Веронiка Заярська – фiтнес-тренерка з Миколаєва, яка була змушена покинути рiдне мiсто через росiйське вторгнення. У новому для себе Тернополi дiвчина опинилася наодинцi: без рiдних чи бодай знайомих.

Утiм вже за кiлька мiсяцiв Веронiцi вдалося знайти роботу та подружитися з мiсцевими мешканцями. Тут вона займається волонтерством та проводить благодiйнi треування, збираючи кошти на допомогу Збройним силам України.

У найближчих планах тренерки – фiтнес-марафон, який допоможе учасницям налагодити харчування та режим сну. Про евакуацiю, перехiд на українську та спорт пiд час вiйни Веронiка розповiла ШоТам.

24 лютого не було жодних думок – тiльки страх

Я почала тренувати людей пiвтора року тому, i вiдтодi робота стала моїм основним захопленням. Працювала в спортивному клубi, i мiй графiк був розписаний з ранку до вечора. У мене на день було понад 50 клiєнтiв: це були груповi та персональнi заняття з фiтнесу, стретчингу, а також у тренажерному залi. У мене був настiльки щiльний розклад з великою кiлькiстю тренувань, що не було часу стежити за новинами. Тож про можливе вторнення Росiї я й не здогадувалася.

24 лютого прокинулася о п’ятiй ранку через вибухи – тодi зрозумiла, що почалася повномасштабна вiйна. У мене був запланований сеанс масажу. I масажистка, до якої я збиралася пiти, стала першою людиною, хто менi написав того дня. Вона скасувала сеанс. О восьмiй ранку я мала проводити тренування, i клiєнтка повiдомила менi, що, на жаль, не прийде на нього. Далi схоже повiдомлення менi написала ще одна дiвчина. Пiсля цього наступнi тренування я скасувала вже сама, бо не знала, чого чекати.

Я пiшла до магазину й була шокована тим, що побачила там: багато людей набирали туалетний папiр i свiчки. Ввечерi знову пролунали вибухи, i ми з чоловiком вирушили в укриття. Ми не обговорювали, що робити далi: залишатися в Миколаєвi чи виїжджати. Думок не було взагалi – був просто страх.

До Тернополя потрапила випадково

Мiй тато почав допомагати людям з евакуацiєю, вивозив їх з Миколаєва. Менi та мамi запропонував теж поїхати з ними до Вiнницької областi в село, де живуть нашi родичi, зокрема мiй двоюрiдний дядько. Тож через два тижнi пiсля початку вiйни ми вирушили туди. Мiй чоловiк залишився в Миколаєвi, а тато вiдвiз нас i повернувся назад.

Невдовзi з’явилася iнформацiя про загрозу з боку Приднiстров’я. Дядько сказав, що нам з мамою треба поїхати, оскiльки вiн не зможе нас вивезти в разi наступу. У його родинi багато жiнок, вiн один чоловiк, i кiлькiсть мiсць у транспортi обмежена. У селi, на вiдмiну вiд великого мiста, не можна поїхати в будь-який час. Тому ми з мамою вирушили додому до Миколаєва.

Я зiбрала лiтнi речi та зв’язалася зi знайомим, який вiз людей i сам прямував до Iвано-Франкiвська. Вирiшила їхати з ним, це було 30 квiтня. Потiм у нього змiнилися плани, i вiн сказав: «Я вирушаю до Тернополя. Якщо хочеш – залишайся там». Я вирiшила залишитися – все одно у мене не було жодних планiв. Вдень знайшла на olx кiмнату у приватному будинку на пiдселення, а вже ввечерi заїхала туди. Живу там i досi.

Тиша, робота й орендована квартира

До своєї евакуацiї я нiколи не бувала в Тернополi. У мене тут не було жодної знайомої людини. Пригадую свої першi враження вiд мiста: тиша, спокiй, багато зеленi та дуже привiтнi люди навколо. Одразу взялася за пошук роботи. Я хотiла продовжити тренувати, однак багато спортивних клубiв у травнi були зачиненi. Думала влаштуватися в один з них, Workout Hall, однак тодi вiн тимчасово став прихистком для людей. Коли цей клуб вiдновив свою дiяльнiсть, я почала там працювати. Менi подобається на новiй роботi. Почуваюся так, нiби влаштувалася не в iнше мiсто, а просто перейшла до iншого клубу.

Я вперше тривалий час живу в орендованому житлi. Для мене це дуже незручно – iнодi щось не працює або чогось необхiдного немає. Менi вдалося налаштувати побут i адаптуватися, однак все одно хочеться бути у власному домi й розумiти, що там усе моє й залежить вiд мене, а не вiд власника. У Миколаєвi залишилася квартира. На щастя, вона цiла, але там нiхто зараз не живе. Тiльки тато iнодi ходить i перевiряє, чи все гаразд.

Проводила благодiйнi тренування, щоб пiдтримати армiю

У мене вже з’явилися улюбленi мiсця в Тернополi: локацiя «Я люблю Тернопiль» iз зеленою галявинкою, парк Здоров’я – ще там є спортивний майданчик неподалiк, а також мiсце бiля озера. Саме там, бiля озера, я протягом двох тижнiв проводила благодiйнi тренування зi стретчингу, на якi можна було долучитися за донат. Усi отриманi кошти я спрямовувала на необхiднi запити для вiйськових. На жаль, через погоду тренування поки скасували.

У цiй iнiцiативi мене пiдтримала громадська органiзацiя «Звiльнення з полону», в якiй я почала волонтерити невдовзi пiсля приїзду до Тернополя. Я допомагала там сортувати й фасувати гуманiтарну допомогу, яку передавали, зокрема, й до Миколаєва. Займаюся цим i до сьогоднi. До речi, на мої благодiйнi тренування приходили й волонтери органiзацiї, адже волонтерська дiяльнiсть дуже енергозатратна й має неприємний побiчний ефект – бiль у попереку. Тож я реабiлiтувала наших же помiчникiв.

Спорт допомагає справлятися з тривожними новинами

Заняття спортом добре допомагають пережити такi важкi часи, як вiйна. Фiзичне навантаження сприяє видiленню гормонiв. Завдяки тому, що ми робимо певнi вправи, можна притупити дiю «негативних» гормонiв i викликати сплеск «позитивних» – наприклад, ендорфiнiв, якi ще називають гормонами щастя. Ми читаємо тривожнi новини – i мимовiльно стискаємося, нашi м’язи скорочуються, у тiлi виникає скутiсть. Заняття стретчингом, навпаки, розтягує м’язи, внаслiдок чого виникає розслаблення й пiдйом настрою. Тому в такий спосiб можна добре впливати не тiльки на фiзичний, але й на емоцiйний стан. Година стретчингу або фiтнесу – це краще, нiж посидiти в телеграмi, читаючи новини.

Нинi я ще працюю над запуском свого першого марафону схуднення, який стартує в телеграмi з 25 серпня. Я розкриватиму в ньому питання харчування, вживання води, режиму сну. Пiд час марафону ми будемо i тренуватися: можна вибрати фiтнес або стретчинг. Деякi люди не можуть займатися фiтнесом через певнi обмеження, наприклад, через бiль у колiнi, сколiоз або грижi. Тому я пропоную їм легше навантаження.

Учасницi марафону заповнюватимуть таблицю, щоб контролювати, що та як вони їдять. Багато дiвчат думають: «Та я ж нiчого не їм», а коли починають записувати, виявляється великий букет, починаючи тортами й закiнчуючи фаршированою рибою. Я допоможу налагодити рацiон i взагалi режим дня. Коли проводила тестовий марафон, то з’ясувала, що деякi дiвчата нинi взагалi не сплять, i цю проблему треба розв’язувати.

Почала говорити українською – i люди подумали, що я мiсцева

Я все життя говорила й думала росiйською мовою, однак коли приїхала до Тернополя, одразу почала спiлкуватися українською. Багато хто подумав, що я мiсцева. Коли знайомилася з людьми й казала, що з Миколаєва, вони дивувалися, наскiльки вiльно я можу говорити українською. Однак менi насправдi це давалося не так легко. Наприклад, я знаю не всi слова, вживаю русизми. На перших тренуваннях дiвчата iнколи робили менi зауваження. Я на це нормально реагувала, ба бiльше, просила мене виправляти, адже я хочу розмовляти красивою українською мовою.

Я навчалася в росiйськiй школi, але тричi на тиждень у нас були уроки української – завдяки цьому я знаю мову. Нинi слухаю багато мiсцевих блогерiв, це допомагає менi розширювати словниковий запас. Я зрозумiла, що головне в цiй справi – просто говорити i все. Не варто задумуватися. Навiть якщо iнколи вилiтають росiйськi слова, у цьому немає нiчого страшного. Так, деяким лiтнiм людям це може не подобатися, але молодь до цього ставиться абсолютно нормально.

У Тернополi менi пощастило з оточенням

Тернопiль схожий на невелике європейське мiсто з маленькими та вузькими вуличками. Вiн дуже зелений i охайний. Пам’ятаю, коли мiй знайомий водiй вiз мене сюди, а я не знала, що мене чекає, вiн сказав: «Тобi сподобається мiсто, бо тут дуже чисто». Так i сталося. Люди можуть iти вулицею та пiдняти папiрець, який лежить на дорозi. Я думала, що в Тернополi буде холодно, а тут теж спекотно, як i на Пiвднi України. Однак мiсцевi сказали, що клiмат так змiнився тiльки в останнi роки. А ще мене вразило, що, на вiдмiну вiд Миколаєва, у тернопiльських приватних будинках немає кондицiонерiв i москiтних сiток, хоча тут i багато комарiв.

Менi пощастило з оточенням – навколо мене тiльки хорошi люди, з деякими з них я подружилася. Однак, незважаючи на це, я почуваюся самотньою, i це важко прийняти. Дуже хочеться додому, у мирне життя, у Миколаїв, де тихо та спокiйно, а не як зараз. Там тепер коїться жах: щодня вибухи, є проблеми з питною водою, немає роботи. Щоб не було часу постiйно сидiти в новинах, я намагаюся себе займати i роботою, i волонтерством, i новими хобi. Наприклад, нещодавно пiшла на пол денс i записую вiдео в iнстаграмi, щоб мотивувати не тiльки себе, а й iнших людей. Вважаю, що в будь-якому разi потрiбно рухатися вперед i працювати, адже це наближає нас до перемоги.