Від спеціальних платформ біля сцен для людей на кріслах колісних до інклюзивних вбиралень, соціального таксі та психологічного центру. Досвід благодійного фестивалю Faine Misto демонструє: навіть тимчасовий простір, який існує лише кілька днів, можна зробити значно доступнішим для людей з різними потребами, пише сайт Рубрика.

Цьогоріч “Рубрика” також відвідала фестиваль Faine Misto, який проходив у Львові з 31 липня до 2 серпня на новій локації — стадіоні “Арена Львів”, і перевірила, які інклюзивні рішення запропонували організатори, як вони працюють та що кажуть самі відвідувачі. Докладніше — у матеріалі.

Коли культурні простори недоступні

Унаслідок повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю в Україні зросла приблизно на 600 тисяч і нині становить 3,4 млн осіб. Водночас через проблеми з безбар’єрністю концертні майданчики, культурні простори та інші громадські місця часто залишаються недоступними для них. Велика кількість сходів, високі пороги, бруківка та пандуси, встановлені з порушенням стандартів, часто унеможливлюють повноцінну участь людей з інвалідністю в соціальному житті.

Однак відвідування культурних подій часто є частиною реабілітації, зокрема військових та ветеранів. Саме тому так важливо, щоб інклюзивність не закінчувалася за межами реабілітаційного центру.

Не тільки пандуси

Над інклюзивним середовищем команда Faine Misto працює вже багато років. Якщо спочатку це були окремі рішення для покращення доступності, то сьогодні інклюзивність стала частиною філософії фестивалю. Головна мета — зробити так, щоб кожна людина почувалася повноцінною частиною цього простору, розповідає співзасновник і співорганізатор Faine Misto Максим Черкашин.

“Інклюзивність та доступність — це не тільки про встановлені пандуси та інклюзивні вбиральні. Це про простір, у якому людині не доводиться виборювати право бути присутньою. Їй не потрібно просити про умови, які мають бути передбачені за замовчуванням, пояснювати свої потреби чи буквально боротися із середовищем, долаючи численні бар’єри”, — наголошує він.

Водночас команда Faine Misto переконана: створити доступний захід неможливо без людей, які щодня стикаються з цими бар’єрами. Саме тому вже третій рік поспіль фестиваль співпрацює із фахівцями Національного реабілітаційного центру UNBROKEN, яких залучають до консультування з питань інклюзивності простору.

“Наша співпраця з Faine Misto починалася із безкоштовних квитків на фестиваль для наших пацієнтів, а також з облаштування окремої локації для людей з інвалідністю перед головною сценою. Але згодом ми зрозуміли: інклюзія — це не тільки про створення окремого простору для людей з інвалідністю, а про те, щоб увесь фестиваль був доступним для всіх. Адже людина має відчувати себе не осторонь, а повноцінною частиною спільноти.

Тому ми почали уважно слухати відгуки самих відвідувачів, аналізувати, що можна покращити, і разом із командою Faine Misto крок за кроком робили простір дедалі доступнішим”, — розповідає Юлія Вайда, менеджерка з партнерств UNBROKEN.

“Територія можливостей”

За словами Юлії Вайди, підготовка інклюзивності фестивалю розпочалася ще взимку. Команди Unbroken та Faine Misto регулярно зустрічалися, аналізували відгуки минулорічних відвідувачів і радилися з пацієнтами реабілітаційного центру, щоб зрозуміти, яких рішень найбільше бракує.

Чимало зауваг було про те, що попередній простір (!FESTrepublic) хоч і був зручним за локацією, адже розташований недалеко від центру міста, але з кожним роком там ставало дедалі складніше розміщувати велику кількість людей. Також через натовп людям на кріслах колісних та протезах було важче пересуватися.

Тож цьогоріч фестиваль пройшов на новій, значно більшій локації — території футбольного стадіону “Арена Львів”. Місце хоч і далеко від центру, але водночас має більше простору. До того ж майже вся територія біля стадіону має зручне покриття без сходів чи інших підвищень.

Ще однією зі складових інклюзивності фестивалю стали спеціальні платформи біля кожної сцени, піднявшись на які відвідувачі на кріслах колісних могли не тільки чути, але й бачити, що відбувається на сцені.

“Якщо раніше ми облаштовували таку платформу лише біля головної сцени, то цьогоріч забезпечили їх біля трьох основних сцен, аби в людей була можливість слухати виступи різних виконавців, а не бути прив’язаними до однієї локації. Також на цих платформах можна було не лише переглядати концерти, а й за потреби відпочити”, — розповідає Максим Черкашин.

Орієнтуватись на території та почувати себе більш комфортно відвідувачам також допомагали волонтери. Крім цього, на території фестивалю діяв психологічний центр, Хелп центр, куди можна було звернутися з будь-яким питанням по допомогу, дитяча кімната, де можна було залишити дітей з аніматорами, і навіть готель для домашніх улюбленців.

Окрім цього, на території фестивалю облаштували кілька інклюзивних вбиралень. За словами Юлії Вайди, це рішення було одним із найнеобхідніших, адже доступних туалетів на масових заходах досі критично бракує. До фестивалю також курсували безкоштовні шатли із центру міста та соціальне таксі, яким могли скористатися люди з інвалідністю.

За словами відвідувача фестивалю Антона Гладуна, ветерана й пацієнта реабілітаційного центру Superhumans, цього року територія стала значно комфортнішою для людей, які користуються кріслом колісним або протезами.

“Тут значно краще покриття. Минулого року на попередній локації мене постійно трусило на нерівностях через бруківку, було складніше проїхати крізь натовп. Цьогоріч пересуватися територією стало значно легше. Хоча, звісно, є зони, до яких ще доступ утруднений, як-от ті, що розміщені на ґрунтовому покритті, але це, на мою думку, не критично, адже головні локації доволі доступні”, — розповідає він.

Ветеранка Руслана Данілкіна, яка також працює в Superhumans фахівчинею першого контакту, додає, що нова локація фестивалю краще відповідає принципам безбар’єрності. Через велику територію люди не скупчуються, є можливість спокійно пройти чи проїхати й не боятися, що тебе хтось штовхне.

“Хоча через більшу площу доводиться і більше ходити, для багатьох людей на протезах це все одно комфортніше, ніж пересуватися тісними проходами. Минулого року фестиваль теж був доволі доступним — були інклюзивні вбиральні та інші рішення. Але тут я почуваюся комфортніше саме через більший простір”, — ділиться Руслана Данілкіна.

Також, щоб розповісти людям більше про інклюзивність, під час фестивалю діяла окрема зона — “Територія можливостей” від реабілітаційного центру UNBROKEN. Тут відвідувачі могли самостійно протестувати доступність фестивалю на кріслі колісному, дізнатися особливості створення протезів, необхідність використання безбар’єрної мови та багато іншого.

“У виставі ми говоримо про інклюзивність, коректну термінологію та про те, що означає повернення людини з пораненням до цивільного життя. Але це не історія про безнадію, а навпаки — про життя, яке продовжується. Й учасники та учасниці вистави є найкращим підтвердженням цього”, — розповідає режисерка.

Один з акторів, ветеран Денис Монастирський зазначає, що театр став для нього одним із кроків до повернення в активне соціальне життя та способом відкрито проживати свої емоції.

“Я хочу, щоб інші ветерани теж не боялися брати участь у різних активностях, виходити до людей і проявляти себе. Це важлива частина реабілітації і круто, що такі масштабні культурні події, як Faine Misto, також стають майданчиком для повернення ветеранів до соціального життя”, — зауважує Денис.

В UNBROKEN розповідають, що постійно шукають нові можливості для соціальної інтеграції своїх пацієнтів, щоби бути не просто реабілітаційним центром, а творити навколо нього свою спільноту.

“На подібних подіях, як Faine Misto, вони можуть змінити лікарняну атмосферу на живе спілкування, зустрітися з друзями, послухати улюблених виконавців і просто побути серед інших людей. Для наших пацієнтів відвідати такий захід — це перейти на наступну сходинку. Це можливість покращити ментальний стан і відчути себе частиною спільноти. Саме тому так важливо дбати про доступність масових заходів”, — наголошує Юлія Вайда.

Попри значний прогрес у питаннях доступності фестивалю, відвідувачі все ж звернули увагу на кілька моментів, які ще потребують доопрацювання.

• Великі відстані між сценами. Нова локація стала значно просторішою, що спростило пересування серед натовпу. Водночас це означає, що відвідувачам доводиться долати значно більші дистанції. Для когось це не було критично, а для когось усе ж стало фізично виснажливим.
• Вузький вхід на територію фестивалю для людей на кріслах колісних. Деякі відвідувачі зауважували, що мали труднощі із тим, щоби проїхати через головні ворота на кріслі колісному, особливо коли одночасно на територію заходила велика кількість людей.
• Замало навігації. На території бракувало більшої кількості інформаційних вказівників щодо того, де розташовані інклюзивні вбиральні, платформи біля сцен, зони відпочинку тощо.

Водночас Максим Черкашин наголошує: команда відкрита до зворотного зв’язку та обов’язково врахує всі пропозиції на майбутнє. Іншим організаторам подібних масових подій він радить не намагатися самостійно визначити, що є доступним, а залучати до підготовки людей, які мають відповідну експертизу та власний досвід.

За словами Юлії Вайди, ще на етапі планування потрібно оцінити доступність локації, продумати логістику та маршрути пересування, можливість облаштування тимчасових пандусів, а також обов’язково передбачити інклюзивні вбиральні. Водночас, на її думку, однією з найбільших помилок є сприйняття інклюзивності виключно як питання інфраструктури.

“Часто люди думають, що достатньо лише встановити пандус. Але ніхто не задумується, чи зроблений він під правильним кутом і чи зможе людина на кріслі колісному ним скористатися”, — зауважує вона.

Не менш важливою є й культура спілкування між відвідувачами. За словами Юлії Вайди, поведінка оточення нерідко стає для людей з інвалідністю таким же бар’єром, як і відсутність пандуса.

“Не всі знають, як правильно взаємодіяти з людьми з інвалідністю. Хтось починає жаліти, хтось нав’язує допомогу, хтось, навпаки, відводить погляд, і це неприємно. Насправді все набагато простіше: якщо хочете, просто запропонуйте допомогу. Якщо людина погодилася — допоможіть. Якщо відмовилася — поважайте її рішення. Річ у тім, що для багатьох пацієнтів самостійно виїхати на бордюр чи подолати підйом на кріслі колісному чи протезі — це частина реабілітації. Тому надмірна опіка може лише завадити”, — пояснює співрозмовниця.

Це ж саме стосується і людей із порушенням зору: спершу варто представитися, запитати, чи потрібна допомога, і лише після згоди супроводжувати людину, а не брати її за руку без попередження.

“Інклюзивність — це не лише про пандуси, вбиральні чи доступні маршрути. Насамперед це про людей, їхнє ставлення, готовність приймати інших і вміння правильно комунікувати. Нам варто пам’ятати: не ветерани мають вчитися повертатися в суспільство, а саме суспільство має бути готовим до їхнього повернення. Саме тому доступність фестивалів, концертів і публічних просторів — це не додаткова опція, а необхідність”, — підсумувала Юлія Вайда.

 

Автор – Ірина Троян