Він на позиції виходить першим, щоб зробити фронт безпечним для бійців. Знайомтеся, старший солдат інженерного взводу 44-ї артилерійської бригади на псевдо  Міраж.

Піврічний контракт — на чотири роки

Його шлях у військо почався ще задовго до великої війни. У двадцять — двадцять один рік він проходив строкову службу в батальйоні охорони Тернопільської артбригади. Після цього — два піврічні  контракти в інженерній роті.

Він не планував пов’язувати життя з армією. Другий контракт він підписав за кілька днів до того, як світ розділився на «до» і «після». Через чотири дні почалося повномасштабне вторгнення.

— Думав, до зими повернуся додому, — згадує. — Батько вже старший, мама ще була жива… А влітку 24-го її не стало.

Родом він із Полтавщини. До армії працював у газовій службі, здобув вищу освіту за фахом тракториста й слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки. Але коли прийшов час — пішов добровільно.

Тоді й почалося життя, у якому кожен день —  серед вибухів. Другий контракт, який мав закінчитися ще навесні 2022-го, продовжився автоматично і триває вже більше чотирьох років.

Попри війну, життя не зупинилося — він одружився. Каже, дружина стала його опорою, моральною підтримкою, розумінням.

Вночі — важче, проте безпечніше

Його робота — це земля. Не в переносному сенсі, а буквально: копати, рити, формувати укриття, де солдати матимуть шанс вижити. Міраж працює на великій техніці — копає позиції для підрозділів, бліндажі, сховища, все, що потрібно для фронтового життя.

— Приїжджаємо на місце — кажуть: тут таку яму, там — таку. І працюєш, — усміхається. — Є старші, відповідальні за облаштування, підкажуть, поправлять. Начальник спрямовує, де треба, я виконую.

Його радіус — до двох сотень кілометрів. Скільки фронтів пройдено, стільки різних ґрунтів перекопано — чорнозем, пісок, глина, навіть вапняк. На кожному своя складність.

— Найлегше — піщаний чорнозем, — каже. — Та на Донеччині й Запоріжжі переважно глина, важко, але роботу треба зробити.

Працює здебільшого вночі. Виїжджає ввечері, доїжджає на позиції, копає під покровом темряви, а на світанку повертається. Вночі важче бачити, зате безпечніше.

Запитуємо, як маневрувати трактором під час обстрілів. Міраж сміється:

— Та як на такій техніці поманевруєш? Якщо щось у небі літає — зупиняємося, ховаємося, техніку маскуємо. Бо якщо треба швидко тікати, трактор — не той транспорт. Залишаємо і шукаємо укриття.

Йому подобається ця робота. Каже, добре, що є команда — хлопці, з якими можна мінятися, допомогти один одному. Для стороннього це може здатися простою справою — копати землю. Але для тих, хто знає, що від цієї ями залежить чиєсь життя, — це і є фронтова інженерія.

— Є задача — треба зробити. Нема різниці, день, ніч, дощ чи спека, — говорить Міраж. — Щоб було надійне сховище, копаю від двох до чотирьох годин.

Прилітає щодня

На війні, за словами співрозмовника, буває по-різному. Часом чують у небі свист — хтось махне рукою: «Та то не до нас», а за хвилину стає зрозуміло, що таки до них. Тоді всі біжать хто куди, шукають укриття, а коли все минуло — сміються.

— Прилітає кожного дня, — говорить. — Уже не дивує.

Є дні, коли трохи спокійніше — коли дощ, туман чи сильний вітер. Погода, здається, стає союзником. У такі моменти техніка працює без поспіху.

Колектив у нього — як родина. Люди різного віку: від двадцяти двох до тих, хто вже під граничний вік. У кожного своя ділянка — хтось за кермом вантажівки, хтось сапер, хтось на техніці. Підрозділ великий, але тримається на простих речах — взаєморозумінні, жартах, умінні підтримати.

— Ми наче все життя знайомі, — усміхається Міраж.

Напругу знімають тварини

Серед цієї суворої буденності є й ті, хто нагадує про тил — тварини. Якось дорогою побачили ящик із кошенятами. Зупинилися, забрали. Виходили, підгодували.

— Спостерігаємо за ними, вони нас розважають, — усміхається. — Кішці якось дали ковбасу, пес хотів забрати. Вона шипить, він підсувається, скавулить, боїться, але таки тягне ту ковбасу. Сміємося з того всі.

Тварини — це розрада. Вони приносять у сіру фронтову рутину трохи домашнього тепла, розряджають напругу.

За роки служби Міраж має кілька відзнак — від командира бригади й від Генерального штабу.

— Це не головне, — каже. — Головне, щоб усі повернулися.

Життя поза війною

Серед фронтової буденності та безкінечних кілометрів важкої техніки Міраж знайшов місце для іншого — життя поза війною. Історія його зустрічі з Валерією почалася випадково, у відпустці.

— Їздив по справах, — розповідає він. — Заїхав до знайомого, а він каже: «З тобою в школі вчилася дівчина, працює з моєю дружиною. Заїдь, поспілкуйся». Заїхав, скупився, не впізнав… Потім заїхав ще раз — і ніби струмом ударило. Поговорили, кава, переписка — і чекання наступної відпустки.

Рік він їздив так, крок за кроком. А потім поїхав до майбутньої тещі на день народження — і зробив коханій пропозицію.  Це був кінець його відпустки, але він уже мав колечко, хитро виманене задля розміру, а тітка, яку заздалегідь попередив, все зняла на камеру.

Для Валерії це була справжня несподіванка.

— Свій день народження не святкую, — додає Міраж, — за п’ять років служби жодного разу вдома.

Весілля відбулося під час ще однієї відпустки. Невелике, просте, з близькими —  і фотографом, негучна урочистість, але для нього це був перший крок створення тихої гавані.

Валерія — весела, активна, місцева співачка. ЇЇ завжди запрошують співати на заходах. А ще він пригадав її зі шкільних років: вона була на три роки молодша, в школі також співала. Тепер він обожнює її торти та бісквіти, хоча вона каже, що «не вдаються».

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин