Мовний шовінізм – обов’язкова та неодмінна складова російської імперської ідеології. У багатовіковій історії взаємин Росії та України майже всі значущі гуманітарні питання конфронтаційні та викликають розбіжності — від побутової суперечки чи нескінченної інтернет-полеміки до повноцінного збройного конфлікту, що загрожує перерости в ядерну війну та поховати все людство.

Йдеться про “загальну” і “роздільну” історію, про первородство – хто кому “старший” і “молодший” брат, про православ’я, про моделі політичної культури, про типи влади та державного примусу, про слов’ян і угро-фінів, про те – “на” чи “в” Україні, про те, чий борщ та чий Гоголь.

Але питання про мову завжди стояло і стоїть на першому місці: класична логіка Москви чи Санкт-Петербурга не змінюється століттями — від Олексія Михайловича до Володимира Володимировича: української мови немає і ніколи не було, а те, на чому розмовляють “малоросійські селяни” або “колгоспники УРСР” – це смішна для російського вуха суміш російської та польської мов.

Однак головна стратегія боротьби Московського царства / Російської імперії / СРСР / РФ з українською мовою полягала не в заборонах, а в нав’язуванні масового стереотипу, що українська мова — непрестижна, сільська, груба, відстала, недорозвинена, що нею неможливо висловити тонкі почуття і філософські. поняття, що він глухий — у плані кар’єри та особистісного зростання.

Насправді, все не так: на даний момент немає тем і сфер діяльності, які неможливо було б описати українською мовою або перекласти з російської на українську і назад без втрати сенсу. Ну а розвиненість, нерозвиненість чи недорозвиненість тієї чи іншої професійної лексики пов’язана не з особливостями мови, а з державною політикою. Ще в середині 1970-х перший у світі енциклопедичний словник з кібернетики було видано саме українською. На початку 1990-х з’явився навіть російсько-англо-український словник із космічної техніки.

Імперський центр вважав, що саме мова – основа українського та білоруського “сепаратизмів”. Багато українських та білоруських патріотів вважали так само: якщо ти за Україну (або Білорусь) — то маєш розмовляти українською (білоруською). І навпаки: якщо ти розмовляєш не російською, значить, ти за Москву.

Чи це так чи ні — в тому й річ, що чіткої прив’язки тут немає і бути не може! У когось так, у когось інакше. Хоча Путін і Кремль вважали, що це так, а тому всі громадяни України, які вважають російську мову своєю “першою рідною”, мали, за їхніми розрахунками, радісно зустрічати колони російських танків, які поспішають звільнити їх від Бандери, жахів українізації та “штучного українського”. мови”.

Втім, є навіть поодинокі приклади використання української мови в антиукраїнській пропаганді — так, нещодавно один проросійський журналіст нещодавно записав українською (щоправда, з купою смішних помилок) реп-композицію про “урочистість Росії” у його рідному Маріуполі, перетвореному шанувальниками її журналістської таланту” у будівельне сміття. У нескінченних російсько-українських інтернет-дискусіях у соціальних мережах чимало віртуальних персонажів, які грамотною українською мовою пишуть на адресу росіян огидні, людиноненависницькі коментарі (у дусі “одеських шашликів” та “самок колораду”), які дуже часто при уважному вивченні легендарних “ольгінських тролів”. У Москві після 2014 року виникали ідеї створення україномовного радіо, яке віщало б на Україну московський порядок денний, проте не знайшлося достатньої кількості україномовних покидьків.

Але російські стратеги методично, щоразу роблять ставку на мовне питання. Спочатку російські політтехнологи, які працювали на обрання президентом Леоніда Кучми, підкинули йому ще 1994 року ідею про необхідність російської як другої державної, але тоді цю ідею українському політичному класу вдалося ефективно поховати.

За всієї різноманітності мовних стратегій, в українському суспільстві завжди зберігалося уявлення про те, що мовне питання не є актуальним, що всі тією чи іншою мірою двомовні, і що реально актуальними є питання добробуту, економічного розвитку, реформ, політичної конкуренції тощо. . Тому підняття тим чи іншим політиком питання про статус російської мови стало чітким показником, що з ним працюють російські політтехнологи (а іноді — кремлівські спонсори). Присутність цих самих мономовних російських політтехнологів була помітною з того, як висвітлювалася саме мовна тема: вони, які писали програми та промови українським політикам, завжди висловлювалися про українську так, наче мова не про споріднену слов’янську мову, а як мінімум, про китайську.

Деякі з тих, хто думає про мовну політику в нинішній Україні, посилаються на досвід Польщі, Чехії, Словаччини: національне відродження стало можливим лише паралельно з відродженням мовним — мовляв, не було б мови, поляки стали б росіянами, чехи — німцями, а словаки – Угорцями. Інші згадують досвід Ірландії та Шотландії — ось розмовляють вони англійською, і це не завадило їм культурно відокремитися від Англії і жорстко боротися за власну незалежність — чого вартий досвід Ірландської республіканської армії!

Тому, мовляв, і Україні треба терміново: дружно переходити українською мовою і тотально забувати мову російську, не вивчати російських письменників у шкільному курсі зарубіжно

й літератури – на думку одних. Або повністю припинити будь-які дискусії про мови та вважати, що Україна має бути схожою на двомовну Канаду або також двомовну Бельгію. Ну чи — на чотиримовну Швейцарію.

А як правильно? Як насправді? Як було б ефективніше?

А в тому й річ, що жодних універсальних і абсолютних моделей не існує. Особливо в такому складному, емоційно та особистісно забарвленому питанні, як мова. Натомість існує величезна кількість стереотипів, неадекватних уявлень, ілюзій, штампів, поширених думок, які не мають нічого спільного з реальністю, але в які багато хто чомусь відтворює.

Отже, головне питання мови: що таке мова насправді? Просто засіб комунікації — повідомлення інформації від того, хто говорить до слухача? Або це засіб ідентифікації, “будинок буття”, “місце проживання істини буття”, кажучи словами німецького філософа Мартіна Хайдеггера – частина найскладнішої ідентифікаційної моделі, яка пов’язує нас з “справжнім буттям”, зі світом предків, з “колективним несвідомим” нашого народу із закладеним у мові світоглядом та світовідчуттям?

І основні стратегії мовної політики різняться саме в залежності від розуміння мови — чи то як засобу комунікації, чи то як засобу ідентифікації та “будинку буття”. Але в тому й річ що мова є і тим, і іншим одночасно! Тому будь-яка однобічність у його розумінні та побудові мовної політики може виявитися контрпродуктивною — як це було, наприклад, після перемоги Майдану та втечі Януковича у лютому 2014 року. Тоді деякі “дбайливці” за українську мову спробували скасувати “мовний” закон Ківалова — Колесніченка. Так, цей закон був приречений і неодмінно замінили б на інший — у недалекому майбутньому. Але підняття цієї теми в критичний для країни момент призвело до мобілізації антикиївських сил та настроїв — у Криму та на Донбасі. І багато людей пішли воювати з Україною “за російську мову”, хоча реально його становищу в українському суспільстві у 2014 році нічого не загрожує.

Зрозуміло, зовнішні “доброзичливці” України та внутрішні сепаратисти завжди грали на мовному питанні, і їм завжди дуже непогано підігравали (чи то з власного непорозуміння, чи з корисливих спонукань) найбільші “дбайливці” розвитку української мови. Однак вони заплутували не лише українське суспільство, а й самі себе — коли сподівалися, що так звані російськомовні зустрічатимуть квітами путінських “визволителів”: більшість російськомовних чомусь переплутали квіти із “джевелінами”.

Йдеться про “загальну” і “роздільну” історію, про первородство – хто кому “старший” і “молодший” брат, про православ’я, про моделі політичної культури, про типи влади та державного примусу, про слов’ян та угро-фінів, про те – “на” чи “в” У

Отже, щодо перспектив майбутніх мовних реалій в Україні можна зробити кілька неочевидних висновків.

Російська мова – це не просто мова великоросійського етносу і не просто мова Російської держави. Це досить складний інструмент, створений ще середньовічною державою для цілей державного управління, тому спочатку він розвивався як складний симбіоз українського варіанта церковнослов’янської мови та великоросійських (переважно московських) діалектів та ділового мовлення. Граматичний устрій російської літературної мови XVII століття було створено завдяки зусиллям українського вченого Мелетія Смотрицького та його знаменитої “Граматиці” (1618–1618), а також завдяки “книжковому ділу” другої половини XVII століття. Після Пушкіна російська мова перейшла від стратегії “трьох штилів” Смотрицького – Ломоносова до стратегії “функціональних стилів” Карамзіна – Пушкіна, однак деякий український та південноросійський вплив післяпушкінська російська мова отримала з боку Гоголя і завдяки “Словнику живої великоросійської мови” Володимира Даля. Тобто внесок України в російську мову має місце.
Подальша доля російської літературної мови в Україні, а також у самій Росії та в усьому світі залежатиме від результату бойових дій, започаткованих 24 лютого ц.р. У разі військової поразки України та її розчленування російська мова стане головною мовою в Україні та набуде статусу державної. А українська — буде мовою пісень, мовою деяких драматичних спектаклів, мовою певної частини художньої літератури, мовою спілкування деякої частини західних українців та сільських мешканців по всій Україні — приблизно таку роль відіграє білоруська мова у лукашенківській Білорусі. Ну а мовою освіти, науки (якщо така збережеться), технологій, мовою “серйозних та успішних людей” стане, зрозуміло, “великий і могутній”.
Але у разі військової поразки Росії доля російської мови може радикально змінитись — і в Україні, і у світі. З мови “старших братів” і “успішних людей” він перетвориться на те, на що він перетворився в Латвії, Литві або Естонії: так, його знатимуть, ним користуватимуться тією чи іншою мірою. Але що далі в часі, то його поширеність — і по людях, і за сферами ходіння скорочуватиметься. Політизувати його вже стане нікому, як нікому й вкладатиме кошти у мовні війни в українському суспільстві: з мови Путіна, Брежнєва, Сталіна та Петра I він перетвориться на мову Пушкіна, Толстого, Ахматової, Булгакова, Пастернака. Тільки слід пам’ятати, що у мовних процесах час обчислюється не роками і навіть десятиліттями, а поколіннями. Ось, скажімо, у розбомбленому Харківському університеті замість кафедри російської філології тепер відкривається кафедра польської мови та літератури.
Що б хто не говорив про “російськомовних українців”, але для предків абсолютної більшості сучасних українців рідною була саме українська мова. Потім багато хто з них його втратив: хтось — у ХІХ столітті, вибившись “у люди”, хтось — у 1930-х, врятувавшись від Голодомору десь на донбаській шахті чи харківському заводі, хтось — у 1960–х. 1970-х, вивчившись на інженера та осів у великому місті. Абсолютна більшість жителів України солідарна в тому, що саме українська мова має стати основною мовою і публічного, і приватного спілкування. Але у різних людей є різні забобони: хтось соромиться, над кимось ще тяжіє стереотип про “сільство” та “несерйозність”, хтось чекає, коли цей крок першими зроблять інші люди. Як би там не було, одним із гуманітарних завдань повоєнної України може стати “колективне згадування” української мови. При цьому ефективною є “позитивна пропаганда”, а не “позитивна дискримінація”: найкраща для української мови може зробити поява нею серйозних, глибоких, цікавих творів — пісень, віршів, романів, фільмів. А не заборона чи полювання російською мовою і не ліквідація пам’яток Пушкіну чи Толстому.
Навколо російської мови та російської культури тепер ведеться чимало дискусій – про їхню “скасування”. Одні кажуть: після Бучі та Маріуполя, після Харкова та Сєвєродонецька російській мові та культурі не може бути місця в Україні! Принаймні Пушкін і Достоєвський не застерігли цих “визволителів” від варварства та нелюдських проявів! Тоді як інші кажуть навпаки: політика окремо, культура окремо! Хіба Толстой та Ахматова мають відношення до Бучі? Хоч хтось із ґвалтівників та мародерів читав їх? Пам’ятає про них? Питання складне. І, схоже, консенсус щодо нього буде таким: використання чи ігнорування російської мови та культури — це суто особиста справа кожного. Нинішнього етапу російська мова у повсякденному спілкуванні залишиться ще для частини українського суспільства просто нейтральним “засобом комунікації”, але в наступному поколінні — навряд чи. (Хоча, звичайно, не слід дивуватися, якщо той, хто заговорив десь російською мовою в якійсь складній ситуації, отримає або демонстративне нерозуміння співрозмовника, або просто в морду.

Тобто, друге навряд чи можливо, але подібна логіка тепер не дбає.