Йти туди, де страшно – філософія життя ветерана війни Василя Вовчанчина
Після важкого поранення та тривалого лікування Василь Вовчанчин прийшов на службу в поліцію. Штурмовик механізованої бригади «Магура» став інспектором відділу Служби 102. А ще молодий ветеран повернувся у спорт, щоправда, адаптивний, бо повноцінно відновити поранену руку допоки не вдалося.
«У день повномасштабного вторгнення я перебував вдома, – згадує Василь. – Відверто кажучи, спочатку навіть не вірилося, що це справжня війна, проте через кілька днів стало зрозуміло – це не закінчиться і ми, аби зберегти свою державу, маємо боротися за неї. На той час мені було 26 років. Не мобілізаційний вік. Але я не став чекати. Разом з другом пішли служити по контракту».
Два місяці підготовки в навчальному центрі, вишкіл на полігонах в Німеччині і новобранці, які встигли здружитися, стали основою окремої механізованої бригади «Магура», яка тоді створювалася. Чи був страх – так, чи шкодував молодий чоловік про свій вибір – ні.
«Як каже мудрість народна: йди туди, де страшно, – розповідає ветеран. – І, мабуть, доля розпорядилася так, що своє бойове хрещення я пройшов на одному з найгарячіших напрямків у 2023 році – Запорізькому. На дев’яти бойових машинах ми з побратимами висунулися до населеного пункту Роботине. Вдалося дійти до позиції і декілька днів утримувати її. Ворог безперервно поливав нас вогнем. Було багато трьохсотих, декілька двохсотих, було втрачено техніку. Але ми стояли».
Аби забрати поранених та загиблих побратимів, а також чотирьох ворожих солдатів, котрих захисники взяли у полон, до позиції під‘їхала «Бредлі». Василь ретельно стежив за ситуацією, щоб всіх повантажили і встигли від‘їхати. Щойно бойова машина рушила, як прилетів снаряд у будівлю, поблизу якої перебував захисник.
«Я й не уявляв, що біль може бути таким сильним. Став кликати на допомогу. Було важке поранення руки, де застряг один осколок, а інший пройшов на виліт, зачепивши живіт. Побратими зреагували миттєво і надали допомогу».
Місяці лікування та реабілітації в госпіталях, але повноцінно відновити поранену руку ветеранові не вдалося.
«До війни я активно займався спортом, тому після поранення вирішив знову повернутися до улюбленого заняття, щоправда, тепер до адаптивного», – каже захисник.
Василь Вовчанчин займався вільною боротьбою. Ще в шкільні роки здобув титул чемпіона України, брав участь у міжнародних та українських турнірах. Сила волі, витримка не дали зламатися після важкого поранення. Щоправда, тепер жим гантелі, ривок гирі – все робить лівою. І жартує: суперникам на змаганнях пощастило, що в мене поранена саме права рука, – інакше шансів у них було б менше.
На одному із спортивних заходів для ветеранів війни Василь Вовчанчин познайомився з координатором ветеранського простору «Незламні духом» Русланом Пелехатим. Від нього дізнався, що є можливість працевлаштуватися в поліції. І вже майже чотири місяці ветеран є частиною колективу Служби 102.
Саме з його голосу для багатьох людей починається допомога – у хвилини страху, небезпеки, розгубленості. Бойовий досвід навчив головного: чути, аналізувати, діяти спокійно й рішуче.
“У поліції я відчув підтримку та розуміння. Відчув плече поруч. Тут кожен робить важливу справу, і це служіння людям нічим не поступається службі на фронті”, – говорить Василь.
Співробітники служби 102 радо прийняли колегу, допомагають, підказують. До речі, Василь не єдиний, хто після поранення, отриманого на війні, прийшов працювати в поліцію, адже правоохоронна структура Тернопільщини відкрита для ветеранів та ветеранок. Тут переконані, що досвід таких людей, сила духу та віра в життя – це ті цінності на яких будується довіра суспільства.
