Ольга Ганношина була нареченою бійця 24-ї окремої механізованої бригади Віталія Малюка. 25-річний військовослужбовець загинув на Донеччині за місяць до їхнього весілля. Поховали захисника в Тернополі.

Зараз Ольга намагається пережити втрату та робить все, щоб жертва Віталія не була даремною. Історію їхнього кохання дівчина розповіла Суспільному.

“Коли вийшла з фотосесії, було відчуття, що я зробила щось дуже важливе”

Ольга Ганношина показує весільну сукню.

“Я мала одягнути її 25 травня на наше з Віталієм весілля. Але, на жаль, мені довелося одягнути її лише на фотосесію в пам’ять про цей день”.

Ольга Ганношина показує весільну сукню, яку б мала одягнути на весілля з Віталієм Малюком 25 травня. Суспільне Тернопіль

Ольга каже, початковою ідеєю фотосесії було прожити день весілля, яке так і не відбулося.

“Тоді мені це було потрібно. Я розуміла, що на психологічному рівні цей день буде легше прожити, якщо я проживу його ось так. Аніж бачити цю сукню і розуміти, що я так ніколи її і не одягну. Але в процесі підготовки і вже в процесі самої фотосесії я відчула, що це щось зовсім інше. Я розуміла, що ці фото та відео побачать багато людей, можливо хтось проживе цю історію і на якийсь короткий період — хтось на хвилинку, хтось на дві, хтось на годину, хтось на місяць, але запам’ятає цю людину, запам’ятає, що був такий військовослужбовець, який віддав своє життя за цих людей. Коли я вийшла з фотосесії, в мене було відчуття, що я зробила щось дуже важливе саме в пам’ять про нього, в пам’ять про все те, що він зробив для мене за своє життя.

І вийшла я напевно більш радісна, ніж йшла туди. І напевно це спонукало зробити щось схоже більшість жінок і дівчат, які хотіли це зробити. Мені про це писали в коментарях. Я постійно відслідковую, як люди відреагували, бачу багато підтримки і багато співчуття. І багато дівчат писали в коментарях, що вони так і не наважилися вдягнути ту сукню і вона вже багато часу висить десь там у шафі і вони навіть бояться її відкрити. А я розумію, що зараз ця весільна сукня викликає в мене лише позитивні емоції — в пам’ять, в шану про цього героя в першу чергу, а вже потім як про кохану людину”.

“Він би сказав: “Оля, хватить нити, збери себе до купи”

Повірити в те, що Віталій загинув, було важко. У той день, каже дівчина, мала поїхати до нареченого на Донеччину. Вже зібрала речі на потяг.

“Напевно я остання людина, яка могла би подумати, що з ним може щось трапитися. Він був відважним, мужнім, дуже розсудливим і дуже принциповим. Він знав, куди іде, завжди знав, що робить, куди посилає хлопців, які можуть бути наслідки, він завжди все прораховував наперед. І знаючи це, знаючи, як йому вдавалася військова справа, я би ніколи не подумала, що з ним щось може трапитися. І коли до мене подзвонили, це був просто шок, коли сестра сиділа збоку і сказали, що він просто загинув”.

“Проживати це важко і розуміти, що в нас мало бути весілля, а, на жаль, був похорон, це справді дуже важко. І я співчуваю всім матерям, жінкам, нареченим, коханим, тим, хто так і не дочекався. Бо жити з цим дуже важко і прийняти це дуже важко. Але я намагаюся триматися, бо в будь-якому випадку він би мені сказав: “Оля, хватить нити, збери себе до купи, все буде добре. Ти впораєшся”. Він завжди так говорив. І кожного дня, коли я прокидаюся, в мене ці слова лунають у голові. Я знаю, що він би менше за все на світі хотів, щоб я плакала. І я знаю, що він би не пробачив, якби мама, сестра, я — кожного дня себе доїдали. Він би хотів, щоб ми ним пишалися”.

“Я ніколи не знімав його і ніколи нікому не віддавав, але я хочу, щоб він був у тебе”

За життя Віталію вручили чимало нагород. Серед них – “Золотий Хрест”, “Хрест Хоробрих”, “Червона калина”.

Зберігає дівчина й жетон нареченого.

“Я думаю, всі бачили на фотосесії саме цей жетон. Це не жетон ЗСУ, а Нацгвардії України. У цього жетона своя історія. Віталій колись ніс строкову службу в третій патрульній роті Національної гвардії України. Цей жетон був для нього пам’ятним і він його ніколи не знімав. Носив його й під час боїв на Херсонському напрямку, він був для нього оберегом. Але при нашій зустрічі Віталій зняв його та одягнув на мене. Весь цей час я носила його і продовжую носити після загибелі коханого. Для мене він дуже важливий, тому що Віталій завжди казав: “Я ніколи не знімав його і ніколи нікому не віддавав, але я хочу, щоб він був у тебе, для мене це дуже багато означає”.

Cеред речей, які передали Ользі після загибелі Віталія, — шеврон поліції, який він носив із собою як оберіг. На ньому — сліди крові.

“Раніше я служила в патрульній поліції Рівного. Там почалася наша історія кохання. Вперше ми з ним зустрілися через спільних знайомих під час патрулювання міста, я тоді оформляла ДТП. Після цього наше спілкування зав’язалося. Закінчилася його відпустка, він поїхав на Донецький напрямок, і пізніше повернувся на полігон на проходження навчання на командира відділення. І саме під час навчання забрав мій шеврон поліції, сказав, що це буде його оберегом і він буде його з собою носити. А натомість віддав мені свій шеврон з емблемою 24-ї бригади. Я носила його з собою на роботу, а шеврон поліції був завжди при ньому на позиціях. З ним він і загинув”

“На Донбасі ми щомісяця проживали своє маленьке сімейне життя”

Ольга розповідає, Віталій був авторитетом для побратимів, сім’ї та для неї, тому завжди брала з нього приклад. У стосунках хлопець був ніжним і турботливим, з ним, каже, почувалася у безпеці. Дівчина переглядає фото, які зробили на Донеччині.

“Я дивлюся зараз на наші спільні фото і мені просто не віриться, що його вже немає. Ці світлини були зроблені в найщасливіші моменти нашого життя. Я майже кожного місяця їздила до нього в прифронтову зону й ми там проводили час разом. Він завжди знаходив можливість побачитися зі мною. Там на Донбасі ми щомісяця проживали своє маленьке сімейне життя. Я зберігала кожен момент цього життя”.

На Донеччині Віталій і освідчився Ользі.

“Він не готувався до якогось сюрпризу, бо в нас фізично не було на це можливості на той час. У той день я приїхала до нього всього лиш на 7 годин. Він заходить додому з квітами, свічками, всюди пелюстки троянд. Підходить до мене, стає на коліно, дає мені каблучку і каже: “Вийдеш за мене? Я буду тебе берегти, обіцяю”. Я кажу: “Ну, якщо обіцяєш, тоді точно вийду”. Він завжди стримував свої обіцянки і в мене ніколи не було сумніву в тому, що я роблю правильний вибір. Бо найбільше за все на світі я мріяла взяти його прізвище. Але, на жаль, не судилося”.

Після згибелі Віталія Ольга зробила татуювання в пам’ять про нареченого.

“Татуювання з нашої фотографії з його позивним. Щоб хоч щось лишилося на пам’ять на усе життя. Бо пам’ять стирається, на жаль, з роками все проходить, і ти починаєш все забувати. Речі — це просто речі, які колись втратять свій сенс, а татуювання буде нести пам’ять про нього по всьому моєму життєвому шляху”.

“У всіх вимірах і світах моє серце належить лише тобі”

Ольга зберігає всі речі, які нагадують про нареченого.

“Найбільш пам’ятні речі, які в мене збереглися від нього — це телефон. Телефон, який був востаннє при ньому, з якого він мені написав смс о 4:18 ранку, після чого в межах пыв години загинув. На ньому ще залишилися сліди крові, бо він тримав у руках цей телефон. І найбільш пам’ятними для мене є парфуми. Вони мені нагадують той період життя, коли ми тільки почали спілкуватися. Напевно це найрідніший запах, який би я хотіла, щоб залишився в мене в пам’яті назавжди. Ну і я залишила собі його кофту. Це кофта, яку я подарувала йому на нашу річницю. На ній зображене зоряне небо в той день, коли ми закохалися одне в одного, точніше, коли ми це зрозуміли. Це було 26 березня 2023 року і тут написано: “У всіх вимірах і світах моє серце належить лише тобі”.

Залишилась і гітара Віталія. На ній, каже Ольга, грав не лише вдома, а й для побратимів на передовій.

“Він мріяв, що коли повернеться з фронту, нарешті візьме до рук гітару і зіграє”.

“Ми маємо жити війною, бо в нашій країні війна”

Нині фото Віталія – одне з 276-ти на алеї пам’яті “Незламні” в центрі Тернополя. Сюди Ольга приходить разом із побратимами.

“Це козак, на якого завжди можна було покластися і бути впевненим, що він не залишить тебе у будь-якій ситуації. Якою б складною ця ситуація не була і де б вона не була”.

Ольга Ганношина каже, хоче, аби суспільство не забувало своїх героїв.

“Тут можна побачити просто сотні портретів наших хлопців. Молодих і старших, тих, у кого все життя було попереду. І мені дуже прикро, що вони не змогли прожити те своє життя. Люди, коли ви проходите повз це місце, зупиніться, вшануйте. Я читаю сотні коментарів про те, що це недоречне місце для встановлення траурних фото, які нагадують про те, що в країні війна, бо ми не маємо жити війною. Ні, ми маємо жити війною, бо в нашій країні війна — жорстока війна із жорстокими загарбниками, які прийшли на нашу землю і вбивають цвіт нашої нації. Вбивають наших братів, батьків, сестер, дітки маленькі гинуть. І ми маємо завжди це пам’ятати”.

25 квітня Ольга створила петицію про присвоєння Віталію звання Героя України. Нині вона набрала більше 20 тисяч голосів із 25 тисяч необхідних.

“Коли його везуть “На щиті” ти ще живеш…”

Хоч родом Віталій із Хмельниччини, поховали бійця на Алеї Героїв Микулинецького кладовища в Тернополі та посмертно присвоїли йому звання “Почесний громадянин міста”.

“На протязі цих двох місяців не було жодного дня, щоб я сюди не приходила. Кожного дня перед роботою, після, у вихідний день приходжу сюди. Я вже говорила собі: “Досить, треба перестати, треба відпускати помаленько”… Але серце, душа, тягне сюди, ти сюди приходиш. І дуже дивно і дуже важко про це говорити, але тут ти себе відчуваєш як вдома. Я приходжу сюди, я сідаю, розказую, як пройшов мій день, ділюся своїми емоціями, почуттями і на душі стає легше”.

Приходить на могилу й побратим Віталія Андрій Мельник.

“Він умів керувати, показувати людям, як потрібно воювати, був справжнім наставником і дуже близьким побратимом. Справжнім воїном і сином української землі. Особисто для мене це був великий біль і досі не хочеться вірити в цю важку втрату. Під час виконання бойового завдання по розмінуванню їх накрило ракетними ударами. Його та ще одного побратима”.

“Коли ти живеш очікуванням, що його привезуть — ти живеш. Коли розумієш, що зараз ти його побачиш — ти живеш. Коли проводжають по місту “На щиті” — ти ще живеш. Коли ти розумієш, що ночуєш біля труни — ти ще живеш. Коли ти розумієш, що завтра похорони — ти ще живеш. А коли ти розумієш, що завтра ти прокинешся, а все це закінчиться і далі його вже не буде — в той момент ти помираєш”.