Два роки виготовляв труни для російських вояків: працівник поліції охорони Тернопільщини Василь Штогун – про війну і полон
«Наша бригада з восьми-десяти чоловіків щодня майструвала 50–80 домовин. Я був дуже радий, що роблю хорошу продукцію. І думав: якщо на неї такий високий попит, значить, мої хлопці добре працюють», – пригадує Василь Штогун – будівельник і деревообробник за фахом, а нині – працівник команди воєнізованої охорони поліції охорони Тернопільщини.
Василь народився і живе в Лозах, що поблизу Вишнівця на Тернопільщині. Після строкової служби в морфлоті одружився, але в 30 років став удівцем – дружина померла від раку крові. Мусив самотужки підіймати двох дітей. Дав їм освіту, одружив. Одружився вдруге.
Працював за кордоном будівельником, проте у квітні 2022 року повернувся в Україну і приєднався до територіальної оборони. Спершу служив у Кременецькому РТЦК і СП, а потім – у новоствореному 422-ому окремому стрілецькому батальйоні, який пізніше увійшов до складу 42-ої окремої механізованої бригади.
У лютому 2023 року в пана Василя народилася третя внучка Соломійка. Він її лишень побачив – і одразу вирушив на схід. Ніхто й подумати не міг, що наступного разу дідусь із внучкою зустрінуться, коли їй уже буде майже 2,5 року.
Василь одразу потрапив у пекло Бахмутського напрямку. Служив помічником гранатометника. Пережив кілька важких боїв, чимало безперервних тривалих обстрілів і бомбардувань, успішних виходів із оточення. Не раз дивом рятувався від смерті.
Коли 20 липня 2023 року вони з трьома побратимами виносили з поля бою пораненого товариша в надії доправити його до позицій сусіднього підрозділу, їм перекрили шлях вороги.
Доповіли про полонених своєму командиру – і наші хлопці почули його наказ: «В расход!» На диво спокійно сприйняли це, але три хвилини зволікання рашистського солдата стали для них рятівними – командир передумав убивати українців і натомість наказав, куди їх везти.
…Після нетривалого перебування у Кремінній, Краснодоні, Луганському СІЗО Василь Штогун опинився в Сердловській виправній колонії №38. Там рятувався роботою. Радів підвищеним запитам на труни, можливості винести повз конвой кілька цигарок, окрайчик хліба й ложку цукру для хлопців, які залишалися в бараках. Однак надія на обмін згасала з кожним днем, адже його фах був надто затребуваним.
На запитання, що допомагало йому триматися, Василь відповідає: «Я багато біди пережив. Смерть дружини, важкі часи безгрошів’я, але завжди знав, що мушу всьому дати раду. І в полоні знав, що треба жити, бо є для кого. Є діти, є внуки, є моя Надійка».
Надійка – дружина, подруга, психолог, його друге сонце. Отримавши звістку, що чоловік зник безвісти, вона робила все можливе й неможливе, щоб дізнатися деталі, й вірила: він живий. Уже в серпні дізналася, що Василь у полоні. День обміну – 4 липня 2025 року – став найщасливішим для всієї родини.
А коли чоловік після лікування і реабілітації повернувся додому, то повів свою Надійку до вінця, аби й перед Всевишнім присягнути бути з цією жінкою в радості й горі, доки смерть не розлучить.
І нині, охороняючи об’єкти вахтовим методом, Василь найбільше переживає, що надовго залишає дружину саму. Бо поки був у неволі, її серце дало збій.
Бути тривалий час на відстані одне від одного їм дедалі важче, адже вона – його крила, а він – її плечі. Тож тепер найміцніша опора для них – бути разом.
Управління поліції охорони в Тернопільській області
