Псевдо Халк хлопці дали жартома, бо сам він з дитинства високий і кремезний. Родом із Чернівецької області, звик працювати на землі: допомагав батькові у фермерстві, знався на техніці й не боявся фізичної праці.

Свого часу відслужив строкову службу у морфлоті. За три місяці до повномасштабного вторгнення підписав контракт із 44-ю артбригадою і потрапив у розвідку. Географія його служби за ці роки простягнулася від Київщини до Запоріжжя. Завдання переважно були найбільше пов’язані з дронами.

Після бусолі його поставили на «матрас» — так між собою називають дрон Matrice.

— Цікава робота, — згадує він. — Бачиш, як танки їздять, де гармати стоять. Наша арта працюює чітко, за раз нищила по кілька одиниць техніки.

— Тепер працюю водієм-електриком. Розбираюся в техніці, тож неважко.

У розмові Халк згадує свою машину — броньовану Джуру, українського виробництва.

— Добра техніка, — каже, — розроблена на основі марки «Toyota 70» зверху з броньованою капсулою.

Щоправда, не раз Джура була під ударом. Одного разу «ефпівішка» влучила зовсім близько. Це, за його словами, найстрашніше, що довелося пережити. Як висловився співрозмовник — «думав, що мені «квітка».

— РЕБи заглушили ворожого дрона, і уламки впали поруч, — пригадує. — Двері від удару відчинилися, мене контузило. Три колеса пробило, але я все одно забрав Джуру звідти на докатці. На щастя ми з побратимом — цілі. Волосся на руках трохи присмалилося, але то пусте.

Війна постійно змінює правила. Ефпівішок стало надто багато, каже.

— Бувало, що по декілька разів пробували на позицію прорватися — не виходило, — пригадує. — Третій раз поїхали на ризик і все ж таки пройшли.

Халк завжди їздить із відкритими вікнами. Так краще чути, якщо десь люди попереджають чи дрон реве. Найприємніше у таких історіях, каже коли всі живі. Його завдання як водія відвезти хлопців на позиції, забрати, та, як побратим, завжди за них відчуває хвилювання і тішиться коли везе цілими та неушкодженими.

Водій, за словами Халка, — найнебезпечніша професія на фронті. Дороги — розбиті, ризик на кожному кілометрі: скиди, міни.

Разом із хлопцями у підрозділі служить і Лорд — пес породи кане-корсо. Собаку подарували одному з бійців, бо той з дитинства любив псів.

— Він в строю, — усміхається Халк, — наш побратим. З ним теж пов’язана цікава історія. Одного разу ворожий «каб» упав на будівлю, де перебували хлопці. Халк саме виїхав, а двоє побратимів залишилися. Їх контузило, одного посікло склом. Лорда тоді засипало уламками.

— Господаря теж контузило, він уже був у лікарні, — пригадує боєць. — Коли я знайшов Лорда — живого і цілого, кинув фото в лікарню — він плакав.

Згодом зрозуміли, що Лорда вибуховою хвилею занесло під розкладачку, яка витримала цілу гору цегли.

— Він не скавчав, лише хрюкав і пити просив, — веде далі Халк. — Напоїли, придивилися до нього — жодної подряпини!

Команда у Халка за ці роки майже не змінилася. Серед нових контрактників — хлопці по 25 і 30 років. Тут усі швидко стають рівними. Ділимося всім, бувало, їмо з одної ложки, балуваних нема.

У мирному житті у Халка також була відповідальна справа. Від діда у спадок залишилась земля. Спершу здавали в оренду, згодом спробували з батьком працювати, а потім і самі орендували. Всього обробляли вісімсот гектарів.

Удома також його дружина і двоє дітей. Малому рік і три місяці, донечці — шість років.

Коли в окопах, він думає про те, як після Перемоги знову працюватиме на землі та навчить дітей любити працю так само, як його колись навчив батько. Для нього це і є Україна — родина, поле й свобода, яку боронять прості люди.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин