Дмитро Козацький з 2015-го служить у Маріуполі. Широкомасштабну війну росії проти України він зустрів там же, і з 1 березня разом з іншими українськими військовими тримає оборону на заводі «Азовсталь».

10 травня на своїй Facebook-сторінці Козацький виклав серію світлин, яку підписав: «Мій найболючіший фоторепортаж з “Азовсталі”». На фото — поранені українські військові. Ті знімки захисників Маріуполя миттю розійшлися українськими і світовими ЗМІ.

Мама Дмитра Ірина Юрченко — провідниця «Укрзалізниці». Щоранку вона пише синові повідомлення, аби той не сумнівався: за ситуацією на «Азовсталі» стежать і переживають. Дмитро завжди був патріотично налаштованим хлопцем — у 2014-му він покинув навчання у польському університеті і пішов на Майдан. Згодом приєднався до лав Нацгвардії, а ще за якийсь час вступив до полку «Азов».

hromadske поспілкувалося з Дмитром та його мамою. Далі — пряма мова.

«Витримає бункер чи ні — це велика вдача»

Розповідає Дмитро

Я був військовим і ми готувалися до оборони міста, але я взагалі не чекав, що з Маріуполем буде така ситуація. Ми очікували, що вони можуть піти зі східного боку, з так званої «ДНР» або з моря. Однак не думали, що вони настільки зруйнують місто.

З березня ми перебуваємо на «Азовсталі», і якщо Маріуполь зруйнований на 90-95%, то завод вони знищили вщент. Тут настільки глибокі вирви від снарядів, що шансів, що хоч якесь приміщення вціліє, нема.

Щодня російські військові працюють за певним циклом: спочатку йде авіабомбардування, далі артобстріл з корабельної артилерії, а потім — зі ствольної. Це безперервний жах. Перерви між обстрілами були лише тоді, коли відбувалася евакуація цивільного населення, але ввечері вони знову продовжували.

Витримає бункер чи ні — це велика вдача. Я був у сховищах, які пробивала авіабомба. Коли ми забирали цивільних на евакуацію, то спершу не могли вивести їх через обстріли. Вирішили залишитися в них, трохи перечекати. І саме туди впала авіабомба. Вона частково пробила конструкцію сховища, завалило сходи, нам довелося виводити людей через дірку від бомби. Тож я думаю, що ці бомбосховища були побудовані для того, щоб пережити один удар, але не призначені, щоб по них постійно гатили.

«Останнє знеболювальне» 

З часом звикаєш навіть до цього. Ми маємо тримати оборону, у нас тут є поранені бійці, яких ми оберігаємо. Ми не можемо здатися в полон, не можемо їх покинути, адже вони зробили свій максимальний внесок у цю війну — хтось ціною власного життя, хтось — здоров’я.

Є побратими, які потребують належного лікування, але вони не можуть його отримати. Ліки давно закінчилися. Якось я приходив у те місце, де в нас був польовий госпіталь, і один з військових розповів, що їм роздали останнє знеболювальне. Він береже його, поки не стане нестерпно боляче. Люди інколи на кращі часи бережуть щось смачне або алкоголь, а тут вимушені берегти знеболювальне.

«Сподіваюсь, інші військові дивляться на нас і теж продовжують тримати оборону»

Особисто мене мотивують і тримають думки про краще майбутнє для всіх нас, про перемогу. Також приємно, що всі захисники Маріуполя та «Азовсталі» зараз є символом стійкості не лише для України, а й для світової спільноти. Я сподіваюсь, що інші наші військові дивляться на нас, мотивуються і продовжують тримати оборону далі.

Мені здається, що важливо говорити не лише про жертовність військових, а й про їхніх рідних та батьків. Важко уявити, що відчувають батьки, які по 2-3 тижні не можуть зв’язатися з синами та доньками. Це також приклад мужності.

З мамою зідзвонюємось рідко, але ми обмінюємося повідомленнями щодня, коли я маю хоча б якийсь зв’язок. Вона розуміє, що мене не треба зайвий раз турбувати чи плакати в слухавку. У мене мама справжнього військового, завжди намагається підтримувати.

Розповідає Ірина Юрченко, мама Дмитра.

«Думали йти живим коридором на “Азовсталь”»

Раніше з балкона синової квартири в Маріуполі було видно «Азовсталь» і викиди диму з нього. Через це я завжди лаялася на завод. Зараз я молюся за цю фортецю, яка оберігає життя наших бійців.

Я щоранку пишу сину смс-повідомлення і декілька разів стираю його. Постійно намагаюсь підібрати влучні слова, щоб не засмутити його, перечитую текст і боюся написати навіть якусь зайву літеру. Я хочу, щоб він знав, що ми тут всі за них переживаємо, за всіх, хто там перебуває.

«Азовсталь» — найбільш гаряча точка, бо воювати без зброї, без захисту, без медикаментів, їжі і при цьому знищувати ворога — справжній героїзм. З рідними тих військових, які там перебувають, думали йти живим коридором на «Азовсталь». Однак є побоювання, що так можна погіршити становище, бо це може стати живим щитом для російської агресії.

Я б хотіла, щоб влада використала всі важелі та зусилля, щоб витягнути наших військових. Вони не вороги нікому, не нацисти, вони просто люблять свою Україну, вони патріоти своєї держави і захисники своїх сімей. Маріуполь стримує наступ.

«Кожен із нас на своєму фронті»

У нас доволі патріотична родина, тому не було розмов щодо того, щоб він залишив Маріуполь. Він від самого початку хотів там жити, не мав бажання переїжджати. За два дні до широкомасштабного вторгнення ми говорили з ним телефоном, він просив скласти документи і все необхідне, підготуватися, але я не надала цьому значення. 24 лютого у мене був вихідний, і я пам’ятаю о 5:45 цей страшний дзвінок від сина: «Мамо, тепер ця валізка потрібна, без паніки, збери її і попередь всіх наших, щоб спускалися у сховища, бомблять всі міста України». Перші декілька секунд у мене була істерика, а потім я зібралася, зателефонувала всім знайомим.

Донька була в Києві і просила, щоб я не виходила на роботу, але я сказала, що кожен із нас на своєму фронті. Діма — в Маріуполі, а я маю бути тут і допомогти людям виїхати.

25 лютого я вийшла на зміну. У нас був перший евакуаційний поїзд з Києва до Ужгорода. Це було важко витримати не лише фізично, а й емоційно. Ми бачили, як люди біжать на поїзд, як чоловіки штовхають дітей і лізуть у потяг, як залишають речі. Я обслуговую люкс-вагон, два місця в купе, але тоді у моєму вагоні їхало 140 людей.

Більшість із них їхали мовчки аж до самого кінця, і вже аж коли ми проїжджали Карпати — починали говорити, підходили до мене, обіймали, хотіли поділитися своєю історією. Я намагалася вислуховувати кожного, але потім йшла в туалет і плакала.

Одна з цих історій мене дуже вразила. Якось до мене в поїзд сів чоловік з інвалідністю, дружина та їхня 19-річна донька. Вони їхали мовчки, до мене підходила лише волонтерка Вікторія, яка витягнула їх із Ірпеня. Вона розповіла, що на цю родину чекали в лісі. Сім’я 5 діб сиділа в підвалі — 15-метровому приміщенні, але їх там було 20 людей. Ці нелюди (російські військові — ред.) ходили нагорі, постійно з автоматів стріляли в підлогу і кричали: «Ну что, хохлы, в ромашку поиграем?», — а потім піднімали люк і стріляли куди влучить. Люди у підвалі щохвилини прощалися з життям.

Коли окупанти пішли на перекур чи обід, люди вирішили тікати з підвалу. Потім почули мінометну чергу у свій бік, але все-таки змогли вибратися. Ця родина мовчала аж до Ужгорода. Потім чоловік підійшов до мене, обійняв і почав плакати. Спитав: «Скільки ми вам винні за квиток?». Я кажу: «Ви не маєте платити, це квиток у життя, головне, що ви вибралися. Я вас попрошу лише про одне — моліться за мого сина і за всіх наших солдатів, які перебувають на фронті».