Любомир Мандзій із села Яструбове, Купчинецької громади на Тернопільщині, воює 10 років. Нині чоловік — командир танка у 56-ій окремій мотопіхотній бригаді. Свою історію до Дня українського добровольця він розповів Суспільному.

Любомир пішов на війну добровольцем у 2015 році. Відтоді воює у 56-ій окремій мотопіхотній бригаді. Вперше за чотири роки військовий приїхав із фронту додому. На порозі рідної домівки в селі Яструбове його зустріла матір Галина.

Любомир Мандзій — командир танка Т-64. Каже, що важить техніка 43 тонни.

“Може через будь-яку посадку проїхати і навіть не зупинитися. Щоб на ньому навчитися їздити — його треба знати повністю. Не тільки як командир танку, а й як навідник, механік, щоб у будь-якій ситуації його можна було запустити, і поїхати, і виконати бойове завдання”, — розповідає військовий.

За словами Любомира, за 10 років війни він був на різних напрямках, але завжди згадує перше місто, яке обороняв під час АТО:

“Я захищав Маріуполь. Сподіваюся, що ми його відіб’ємо. Тоді трішки легше було, стріляли зі стрілецької зброї. Тепер зовсім інша війна, зараз і в мирні міста прилітає. Все змінилося”.

До війни боєць ЗСУ працював електриком.

“Як каже командир Любомира: “В нього золоті руки”, він може все зробити. З нічого він може зробити щось”, — каже мама добровольця.

За 10 років на фронті військовий, зізнається, відвик від цивільного життя. Тому, приїжджаючи додому, думками все одно на війні.

“Мене не один питався: “Як там?”. Ну, я відповідаю: “Приїжджай, подивишся, як воно там насправді”. Бо так на словах розповідати, хтось зрозуміє, а хтось — ні. А якщо відчути це”, — пояснює Любомир Мандзій.

За декілька днів боєць знову повертається на війну. Там, каже, на нього чекає його бойова сім’я. Зараз тримають оборону поблизу Часового Яру:

“Завжди мої дзвонять, питаються поради. Я їм відповідаю, щось підказую. Багатьох вже нема, а ті, що залишилися, постійно до мене дзвонять”.

Матір Любомира Галина каже, що до сина часто дзвонять побратими, розповідають, хто загинув. А він плаче за ними, каже: “Стільки вже наших нема”. Тож поки син воює, жінка завжди за нього хвилюється та молиться:

“Один раз він подзвонив рано так, каже: “Мамо, всіх хлопців, моїх побратимів, побило. Но я лишився один. В мене другий день народження”. Я до нього кажу: “Дорогий сину, я молюся за тебе. Молюся за всіх вас. А мамина молитва гори звертає”.

Суспільне, Ірина Небесна, Дана Савицька