Ми зустрілися неподалік одного з львівських театрів, у якому український актор і режисер Андрій Шараскін ще зовсім недавно виступав із моноспектаклем «Тринадцятий апостол», створеним за поемою російського поета Володимира Маяковського. «Тело твое я буду беречь и любить, как солдат, обрубленный войною, ненужный, ничей, бережет свою единственную ногу», – емоційно декламував він тоді зі сцени, навіть не підозрюючи, що зовсім скоро сам стане солдатом-добровольцем і його звичайні будні будуть супроводжувати не оплески глядачів, а вибухи снарядів, – пише Галицький кореспондент.
Тепер Андрій Шараскін – один із легендарних воїнів-«кіборгів», нагороджений орденом «За мужність» та іменною зброєю. А ще він отримав своєрідний вияв поваги від бійців, які воювали з ним пліч-о-пліч, – іменний «режисерський» стілець в Донецькому аеропорту, підписаний зеленкою його позивним «Богема».
У час захисту Донецького аеропорту Андрій Шараскін командував ротою ДУК «Правого сектора», куди потрапив після революційних подій на Майдані. Хоча на початку розмови друг «Богема» зізнався, що в домайданний період свого життя не надто цікавився політикою. Мовляв, тоді він жив у атмосфері, де більше йшлося про мистецтво та красу: закінчивши Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, він займався театральними постановками у рідному Тернополі, а також у Львові, Ужгороді і навіть в Будапешті.
– Раніше у вас була абсолютно мирна професія. Як ви потрапили на цю війну?
Коли починався Майдан, мої тернопільські друзі-байкери (я теж тоді часто катався на мотоциклі) уже відвозили туди якісь продукти, передачі. Я ж за тими подіями спершу спостерігав як за великою виставою, епізодично споглядав, як міняються диспозиції, як змінюється риторика, хто ходить домовлятися. Мені ця історія була цікавою виключно як постановка. Коли ж почалися криваві події 18-19 лютого, я зрозумів, що це вже зовсім інша річ і стояти збоку не випадає. Я зателефонував до знайомих, спитав, коли їдуть на Майдан – виявилося, що буквально за кілька годин відправляється автобус, в якому є ще вільні місця. Тоді вдягнув байкерську куртку зі щитками, швиденько зібрався і поїхав.
Там уже роззнайомилися… Я спочатку потрапив на Грушевського, там усі щось складали, переносили. Запам’яталося, як люди зреагували на чутки, що «Беркуту» видали бойові набої і дали наказ стріляти на ураження. Навколо були якісь жінки, люди різного віку, які готували напалм у пляшках – дрібнили пінопласт, робили запалювальну суміш, і коли вони це почули, то лише на мить зупинилися і далі продовжили передавати одна одній ті пляшки, ніби нічого не сталося. Або дуже емоційний був момент на площі, де пам’ятник Лобановському, із горністом, який почав грати гімн України посеред цілковитої тиші. Це була просто мелодія на трубі, ніхто не підспівував, але всі стали, познімали шапки, простояли так, поки гімн закінчився, тоді пронеслося: «Слава Україні! Героям слава!». І знову всі мовчки повернулися до роботи.
І ще одна вражаюча картина, яку колись треба буде використати в мистецькому плані, коли сиділо в ряд десь зо семеро жінок, фактично чотири покоління – від маленької дівчинки з її мамою і старшою сестрою до старенької бабусі – і таким конвеєром виготовляли той напалм у пляшках: двоє дітей тереблять пінопласт, старші все засипають в порожні пляшки, і так до останньої жінки, яка вже закорковувала ганчірками ті пляшки.
– А коли прийшло усвідомлення того, що це не постановка, а дійсність?
Відчуття того, що все це по-справжньому, прийшло із загибеллю перших побратимів. От коли привезли Ореста Квача, який був в «Айдарі», це була середина липня 2014 року. Молодий хлопець – і помер. З’явилася і злість, і біль, і сором – все разом спрацювало. Тоді ми зібралися і поїхали уже конкретно на війну. Бо раніше, коли ще тільки почалися події в Криму, ми теж телефонували у військкомати, розпитували: як і коли відправляють. Але виявилося, що нікого – нікуди, у військкоматах тоді всіх завертали, ніхто не міг пояснити, що нам робити. Ми ж розуміли, що треба готуватися, шукали і знаходили людей, які розумілися на військовій справі, все це було так напівтаємно.
Тоді вже була створена так звана Українська резервна армія, одним із засновників якої був такий Владислав Кириченко із «Нашого Формату», саме в нього в Уніжі, де фестивалі проходили, створили вишкільну базу. Туди привозили автомати, карабіни, якісь пістолети, діставали якимось дивом набої, адже треба було спробувати зброю, помацати її.
– Чи знадобилися ваші навички мирного життя там, на війні?
Був один момент, який потім використали в одному із епізодів фільму «Добровольці Божої чоти», коли я спілкуюся по телефону з провідником, другом «Яструбом» (Дмитром Ярошем), доповідаю йому і отримую підтвердження: бери наших і пробуйте зайняти позиції. І вийшло, як у п’єсі Дяченка, де є хороший вислів: «Вийшов на сцену – грай. Не можеш грати – співай, не можеш співати – бери ноту, не можеш ноту – бери паузу».
Від тебе там чекають чого завгодно, але тільки не того, що ти не знатимеш чи не розумітимеш, що робити. Друг «Фазан», мій близький товариш, після того випадку говорив, що «Богема» – хороший актор, якщо змусив усіх повірити, що він мегакомандир і бойовик. Насправді відчуття було таким, ніби є глядачі і ти мусиш щось зробити, бо від тебе сподіваються. І таке бувало неодноразово.
– Кажуть, не тільки акторське, але й ваше режисерське минуле вам у аеропорту нагадували?
Ми спілкувалися там під час передишки, відповідно, розповідали, хто звідки. А якось із котроїсь зачистки хлопці з «95-ки» (95-та окрема десантно-штурмова бригада – авт.) притягнули високий барний стілець і кажуть: буде тобі режисерське місце. І підписали його зеленкою «Богема». З часом я той момент забув, бо там навіть час по-іншому йде, два дні можуть, як тиждень, тягнутися. Але мені про нього нагадали. У Литві на презентації «Кіборгів» зустрівся із одним бійцем із «95-ки». Він каже: «А ми з тобою перетиналися. Не особисто, правда, але з твоїм стільчиком». І показує фотографію… Виявляється, вони відразу після нас зайшли в термінал на ротацію, на підсилення роти…
– Ви були знайомі з покійним режисером Леонідом Кантером. Як познайомилися?
Ми познайомилися на фронті. Вони приїхали на зйомки, вибирали героїв для стрічки. Були в різних підрозділах – і в регулярних, і в добровольчих, а коли познайомилися з нами, побачили, як ми живемо, нашу дисципліну, то сказали: це те, що ми шукали. Наш побут відповідав їхньому розумінню, як треба воювати, якою повинна бути мотивація, які мають бути люди. Спершу я поставився до цієї затії скептично, бо як тут знімати? Війна йде, тут вбивати треба. Але їм дали добро, і вони почали потроху інтерв’ю брати, знімати якісь епізоди. Під час нашої ротації в аеропорт Льоня (Леонід Кантер – український продюсер, режисер, автор документальних стрічок про війну на сході України «Добровольці Божої чоти» та «Міф», покінчив життя самогубством 4 червня 2018 року – авт.) попросився поїхати з нами. Ми згодилися за умови, що після зйомок він з першим транспортом відправиться назад. В «лєнточку», на БТР, нас ніхто не взяв, там були свої завдання, домовилися з Адамом, танкістом, прилаштувалися бусиком біля головного танка і так поїхали в аеропорт під його прикриттям.
– У фільмі можна реально передати все те, що відбувається на війні?
Залежно, в яких фільмах. Правдивішою ніби є документалка, але, з іншого боку, там немає емоційної складової. Тому мені більше подобається художній фільм. Все-таки засоби мистецтва дозволяють перейнятися тим, що відбувається на екрані, цьому все сприяє – і сценарій, і картинка, і звук, і мізансцена, кожен кадр працює на те, щоб глядач в конкретний момент отримав конкретну емоцію. Тому емоційно мені дуже подобається спостерігати за цією історією саме в художніх фільмах.
У «Кіборгах» є момент, коли ми всі віддзвонилися додому і фактично попрощалися з рідними. Після чого постирали з телефонів усі номери, щоб потім, якщо вони потраплять в чужі руки, ніхто не «кошмарив» наших близьких. І як потім дуже сильно зраділи, коли зранку приїхали два танки і почали лупити по нас прямою наводкою. Бо танки – це зрозуміло, це не ті реактивні вогнеметні системи типу «Буратіно», від яких не сховаєшся, які випалюють все навколо, і найголовніше – випалюють кисень…
Єдине, чого не перенесеш у фільм і без чого війну неможливо уявити – це запахи, які там фізично відчуваєш постійно. Це запахи пороху, кіптяви, гарі, поту, крові, зрештою, приторний трупний запах від тіл, які розкладаються, адже багато було вбитих з обох сторін, яких неможливо було витягнути, і собаки розтягували їхні тіла на шматки. Оцього точно ніяк не передаси.
– Те, що сталося із Кантером, маю на увазі його самогубство, – чи не було це відголоском пережитого там, на фронті?
Він був відчайдушною, цілісною людиною… Був вражаючий епізод, коли він заради красивої картинки, коли розривалися снаряди, поліз на злітну смугу, щоб з-за опори витягти руку і знімати. А в цей час відбулася висадка ворожого десанту, і 25 бойовиків пробігли повз нього, він думав, що це вже кінець…
Якщо цей його крок, маю на увазі самогубство, був обдуманий, то мені і шкода, і злість бере. Бо це, як дезертирство з поля бою… З нами поруч воювали такі хлопці, яким головне було чимшвидше отримати якесь поранення і заявити: «Я «трьохсотий», забирайте мене звідси». Були навіть такі, що самі стрілялися. Тому є відчуття дезертирства. З іншого боку, це його вибір, його філософія, він вважав, що смерть – це початок…
– Наскільки війна змінює людей, відкриває людину?
Можливо, якісь риси, які не виявляються в мирному житті, війна загострює. Тут немає часу на якісь пристосування, тут або ти є, або тебе вже нема, або виконуєш, або ні, або мертвий, або живий. Залишається лише якийсь внутрішній екстракт. Справа в тому, що коли спробував побути цим екстрактом, то вже не захочеш мінятися і прилаштовуватися до іншого. Кажуть, з війни прийшла інша людина. Але насправді ті ж думки, ті ж наміри були й раніше.
– Люди, які на війні спромоглися стати тим екстрактом, – як їм реалізувати себе в мирному житті? Чи варто йти в політику, в громадську діяльність?
Серед цих людей небагато тих, хто зробить такий вибір і буде займатися громадсько-політичною роботою. Бо це значить іти й отримувати новий досвід, треба знову мати бажання вчитися, пробувати розібратися, контейнерувати свій негативний досвід і використовувати його як ресурсну базу. Це не для всіх.
– У Верховній Раді зареєстровано законопроект «Про Українську добровольчу армію», яким передбачено створення загонів територіальної оборони. Ви бачите майбутнє добровольців у цих структурах?
Добровольці – це ті, хто не чекав, коли до них прибіжать і вручать їм повістку, щоб піти на війну і захищати свою землю. До речі, мені відмовили у військкоматі, сказали, що в мене абсолютно не військова спеціальність і мене ще закличуть, а повістка прийшла майже через рік після терміналу ДАП і всього іншого.
Серед людей, які формуватимуть загони територіальної оборони, повинні бути люди, які усвідомлюють необхідність ставати і працювати на державу. Разом з тим, це можуть бути люди різних професій, їхній військовий навик – це тільки одна складова, необхідна для того, щоб знати, куди йти і що робити, коли виникне необхідність захистити себе, свою сім’ю, родину, вулицю, місто, область, країну.
Законопроектом передбачено, що в основний час ці люди займаються своєю основною компетенцією. Схема мала би працювати за прикладом «литовських стрільців» – громадської організації, до якої належить ледь не кожен другий литовський чоловік. Вони мають простішу систему отримання зброї, плюс вони знають, де і кому підпорядковуються у випадку тотальної мобілізації. Ключовий момент – ці люди не міняють свій фах, але розуміють і усвідомлюють необхідність віддавати частину свого життя, свого часу та енергії на обороноздатність країни. А ті одиниці, які справді бачать, що можуть себе реалізувати в громадській та політичній роботі, повинні заходити в політику і відкривати нові напрями.
Я не бачу одного рецепту для людей, які пройшли війну і набули свій досвід. Ми робимо те, що відчуваємо потрібним робити. Якщо хтось хоче наслідувати наш приклад, нехай це робить.
Богдан СКАВРОН
