Володимир із Тернопільщини, позивний «Кеп», нині служить у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. У минулому він — капітан поліцї та начальник карного розшуку. Попри проблеми із зором, чоловік добровільно став до лав ЗСУ й сьогодні рятує поранених побратимів на фронті.

«Я так вихований, що не міг залишитися вдома. Пішов захищати свою країну, хоч як пафосно би це не звучало. Чесно сказав на ВЛК про штучні кришталики в очах, але попросив не звертати на них уваги. Тому дуже швидко пройшов комісію і отримав висновок — придатний», — розповідає боєць.

Більше двадцяти років Володимир віддав службі в органах внутрішніх справ. Починав сержантом патрульної служби, а згодом очолив карний розшук райвідділу міліції на Тернопільщині.

«Карний розшук — дуже непроста робота. Практично цілодобовий графік, я рідко бачив свою сім’ю. Вбивства, зґвалтування, розбої, грабежі…», – пригадує він.

Одну з найжорстокіших справ пам’ятає й досі: двоє хлопців жорстоко вбили двох літніх братів заради кількох медалей і 800 гривень. Потім поїхали до Тернополя й витратили гроші в залі ігрових автоматів.

«Відповідь була цинічна: не вистачало грошей на ігрові автомати», — каже Володимир.

У червні 2023 року Володимир потрапив на Запорізький напрямок. Сім місяців воював піхотинцем, усього за пів кілометра від позицій ворога.

Згодом через ризик втрати зору перейшов у медпункт батальйону — став водієм-санітаром. Його робота — евакуація поранених.

«Я горджуся тим, що жоден поранений боєць не помер у моєму мікроавтобусі, хоча хлопці були й дуже «важкі», з відірваними руками, ногами. Ми рятуємо наших товаришів, і я радий, що теж причетний до цього», — розповідає Володимир.

Його екіпаж потрапляв під атаки ворожих дронів і артилерії. Одного разу FPV-дрони знищили будинок, у якому вони ховалися. Машину посікло осколками, але Володимир зумів вивести її з-під вогню та згодом повернувся за товаришами.

Удома на Тернопільщині на нього чекають дружина, син, невістка та внучка. Син продовжує батьківську справу — служить у поліції, також у карному розшуку.

«Іноді він телефонує мені й просить поради як старого, досвідченого оперативника. І я не відмовляю. Я пишаюся, що виховав такого сина, що він теж вибрав роботу в правоохоронній системі, причому не якусь офісну, а найважчу — карний розшук», — ділиться чоловік.

Колишні колеги Володимира у ЗСУ не пішли. Дехто виправдовується хворобами чи відмовками.

«Особисто я зробив свій вибір, прийняв рішення, яке вважаю правильним, і це головне», — завершує Володимир.