у звiльненому Iзюмi, як пiсля катастрофи на Каховському водосховищi  люди рятували свої помешкання, оплакуючи загиблих…

Важко було на це дивитися, а ще важче носити його в серцi, навiть якщо воно сповнене свободи. У памʼятi волонтера навiки залишаться багато iсторiй, вiд яких сивiли рятувальники, вiд яких стигне в жилах кров… Але найболючiшi враження – вiд Бучi й Iрпеня в першi днi звiльнення цих мiст.

«Найгiрше, – каже Микола, – що зводиться нацiя: однi виїхали, однi загинули, а скiльки iнвалiдiв, скiльки ненароджених дiтей, а скiльки викрадених!»

До Перемоги – з пiснею

Свого часу Микола Василечко закiнчив вокальне вiддiлення Чернiвецького училища культури (нинi – Чернiвецький обласний фаховий коледж мистецтв iм. С. Воробкевича), а згодом двi магiстратури: Тернопiльського нацiонального педагогiчного унiверситету iм. В. Гнатюка за спецiальнiстю «Мистецтво» i Таврiйського нацiонального унiверситету i. В.  Вернадського за спецiальнiстю «Туризм».

Повномасштабна вiйна змусила чоловiка повернутися до свого першого фаху вокалiста.

«Спiвав ще в училищi й трошки пiсля його закiнчення, коли грав по весiллях, – розповiдає Микола. – Потiм було не до того, бо бiзнес будував. I аж тепер, коли ми почали органiзовувати благодiйнi ярмарки, концерти, я почав записувати фонограми й виконувати патрiотичнi пiснi. Про любов поки що спiвати не можу».

На запитання, що робитиме пiсля Перемоги, Микола вiдповiдає: «Не знаю, але спiвати буду точно, бо це мене позитивно заряджає».

Лiля КОСТИШИН.

Фото з фейсбук-сторiнки Миколи Василечка.