Отця Олександра росiяни висадили бiля самої «сiрої» зони. Бiля Василiвки. На останньому блокпостi вони взяли у нього вiдбитки пальцiв та зачитали вирок, що вiн “видворєн iз Запорожской областi». Вiн iшов дорогою, якою лiтали снаряди… Знав, що попереду тридцять кiлометрiв до українського блокпоста. Цей шлях фiзично не був важким, отець Олександр був спортсменом, а коли став священником, проводив для парафiяльних дiтей табори, пiшi прощi. Попереду, якщо дiйде живим, не потрапить на мiни, будуть нашi. Позаду… Позаду у Мелiтополi було життя, яке вiн збудував. Згадав знакове для себе Рiздво 2010 року на Херсонщинi, на парафiї греко-католицького священника. Це була просто хата з грубою, в однiй iз кiмнат  перестiнок був звалений, щоб було бiльше мiсця для вiрян. Олександр тодi був ще переконаним антикатоликом, зайшов з цiкавостi.Та служба перевернула його життя, неначе все зазвучало по-новому, i тодi вiра у всю їх родину наче прийшла знову…

– Отче, – перериваю я розповiдь греко-католицького священника Олександра Богомаза (того самого, чию руку поцiлував пiд час служби Блаженнiший Святослав), який розповiдає про своє життя в окупацiї та подальшу “депортацiю” з рiдної землi , – ми звикли думати, що Херсон та Запорiжжя – це край тотально проросiйських настроїв. Натомiсть переглядала вашi фото, у храмах багато людей на службах. Є там запит на українську церкву?

– Про тотально проросiйський край – стереотипи. У Херсонi та Запорiзькiй областi є багато українцiв, у тому числi iз заходу України, яким пiсля гулагiв та падiння Союзу забороняли селитися в Галичинi. Я вчився в Мелiтополi на iсторичному факультетi педунiверситету. Там я вперше вiд завiдуючого кафедри почув про Шептицького та Слiпого. Українцi започатковували там Народний рух, були активнi, працювали лiкарями та вчителями. I так, – iснував запит на українську церкву. У нас українськi школи. Наша вчителька, якщо ми вiталися не “добрий день”, а “здрасьте”, дуже сердилася. Херсонщина – це Україна. Це вiдчуття українськостi було i до вiйни, i тим бiльше зараз. Iнша справа, що люди там були зраненi Радянським Союзом. До 90-х – тоталiтарна система та безвiр’я, а потiм вчилися виживати, коли пiдставити було нормою. Але вони там прагнуть добра, щиростi, любовi. Туди 2010 року приїхав греко-католицький священник отець Петро, i коли вони бачили  безкорисливiсть, його здатнiсть перейматися усiм, то вiн ставав для них членом родини, а нашi парафiї розросталися. На наших очах виростали дiти, сiм’ї, яких ми вже вiнчали. I це все християнськi сiм’ї.

За цi роки отець Петро започаткував пiвтора десятка парафiй, я служив на чотирьох, долаючи вiдстань мiж ними до сотнi кiлометрiв. Я перед священством встиг два роки попрацювати вчителем iсторiї у школi, тому мої учнi, якi почали ходити до нас до церкви, сьогоднi вже закiнчують семiнарiю.

– Ви очiкували повномасштабної вiйни? Як ви згадуєте цi першi днi? 

– 23 лютого ввечерi послухав радiо «Свобода» i усвiдомив, що буде вiйна. А зранку прокинувся вiд вибухiв i зрозумiв: почалося. Я знав, що до нас зайдуть дуже швидко, тому що з Криму до нас веде просто пряма траса. Вночi 24 числа, коли мелiтопольська тероборона була змушена вiдiйти далi за Василiвку, я разом з iншими вiрянами проводжав їх, всi плакали, коли вони вiдходили. Кожного ранку я їздив у центр на площу, дивився чи висить наш прапор. Я дуже тримався з 24 по 27 лютого, був оптимiстом, пiдбадьорював як тiльки мiг, а 28 лютого менi теж стало гiрко.

Я пам’ятаю першу недiлю пiсля вторгнення, привiтався з людьми, повернувся до престолу, щоб служити лiтургiю, i заплакав – не мiг розпочати службу. Хвилини три ми всi плакали.

На початку вiйни до всiх наших храмiв приходило море людей, йшли тi, хто ранiше бував у нас раз на рiк на Великдень. Особливо багато було матерiв хлопцiв-контрактникiв. Люди приходили до храму i посеред ночi. Пам’ятаю з 24 на 25 лютого брама церкви була зачинена, чую сильний стук у вiкно, перша думка: за мною прийшли. Я виходжу: стоїть завiдуючий кафедрою iсторiї Олександр Ситник з дружиною, вiн перескочив через браму, попросив, щоб я вiдкрив, щоб їх впустити. Вiн розумiв, що можуть бути розстрiльнi списки, якi його не обiйдуть, i прийшов перечекати. I вони у нас жили. Приходили ще iншi парафiяни, у нас до тридцяти людей жило в одному домi.

– Тобто всi тi, хто мав бути у розстрiльних списках, прийшли до вас?

– Нашi парафiяни хотiли бути вкупi, хоча у нас не було бомбосховищ. Я казав людям: я не можу гарантувати безпеку, але вони залишалися. Це було дивне вiдчуття. У нас велика дитяча спiльнота. Я, як чоловiк, як священник на парафiї, вiдчуваю себе батьком для них та всiх парафiян.

Менi старший священник отець Петро прищепив такий стиль служiння, коли ти знаєш, чи є у когось взуття, хто може зi студентiв заплатити за навчання, хто не може. Я усвiдомлюю, що всi парафiяни – це родина, я ними опiкуюся, а у цiй ситуацiї я їм взагалi не мiг гарантувати захисту. Мене переслiдувало вiдчуття такої чоловiчої безпорадностi.

Зi мною жило четверо мiсiонерiв, у нашому регiонi є мiсiйна школа св. апостола Павла в Красиловi при римо-католицькому монастирi, вони раз на рiк проводять тримiсячнi курси для людей, якi вирiшили рiк присвятити Iсусовi, називається «Рiк для Iсуса». А потiм їх розподiляють по тих парафiях, якi їх хочуть прийняти. Ми на парафiї приймали таких. I останнiй рiк у нас було двi жiночки з Харкова – однiй iз них було за шiстдесят, одна дiвчина з П’ятихаток, iнша – з Верховинського району, гуцулка. Усi мiсiонери прийняли рiшення залишатися зi мною. А ще були парафiяни, сiм’ї, якi вирiшили у нас пожити. I ти розумiєш: якщо прилiтає, – нам усе! У мене був лише один ресурс захисту. Я сказав, Господи, я не можу нiчого тут зробити, тiльки Ти. I Господь Бог нас захищав у рiзних ситуацiях.

– Наприклад?

– Я на початку був дуже смiливий, їздив на блокпости i до чеченцiв, до днрiвцiв, розпитував, навiщо вони сюди приїхали. Одного разу мене схопили, передi мною поставили до десяти автоматникiв, матюкали, кричали. А в машинi сидiли один наш студент i одна з мiсiонерок. Я усвiдомлюю, що зараз мене можуть просто застрелити. Зрештою, вiдпустили, i коли я сiв у машину, то їхав вже упокорений, менi було дуже соромно перед Богом, я кажу, Господи, я, правда, придурок, прости мене, стiлькох людей ти менi дав пiд вiдповiдальнiсть, а я легковажний, як ковбой. Це був перший сильний стрес. Або ще були ситуацiї. Коли готуєшся до допитiв, то зазвичай ховаєш всю проукраїнську лiтературу. Я сховав. Сиджу, молюся i раптом погляд падає на прапорець ЗСУ на виднотi, на полицi до якого я так звик, що вже не ховав.  А окупанти ж i без того сприймали нас там як наводчикiв та помiчникiв ЗСУ. Тому прапорець теж сховав. Або була ситуацiя, коли росiяни хотiли забрати та заарештувати хлопця Євгена, який жив iз нами, вiн мав проблеми з алкоголем. А я завжди допомагав таким хлопцям iз алкогольною залежнiстю. Ми кожну першу суботу мiсяця ходили у сусiднє село на прощу Непорочному серцю Марiї. Цього разу ми не йшли, а їхали бусом. З нами був Євген. Вiн не мав реєстрацiї, а в росiї є закон про реєстрацiю. Це, до речi, дуже сильний момент, коли Бог подiяв. А бус був  повний, хлопцi сидiли на бочках з-пiд води у бусi. На блокпостi в Молочанську зупиняють, побачили, що у нього немає реєстрацiї, йому – наручники на руки i забирають в комендатуру. Зрозумiло, що я вiдмовився їхати. Мене там виганяли, матюкали i чеченцi, i дагестанцi, але я не їхав. Казав, що це наша людина. Це для мене теж було внутрiшнє прийняття рiшення – хай би що сталося, навiть якщо мене поб’ють, я його не залишу. I був момент, коли цей Женя менi каже: «Отець, зараз мене будуть бити». А я йому кажу: «Женя, ти довiришся повнiстю Богу, тебе не поб’ють». А вiн тодi каже вголос: «Боже, я тобi довiряюся». А знаєте в цей момент про що я думав? Я думав про те, що нас будуть бити вдвох, чесно. Я пам’ятаю: приїжджає ця вже колаборацiйна полiцiя, його пакують у машину. Я бiжу бiгом в бус, лечу за ним. Там розбитi дороги, люди всi лiтають всерединi в бусi, як картопля. Я лечу бiгом за ним в ту комендатуру. Припаркувався i бiжу  зразу на вхiд. Забiгаю, а на входi там такi дверi великi i стоїть такий величезний чеченець iз великою бородою. Я побачив, що шеврон чеченський. I приводять цього Женю. А я пам’ятаю, що по дорозi їхав за кермом i так молився: Боже, ти дав цьому хлопцю шанс, вiн так посповiдався, так покаявся, вiн хоче змiнити своє життя, вiн погодився їхати в реабiлiтацiйний центр. Будь ласка, покажи свою силу. Покажи наскiльки ти сильно його любиш, я тебе дуже прошу. Зроби для нас це диво. Ми всi в машинi молимося на вервицi.  Приїжджаємо туди, я вибiгаю одразу з машини, забiгаю в комендатуру, саме у цей момент його заводять, я пiдбiгаю до цього чеченця, я зрозумiв, що вiн комендант, я одразу йому кажу, це наша людина, я його забираю. Тi, якi його приводять, кажуть, слухай, ти хто такий? Я, кажу, священник, вiн зi мною живе, в Українi нiхто за вiдсутнiсть обов’язкової реєстрацiї не карав, люди так жили, вiн просто безхатько з 2014 року, йому 37 рокiв, кажу, я його забираю, я за нього ручаюся, берiть всi мої документи, все, що вам треба, я не поїду, доки цю людину не вiддасте. I тодi оцей каже: “Дайте мне нож”. Я дивлюся на нього, це не виглядало загрозливо i там тi хлопцi-вояки мiж собою метушилися, прийшли знову на мене сваритися, мовляв, чого я таких бомжiв до себе збираю. Але вiн не виглядає як бомж, вiн викупаний, чистий, ми йому одяг дали. Чеченець бере нiж, просто перерiзає пута i каже: «Уходi». Я його забрав, ми йшли, в машинi люди кричали, бо це була наша перемога, в той момент ми перемогли тих чеченцiв i всю цю Росiйську iмперiю, але це була перемога так само i Непорочного серця Марiї, бо це була перша субота i це була наша проща. Женю ми пiзнiше таки вiдправили в реабiлiтацiйний центр на Хмельниччинi, i що цiкаво: на блокопостi перевiряли документи у трьох автобусах. А бус, яким його везли, одразу пропустили.

– Як минали вашi днi?

– Я служив у Мелiтополi, це Запорiзька область, але я доїжджав у села Херсонської областi, громадами яких опiкувався. Бо ж я родом з Херсонщини. З початком окупацiї у нас було таке враження, що як ми всi вийдемо на протести i скажемо, щоб росiяни забралися геть, вони пiдуть геть. Наївно дещо, але ми думали, що ми їх переконаємо, тому люди виходили на протести, намагалися зупиняти  колони, якi у перший мiсяць йшли цiлодобово. Уявiть нашi почуття: тисячi  одиниць росiйської технiки йдуть цiлодобово. Спершу ми виходили i молилися разом iз протестантськими церквами за Україну. Ми дуже дружимо з протестантами, ми виходили на молитву щодня о 12-й годинi, допоки в серпнi нас не розiгнали.

Ми молилися, наприклад, “Боже великий…”.

– Скiльки ця мiжконфесiйна молитва збирала людей?

– Спочатку було багато, але люди виїжджали,  ставало дедалi страшнiше, щоб вийти на площу на молитву в серпнi тим трьом десяткам вiрян, треба було переступити через свiй страх. Хмари згущувалися, згущувалися…

Десь на другий тиждень окупацiї  протестантського пастора Дмитра Бодьо взяли в полон, це була близька людина для нас. Потiм забрали мера Iвана Федорова. Доки вiн був iз нами, вiн щотижня по четвергах збирав нас на мiжконфесiйну раду.

– Чекайте, навiть перебуваючи в окупацiї мер вас збирав на наради?

– Так, постiйно, вiн пояснював нам, що вiдбувається, у четвер була зустрiч, а в п’ятницю його забрали. Я вже потiм кожного ранку думав, що мене заберуть. У мене було дуже багато проукраїнської лiтератури, я щось сховав, потiм на допитах менi казали: «Ти — молодець, все класно сховав…», тобто, вони теж не дурнi, все розумiють.

Але одну книжечку вони знайшли, вона була у ящиках зi старими книжками, там була карта України, в яку була включена Кубань. Я сховав все, що стосується Шептицького, Слiпого, Майдану, Голодомору, позалишав тiльки щось богословське. В останнiй день перед тим, як мене вивезли, ми встигли заховати всi парафiяльнi документи.

Але я хотiв би наголосити. Наша парафiя активно дiяла протягом всього часу окупацiї. Ми не хотiли виживати, ми хотiли жити, ми влiтку навiть провели два табори дитячих, дiти не могли виїхати з ночiвлею на море, бо боялися, у нас було десь три десятки дiтей, ми провели табiр, дiтей вивезли на рiчку, вони тiшилися. Взагалi, хотiв, щоб ви зрозумiли. Не тiльки нашi вiряни були українцями за iдентичнiстю, з 2014-го, за вiсiм рокiв вiйни, мiсто змiнилося, Мелiтополь став дуже українським мiстом. Я думаю, що тiльки вiдсоткiв двадцять були за Росiю отак вiдверто i беззастережно. Але громадяни з проукраїнською позицiєю почали виїжджати. Я ж для себе вибiр зробив. У Мелiтополi залишалися нашi люди, є два будинки милосердя, у нас щодня була служба, я старався їздити ще раз на тиждень по селах, у нас завжди проводилися бiблiйнi кола (гуртки з вивчення Євангелiя) з дорослими, ми  займалися з дiтьми катехiзацiєю. Поруч були вiряни, мiсiонери, дiти, студенти, мої помiчники, цiле коло спiвпрацiвникiв. I я прийняв рiшення: я лишаюся. I те, що ми пережили, це неймовiрний досвiд єдностi. Я тiльки там усвiдомив, як багато дає присутнiсть священника, це було таке вiдчуття родини i сiм’ї, що не передати. Ми раз на тиждень збиралися на парафiяльнi вечерi, там було десь пiвсотнi людей.

– Коли був перший допит?

– У червнi. Я знав, що прийдуть рано чи пiзно. До допиту пiдготуватися неможливо. Але й … можливо. За рiк до вiйни, влiтку, я був на програмi, яка називається «Лiдерство в горах». Це коли збирається група вiруючих чоловiкiв задля молитви та мiркувань. Я вiдстав вiд групи i йшов молився на вервицi. Йду молюся, аж тут на мене нападають два алабаї. Один iз них вхопив мене за руку i дуже сильно стиснув, а другий ще добiгає. Знаєте, це секунди, але в моїй уявi це кiно. I коли добiгає той другий пес, величезний, як я на зрiст, – я просто завмер. То перший просто вiдпустив мою руку, розвернувся, а другий зупинився …i вони пiшли геть. Кожного разу, коли приходили цi фсбешники, я згадував це, i приблизно вiдчуття було те саме: коли я в зубах цього звiра, але вiн мене не ушкодив. Так само я, якось очiкуючи їх, казав: “Господи, скажи до мене, потiш мене, я просто розбитий”. Вiдкриваю Святе Письмо, Бiблiю i там менi попадається 2 глава 1 Самуїла, 9-й вiрш i починається так: «Вiн оберiгає кроки своїх вiрних».

– Отож, вони приходять у червнi, заходять. I що далi?

– Нас там жило тодi десь пiвтора десятки людей (мiсiонери, студенти), в усiх взяли вiдбитки пальцiв, усiх вiдфотографували. А зi мною жило шестеро бездомних, слава Богу, поговорили i пiшли.

– Вони не били вас?

– Нi, з мене волосина не впала. Хоча я знаю, що в Бердянську проукраїнське духовенство б’ють. Мене попервах навiть не матюкали, матюкали вже останнiй раз. Зi мною спiлкувалися так, наче я щось нiкчемне, а от вони хазяї справжнi, а я – небажаний “елемент”. Пам’ятаю, коли до мене прийшли передостаннього разу, то один iз них каже: «Я же тєбє друг, знай, я тєбє друг». Я йому кажу, що до мене друзi з пiстолетами не ходять. «Та ето такоє, нє бил би моiм другом, что-то с тобой би сделалi, ти мой друг”.

– Схиляли до спiвпрацi?

– Коли вшосте вони прийшли, вони тиснули на мене, щоб я розказував про сповiдi. Мовляв, до тебе багато людей приходить, але нас цiкавлять сповiдi. Я їм дав зрозумiти, що сповiдь це свята тайна. Але їм це все до лампочки. Це саме вони пропонували отцю Леонiду, який там тодi ще залишався, вiн служив ще по iнших селах. То вони йому пропонували: або ти переходиш в московський патрiархат, або виїжджай. Спочатку, гадаю, що першi чотири допити вони думали що зi мною робити. На п’ятий вони сказали, що чiпати мене не будуть, бо католицька церква дозволена в Росiї. На шостий раз вони менi сказали, щоб я їм видавав сповiдi. На сьомий допитували, чи я наводчик. I оцей останнiй тиждень перед “депортацiєю” я прожив у стресi, бо спочатку отця Петра вивезли. Ще за тиждень  –  священника ПЦУ. У мене постiйно була думка: коли Iсус Христос стоїть перед Пiлатом, вiн каже: «не мав би ти надi мною нiякої влади, якби тобi не дано було з вище. Я знаю, що я в руках Божих». Пiд час сьомого допиту, коли я побачив той листок, на якому фiксували мiй вирок, рiшення про вивезення, я вже тодi навiть трохи осмiлiв, iронiзував. А один iз них проговорився, що це не рiшення цiєї компанiї. Їм дали команду згори. Я вже не боявся, що мене не вивезуть.

Знаєте, що найсильнiше болить? Я дуже люблю свiй край. Я закоханий у нього. I я усвiдомлюю, що по тих мiсцях, якi я так люблю, ходять люди, котрi його не люблять. Менi вже казали, що там якийсь священник з одного села приїжджав i заглядав у вiкна нашої церкви. Але не зайшов усередину. Я так розумiю, що це якийсь ними привезений клiрик. Тобто вони не люблять людей, їм байдуже на їхнi проблеми, їхнi життєвi ситуацiї. Їм байдуже, у що вони взутi, байдуже, що у них в серцi вiдбувається. Вони не несуть добро. I це дуже болить. Коли я заїжджаю в своє село рiдне, я бачу все село в росiйських прапорах. Коли я бачу цi «Урали», якi їздять по людських городах, по садах, винищують те, що люди посадили. Я люблю «Володаря перснiв» Толкiна. I це як окупацiя Ширу. Шир для тих гобiтiв – їхнiй куточок раю, звiдки їх вигнала бiда. I вони весь час, коли їм найтяжче, вони мрiють про те, як повернуться в той край Шир, де є затишок, є тепло, де гарненька травичка, гарненькi дерева, такi пагорби, де гарнi снiданки, вони люблять поїсти. I там описаний цей бiль, як вони бачать, що їхню землю топчуть вороги.

Я йшов дорогою близько чотирьох годин. I думав, що якщо дiйду, то на Рiздво поїду в реабiлiтацiйний центр, куди я вiдправляв багато своїх знайомих i де зараз проходив лiкування Женя. Вони, ще коли я не виїхав, постiйно писали та дзвонили менi й казали, що чекають на свято. I ще згадував Рiздво в Мелiтополi, коли я намотував мiж нашими селами по кiлька сотень кiлометрiв. А на Святвечiр ми збиралися на парафiї. Пiвсотнi людей за столом, священники, вертеп, коляда… I коли я дорогою чув як стрiляють кулемети, бачив як лiтають снаряди, я усвiдомлював: не знаю, чи дiйду до наших, але моє життя було плiдним. Першi десять кiлометрiв не були важкими, – смiється, – спочатку я побачив дiда.

За Василiвкою є село Кам’янське, яке фронт роздiлило навпiл, i там я познайомився з дiдом, який мене провiв стежками, щоб я не попав десь на мiнне поле. Йду далi, дивлюся, з однiєї хати йде хлопець, я зрозумiв, що це наш, i вiн iде з телефоном, я так зрозумiв, що вiн шукав зв’язок мiж розбитими хатами. Я кричу йому: перший вояка, якого я зустрiв, це був наш парафiянин! Вiн дивиться, дивиться на мене, а потiм гукає щосили: “Отець Сашко!”. I бiжить бiгом до мене, мало не збив мене, бо у бронежителi вiн був.

– Я не вiрю, отець, я не вiрю, що це ви, – кричить боєць.

***

Отець Олександр також не вiрив, що то вiн. Бо коли йшов, то уявляв, як зустрiне наших, що впаде на колiна, ридатиме, коли побачить наш прапор. А тут зовсiм все по-iншому, йому бiг назустрiч його ж вiрянин, хлопчина, нацгвардiєць, якого вiн виховував, який їздив з ним по християнських таборах, i, обiймаючи, на радощах мало не збив з нiг.  

Воiстину: Бог оберiгає кроки своїх вiрних. Коли вiн оговтався, то пролунав дзвiнок мобiльного. I перше, що почув у слухавку: “Отче? Ви дiйшли? Ми чекаємо вас на Рiздво”.

Лана Самохвалова, Київ 

Фото: Геннадiй Мiнченко