Заступник командира 80-го батальйону 105-ї бригади тероборони ЗСУ з позивним Кий захищає Україну з 2022 року. Йому 34 роки. До повномасштабного вторгнення він 11 років пропрацював юристом у міжнародних компаніях. Народився і виріс чоловік у Києві, до ТЦК пішов на Тернопільщині. Про свій вибір боронити країну від окупантів військовий розповів Суспільному.

– Розкажіть історію свого позивного і те, як киянин опинився в батальйоні, де переважно люди з Тернопільщини?

– Позивний Кий, має подвійне пояснення. По-перше, моє прізвище закінчується на цей склад, а по-друге, я з Києва. У Києві я народився і виріс, працював там до повномасштабного вторгнення. І коли воно розпочалося, в перші дні здавалося, що наш ворог навіть сильніший, ніж він є насправді, що їхній бліцкриг може вдатися, і Київ може бути окупований, тому перша моя задача була — це убезпечити свою дружину. Мій найкращий друг зі Скали-Подільської. Ми домовилися так, що сідаємо в машину, їдемо на Тернопільщину, а далі вже разом йдемо до найближчого військкомату, який там є. І це виявився Борщівський військкомат, що в Чортківському районі. І так я опинився в цьому батальйоні.

– До війни ви займалися юриспруденцією. Де саме працювали і яка специфіка роботи була?

– Так, в мене дві вищих освіти. Перша — це міжнародне право, а друга — облік і оподаткування економічне. Я працював у провідних міжнародних юридичних компаніях. Одна з них обслуговує міжнародні компанії, займається оподаткуванням, антимонопольне законодавство, інтелектуальна власність, корпоративне право. Всі ці речі тепер мені здаються безкінечно далекими від того, чим я займаюсь зараз, але тоді дійсно це була моя сфера професійних інтересів.

– Ваша зарплатня в юридичній сфері вас влаштовувала?

– Скажімо так, мабуть, зараз я трошки менше маю тут, навіть з рахуванням бойових.

– Ви плануєте повернутися після війни до юриспруденції, чи у вас тепер інші плани?

– Я планую повернутися все-таки. Попри те, що я дуже багато пережив з батальйоном і вже дуже звик до людей, до цієї своєї сім’ї нової, але не бачу себе професійним військовим. Сподіваюся, все-таки зможу все згадати, відновити і повернутися в контекст свого життя. Хоча я розумію, що це буде непросто. Бо навіть в тих же відпустках відчувається дуже велика прірва між цивільним і військовим життям в плані контексту, в плані взагалі того, чим живуть люди.

Якби ж тоді знати, як повернеться життя.

– Чи мали ви військову підготовку до повномасштабного вторгнення?

– Я думаю, що від людини, яка знаходиться на такій посаді, очікуєш інше почути, але я ніколи навіть не хотів служити в армії. І для мене рішення піти на військовe кафедру, це був такий спрощений, полегшений варіант виконання свого військового обов’язку. По п’ятницях ходиш на військову кафедру, місяць воєнних зборів і, відповідно, можна не служити строкову. Якби ж тоді знати, як повернеться життя. Якби тоді було більш чітке розуміння, куди рухається історія, я абсолютно інакше б ставився до всього і готувався би заздалегідь і набагато серйозніше.

Проходив я воєнні збори, аеродром Бельбек в нині окупованому Криму. І на день військово-морського флоту РФ був спільний парад кораблів російських і українських. І хоча я тоді розумів, у мене вже був сумний досвід спілкування з деякими росіянами, але мені, людині з освітою з міжнародного права здавалося, що XXI століття, міжнародний правопорядок, міжнародні інституції, — не буде повномасштабної війни. Можуть бути якісь там суперечки торгівельні, можуть бути якісь інші явища, але не таке.

Тому я ставився до військової служби: “А, ну, мабуть, хтось цим має займатись, але краще не я”. І вже переосмислення прийшло перше в 2014 році, а остаточне в 2019-му.

– Після того, як ви подали свої документи до ТЦК на Тернопільщині в 2022 році, як складалася військова справа і кар’єра?

– Я прийшов і був радий побачити, що в нас є все-таки кістяк батальйону, це кадрові військові, наш комбат і інші досвідчені офіцери, які прийшли. Ну, я їм сказав чесно: “Я закінчив воєнну купу років тому, я мало що пам’ятаю, мало що розумію. Просто скажіть, що робити”. І розпочав я службу в оперативним черговим в командно-оперативному центрі. Це була моя перша посада, десь приблизно півтора року. На ній якраз пройшов найважчий період нашого батальйону, коли ми були на Донбасі.

Це дуже цікава посада, такий собі диспетчер, до якого стікається абсолютно вся інформація по батальйону, який повинен дуже швидко реагувати, — одною рукою пишеш доповідь, другою відповідаєш, одним вухом чуєш, що командир наказує. Такий собі восьминіг, який повинен все контролювати.

Ну і звісно, це допомогло мені набути розуміння більш широкого, комплексного, з чого складається наш батальйон, як працюють різні його підрозділи, і піхота, і мінометка, і наші безпілотники, як оформлюється документація, тому що без неї нікуди. Потім вирішили мені вже довірити більш відповідальну посаду: спочатку заступника начальника штабу, а вже от третій місяць як я заступник командира батальйону.

– А в чому зараз полягають ваші обов’язки?

– Заступник командира батальйону? Права рука комбата — це начальник штабу, мабуть, тоді я — ліва рука. Тобто я повинен розуміти стан справ у батальйоні на тому ж рівні, що і командир, навіть бути готовим в разі яких якось екстрених ситуацій його замінити. Я маю бувати на позиціях, вивчати реальний стан справ на опорних пунктах, проводити з людьми бойову підготовку, стрільби. Спілкуватися і переконатись в тому, що ми як командування, розуміємо стан справ, що ми не обманюємо себе тим, що там хтось намалював на карті чи написав в планах.

І водночас, що люди там, наша піхота, наші хлопці розуміють, для чого їм, скажімо, віддають певні накази, що ми насправді від них хочемо. Почути з перших вуст, можливо, пропозиції, скарги від людей, як можна краще організувати бойову роботу. А ще є багато різних обов’язків: і паперових, і внутрішній контроль, і пожежна безпека, і безпека військ.

– Ви казали, що трохи “халявили”, поки були на військовій кафедрі. А власне під час війни чи мали ви можливість вчитися? Якщо мали, то де і що вам це дало?

– Мені пощастило, що наш батальйон перші чотири місяці після формування знаходився на Тернопільщині і ми там займалися інтенсивною бойовою підготовкою. Тоді це все було імпровізовано, досвідчені учасники АТО вчили людей, які взагалі не тримали в руках зброю, залучали інструкторів, когось там з ветеранів офіційно, неофіційно. Бігали по лісу, в Чортківському районі копали окопи. Але це важливо було. І це дуже добре, що це в нас було.

Зараз людей мало, а для того, щоб вчитись, треба щоб хтось був на бойових, а інших в цей час у вільній зміні могли б відправити на навчання. Зараз, на жаль, рідко це вдається зробити. Тому вже тут на місці ми самі вирішуємо це питання невеликими групами для того, щоб не було трагічних випадків таких, які іноді бувають на полігонах.

До 24 лютого я був людиною, яка розмовляла російською мовою.

– Розкажіть про своє хобі, про свою віддушину, про літературну справу. Коли ви цим захопилися, що у вас вже написано, чи маєте час цим займатися під час військової служби?

– Я пам’ятаю, що зовсім малим я бігав за батьками, розповідав їм якісь історії і вони мені сказали, що ти от візьми і все запиши. З 11-ти років писав оповідання. У подальшому в вільний час від роботи писав.

Є момент який, можливо, мене змальовує не в найкращому плані, але хочеться бути чесним — до 24 лютого я був людиною, яка розмовляла російською мовою. У публічному середовищі як юрист, я володів гарною українською мовою, міг нею виступати в судах і так далі, але з батьками, з дружиною я говорив російською і писав російською так само.

24-25 лютого ми їхали з Києва, вже після того, як по Києву нанесли удари, ми з Маринкою так переглянулись, я кажу: “Давай вже остаточно”. І от з тих пір російською я більше не говорив. І свою творчість теж перевів вже на україномовні рейки. У мене є науково-фантастичний роман “Земля-2”, цикл. І є роман “Дзвонять дзвони”, який присвячений подіям до 24 лютого, тобто такий український реалізм.

– Ваші книжки ще не надруковані так?

– Це моя мрія, я би сказав, але на даний час є такий літературний портал “Букнет”, то відповідно я там або фрагменти, або десь і в повному обсязі викладаю, щоб люди могли почитати, дати перші відгуки.

Нам потрібне поповнення.

– Ваші побратими. Ким є для вас ці люди, з якими ви зараз щодня?

– Я вам кажу чесно, вони — це та причина, чому я три роки і три місяці тут, і чому в мене ніякі спокуси не спрацьовують десь там звільнитись за якимись сімейним обставинами Це команда, люди, яким можна довіряти.

Але я, як все-таки представник командування, маю сказати, що насамперед ми тут потрібні для того, щоб допомагати людям на землі, нашій піхоті, нашим мінометникам, пілотам, інженерам виконувати свою роботу. І це люди, які просто знаходяться в умовах, які я навіть не міг собі уявити до початку повномасштабного вторгнення. Вони можуть іноді два тижні, три тижні чи місяць знаходитись в місці, де вони не можуть ні помитись, ні зв’язатись з рідними, де знаходишся під постійними обстрілами, де кожен перехід від одного куща до іншого — це ризик. Але дуже часто бачу в них таке піднесення, якийсь такий драйв, який мене просто дивує.

Але, я хочу сказати чесно, що нам потрібне поповнення, а загалом нам потрібна зміна. Люди, які вже служать четвертий рік, вони могли би вже отримати право на звільнення і вони були би класними резервістами, людьми, які в разі чого потім з новими силами сформують кістяк нашої армії. Типу там депутати повинні воювати, чи судді, чи що військові, які себе в цьому знайшли, то хай воюють, вони профі. Ні. Нам потрібні люди. Боїтеся ТЦК? Зараз можна вирішити це без ТЦК.

От є наш батальйон. У нас є група рекрутів. Ми можемо дати відношення, розказати, показати, познайомити з командиром з майбутнім. І людина до нас приходить, знаючи, куди вона прийшла.

Мені було б зараз складно сидіти десь, ховатися від ТЦК і розуміти, що доля моєї країни вирішується десь без мене.

– Що, власне, стало ключовим моментом, коли ви вирішили долучилися до лав ЗСУ?

– Дуже складно сказати насправді. Я часто себе згадую і думав, що треба було, мабуть, піти добровольцем в 2014 році. Я тоді не отримував повістки, мені тоді 23-24 роки було. Тоді я думав, що такої війни не буде.

І коли я подивився на бомбардування Києва в 2022 році, для мене це було відчуття апокліпсису, що от просто все моє життя, яке я любив, воно зруйновано незворотньо. І з’явилась величезна розгубленість, але потім її змінив величезний гнів, що просто стиснулись кулаки. Я думаю, ну як? І ми просто дозволимо їм це зробити? І тоді в мене роздумів було дуже мало. Я розумів, що зараз почнеться дискусія з дружиною.

А потім ми з другом Володимиром пішли до ТЦК. І чи думав, чи розумів я тоді, як воно все обернеться? Звісно, ні. Я не думав тоді, що це буде четвертий рік. Тим більше, я не думав, що четвертий рік це будуть одні й ті самі люди робити. Але, якщо ви спитаєте, чи я зробив би це знову, то відповім — я б це зробив знову. Не можу уявити, мені було б зараз складно сидіти десь, ховатися від ТЦК і розуміти, що доля моєї країни вирішується десь без мене.

Ірина Моргун