Його цивільна професія на війні набула особливого значення — далекобійник. На фронті це майже те ж: водій-артилерист. Продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, військовослужбовець 44-ї окремої артбригади на псевдо Буля.

Не зупинимо ворога — будемо рабами

У мирному житті він водій у третьому поколінні —  спадковий керманич. Родом із Чернівців, 40-річний Буля за кермом провів більше життя, ніж поза кабіною. Каже, що інакше собі й не уявляв: тато — водій, дід — водій, тож і сам рушив у той самий бік. Далекобійник, дороги, рейси — у цьому було щось рідне, надійне, зрозуміле.

Війна застала його в Києві. Під ранок — обстріл, сів за кермо і подався додому. Дві доби в дорозі — і о п’ятій ранку він уже вдома, у Чернівцях. Побув з родиною лиш один день. А на ранок — у військкомат.

— Дружина не пускала, але я не міг інакше, — знизує плечима.

Вперше він пішов на фронт ще 2014-го. Відслужив рік і повернувся. Та в  2022-му все було інакше. Його направили на полігон — курси протитанкістів. Потім — 44 окрема артилерійська бригада. Спершу — батальйон охорони, згодом перевели в підрозділ. Звична роль водія. А тепер Буля ще й резервний навідник.

Найважче, зізнається, — це втрати. І боляче усвідомлювати, що це — надовго.

— Якщо ми це не зупинимо ворога, то будемо рабами, як і сто років тому: коли більшовики прийшли, багато українців склали зброю — думали, збережуть життя, — розмірковує співрозмовник. — А вийшло навпаки: переслідування, заслання у Сибір, репресії. Історія нічого не навчила. Але якщо ти не знаєш її — не матимеш майбутнього.

Буля часто пояснює це молодим побратимам. Каже, інакше не можна. Надто багато хто не розуміє, що наслідки можуть бути колосальні.

— Є втома, зрозуміло, — продовжує. —  Але ми тут, щоб підтримати, щоб не здатись.

Мабуть, це і є його головна мотивація.

Снаряди лягли, як треба!

На фронті, каже Буля, стараються триматися з позитивом. Іноді це — єдиний порятунок від страху й втоми.

— Пригадую свою першу вогневу, — розповідає. — По нас працювали «Гради», падають двометрові ракети, а ми в бліндажі жартуємо, сміємося. Знаю, що колектив досвідчений, страх відступав.

Настрій справді багато вирішує. Коли звучить команда «до бою» між виходами — уже не думаєш про себе. Зосередженість, злагодженість. А потім ще й жартом переб’ють хвилювання. Мовляв, «Подивимося, як тепер вони будуть тікати!».

А потім: «Ну що там?» «Ти не уявляєш!»

Хлопцям шалено кортіло побачити відео результатів роботи. А вони — запалювали: техніка спалена, снаряди лягли, як треба. Не дарма прожитий день. І хоч ворога на артдуелі не бачиш — знаєш, що ті нелюди вже не зможуть наробити тут лиха, каже.

Іноді, в тиші після бою, ловить себе на роздумах: скільки всього вигадано, аби знищувати одне одного…  Головна різниця двох світів — людяність.

— Ми хочемо просто жити, — емоційно підкреслює прагнення українців. — Вільно. Ми пишаємося мовою, культурою, красою землі, а за це нас називають нацистами.

У них техніка, зброя — це радянський запас десятиліть, дивується. Вони готувалися до війни, поки світ розвивався, жив у мирі, будувалися відносини між країнами, навіть тими, які раніше воювали, вони визнали помилки.  А в ерефії прагнули вбивати людей весь цей час…

Зброю вдосконалюють у бою

Щодо різниці у стратегії — артилерист теж не приховує подиву. Їхня техніка, за словами військовослужбовця, — для масовості, не для влучності.

— Буває, стоїмо на позиції, прилітає пачка градів за 500 метрів від нас, кудись в лісосмугу, не влучили і втекли, — ділиться артилерист. — Значить, не було задачі вразити, а відстрілятися і втекти, а наша завжди — витіснити ворога.

Були перехоплення, вони бояться, що їх вичисляють.

Саме тому Буля вважає, що в українців більше шансів вижити: бо є кмітливість, вчаться, аналізують, вдосконалюються.

— Завжди дивимося, як відпрацювали, бачимо, як була розташована їхня техніка, вчимося на їх помилках, — ділиться з гордістю. — Іноді з кількох пострілів влучаємо, прицілюємося, виправляємо.

Також Буля зауважив, що в його бригаді кожен боєць — це і конструктор, і майстер. Спершу вони працювали на радянських гарматах, згодом на європейських, а нещодавно отримали нову українську техніку — гармату Богдану: прицільність — ідеальна.

— Працює шикарно, — каже. — Мінімум деталей — максимум функціональності. Це техніка не для парадів — вона для бою.

Крім того, Богдана враховує всі побажання артилеристів — інструктори на навчаннях обіцяли передати на завод пропозиції. І вже наступна партія надійшла — зі змінами: конструкторські рішення, підкріплені бойовим досвідом.

Завжди — «за»

Запитуємо про комічні моменти. Каже, постійно, — сміються. Мовляв, варто зібратися разом — уже весело. Каже, що йому пощастило потрапити у добрий, живий, позитивний колектив. Побратими — як брати. Багато жартів, без них було б важко.

Якось командир зібрав бійців:

— Є можливість саморозвитку. Хто хоче бути резервним навідником?

— Я! — вигукнув Буля.

Збори проводили вночі, щоб ворог не засік. Командир не бачив, тому перепитав, хто відгукнувся. Далі:

— А хто  буде водієм бойової техніки?

 — Я! — знову Буля.

Побратими сміялися:

— Та це ж як у кіно… Пам’ятаєш сцену?..

І вже вся позиція регоче.

Щоправда, саме тоді наш герой таки не опустив можливості розширити свою кваліфікацію.

Винагорода — посмішка та обійми рідних

Є хвилі, що підіймають дух, прокидають силу в кожному. Приміром, спецоперація «Павутина», по ворожих літаках — відпрацювали на відмінно.

— Дивишся, перечитуєш новини, всі відео вже сто разів бачив — а все одно хочеш ще раз глянути, — щиро ділиться співрозмовник. —  Не тому, що цікаво, тому що відчуваєш гордість. Так само дивились, як наші заходили на територію росії. Тоді в серці ніби щось стислося — не від страху, від розуміння, що ми можемо.

У 22-му Буля стояв годину в черзі, щоб записатися. Теж була така була хвиля. В 14-му такої не було. Усвідомлення, що поруч море людей, і всі свої. Коли Херсон звільнили — це була велика мить, — згадує зворушено. Тоді всі знали, що не самі: є сила, яка вміє давати відсіч. Це хвиля позитиву, яка не спадає. Вона, на думку військовослужбовця, ще не скінчилась.

— Як у дорозі, — порівнює Буля. — Їдеш далеко. Їдеш день, два, три, чотири. Шлях довгий, втома. Але ти знаєш, що в кінці маршруту тебе чекає посмішка дитини, обійми дружини. Це і є нагорода. Так само й тут — ця боротьба має велику винагороду.

Велику роль для солдата грає емоція, вважає артилерист. Війна — не лише про зброю. Вона про стійкість, що народжується з любові, з віри, з взаємопідтримки.

І кожна маленька перемога підтверджує: ціль є, і ми до неї дійдемо.

«До зустрічі у снах»

У 14-му Буля теж опинився на запорізькому напрямку. Тоді — чернівецький батальйон тероборони. Відправили в Бердянськ, у роту охорони. Були певні завдання, було своє напруження, був свій фронт.

Тепер знову 44-та. І знову — рота охорони. І знову — Запорізький напрямок.

— Побратимам кажу: другий раз в охорону йду. І знову те саме місце. Колесо історії крутиться, а ми — в ньому, — роздумує. — Батько колись запитав: «Навіщо тобі це? Ти ж мав відстрочку, по роботі». «Бо це історія, — кажу. — І я хочу бути її частиною».

За влучну і впевнену роботу на позиціях, відповідальність у бойових ситуаціях і витримку під обстрілами Буля отримав Золотий хрест Головнокомандувача Збройних Сил України. Каже, що це відзнака не лише особиста — це про команду, яка щодня робить свою справу на совість.Прогнозує, що діти колись спитають про цю сторінку — і він зможе з гордістю відповісти: «Я був там. Я мав мужність, силу й здоров’я. Я захищав незалежність і майбутнє своїх дітей».

Знайомі у відпустці часто знімають форму. Він — ні.

— Я пишаюсь нею, — каже. — Зніму після Перемоги. Бо вона — як доказ, що я не залишився осторонь.

Колись Буля почув фразу, що чоловіки бувають двох типів: землероб і воїн. І відчув що він справді належить до воїнів і гордий з того, що має можливість змінювати історію.

У 14-му, у відпустці, з побратимом, який був звукорежисером, записали «Щедрика». Це було в Чернівцях — проєкт для місцевого телебачення: колядки у різному виконанні. Військовослужбовці теж стали учасниками — троє побратимів виконали відому щедрівку.

— Це також частина історії, — усміхається.

Тато часто стримує, хвилюється через його активність, мовляв: «Бережи себе». Але треба йти далі, дізнаватися, пробувати. Мама — християнка, завжди каже: «Пам’ятай, що у тебе є янгол, проси в нього захисту». З дружиною кожна розмова закінчується словами: «Я тебе люблю. До зустрічі у снах».

За влучну і впевнену роботу на позиціях, відповідальність у бойових ситуаціях і витримку під обстрілами Буля отримав Золотий хрест Головнокомандувача Збройних Сил України. Каже, що це відзнака не лише особиста — це про команду, яка щодня робить свою справу на совість.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин