Військовослужбовиця із Шумської громади на Тернопільщині Зоя Головатюк після того, як підписала перший контракт зі Збройними силами України, почала писати вірші. Відтоді минуло дев’ять років.

Жінка розповіла Суспільному, що більшість поезії присвячує чоловікові, з яким познайомилась у війську. Він помер у червні 2020 року.

Приклад служити у війську взяла з прадіда, який воював під час Другої світової війни.

“Свій свідомий вибір зробила в 2016 році, щоб захищати рідну землю, допомогти трішки нашим хлопцям. Насамперед, хотіла виконати обов’язок перед Богом, перед землею, перед своєю донькою. На той час я була вже знайома зі своїм чоловіком. Потягнулася моя душа до нього, а він на той час уже проходив військову службу”, — говорить військовослужбовиця.

Під час служби відновила юнацьке захоплення — писати вірші. Спершу поезію занотовувала на Донеччині, де служила понад пів року. Потім — на службі в Кам’янці-Подільському. Третій контракт жінка підписала з військовою частиною А3215.

Поезію Зої Головатюк друкували в трьох літературних альманахах.

“Зрозуміла, що потрібно висвітлювати у віршах патріотичну сторону. Часто слухаю, якщо є така можливість, спів пташок. Зараз не завжди їх чути, бо війна і літають ракети. Клятий ворог забрав у нас спокій. Але крізь бурі і темні дні ми повинні жити”.

Зоя Головатюк, військовослужбовиця. Суспільне Тернопіль

Частину віршів присвячує чоловікові, який помер п’ять років тому.

“Я була на службі, коли мені сестра зателефонувала, що Андрюша помер. Відчуваю за собою гріх, що в той момент не була біля свого чоловіка. Тому написала йому вірш.

“Пробач мені”. Лиш внутрішньо казала,

Пробач. Пробач, бо не була права,

Я про любов свою казала мало,

Але ж могла. Могла. Могла.

Як боляче мені тепер без тебе,

В сирітстві так цвістимуть тут сади,

Ти полетів, як лебідь, в синє небо,

Хоч я просила: “Не лишай, не йди”.

З чоловіком прожила 5 років. Три з них — у шлюбі.

“Ми обоє були на сході України. Він отримав удар хвилею. Мені не признався. Потім я дізналася від його друзів. Кажу: “Андрійку, може в лікарню лягти”? А він каже: “Я — в лікарню”? Два метри росту. Дуже сильна людина.

У нього закінчився контракт. Я просила його, кажу: “Андрійку, тобі до пенсії залишається лише три роки. Може, якось дотягнемо”? Він каже: “Ну, мені важко”. І коли я все ж таки його переконала, сама підписала другий контракт. Це було в 2020 році. Ми обоє свідомо прийняли вибір дослужити.

Мій чоловік помер, а я залишилася і продовжила свій шлях і його”, — розповіла Зоя Головатюк.

Після завершення війни жінка планує відкрити реабілітаційний центр для військових, а також надрукувати поетичну збірку.

Альманахи, де друкували вірші Зої Головатюк. Суспільне Тернопіль

“Хотіла б також згадати про свого тата Дем’яна Андрійовича, який був ліквідатором на Чорнобильській АЕС. Ця людина майже рік пробула в зоні відчуження. У нас є його листи до мами, де він писав: “Я скучаю за дітьми, але, Анічка, це мій обов’язок. Я повинен тут бути. Я потрібен хлопцям”. У планах в мене також написати книжку про свого татуся”.