Біль втрати і незламність: історія військової з Тернопільської бригади, яка втратила чоловіка на війні
Жінка у війську — не виняток і не символ. Це щоденна реальність. Вона на бойових позиціях і в штабах, у медпунктах і ремонтних майстернях, за кермом і за прицілом, з рацією, автоматом чи медичною сумкою. Армія вже давно перестала бути чимось незвичним для неї — форма — щоденним одягом, служба — відповідальною роботою, де замість офісу позиції, а замість довгострокових планів — завдання, які потрібно виконати вже сьогодні.
Пишуть у 50 окремій артилерійській бригаді.
Шлях Анни Власенко до українського війська розпочався у 2015 році. Напередодні вона пережила важкі особисті втрати — упродовж кількох місяців залишилася без батьків. Тоді в неї ще не було власної сім’ї, не було тієї підтримки, на яку можна спертися в складний момент. І вона ухвалила рішення, яке визначило її подальшу долю: бути потрібною там, де це справді має значення.
Армію опановувала з нуля. Побратими, посестри навчали, підтримували, допомагали ставати впевненою у новій професії. Уже в грудні 2015 року Анна виконувала завдання в складі АТО на Луганщині. Після кожного контракту вона намагалася повернутися до цивільного життя, але щоразу відчувала: її місце саме тут. Серед своїх. Там, де відповідальність не формальна, а справжня у Збройних Силах України.
Анна говорить, що зв’язок у війську не менш важливий, ніж будь-яка інша бойова спеціальність. Саме від стабільного та своєчасного передання інформації залежить злагодженість дій підрозділів і виконання бойових завдань. Її робота — забезпечити, щоб зв’язок був завжди і всюди, щоб важлива інформація доходила вчасно.
Окрема сторінка її життя — пам’ять про чоловіка, молодшого сержанта В’ячеслава Власенка, сапера, який загинув 1 червня 2022 року на Донеччині під час розмінування. Жінка згадує його як відповідального, справедливого, щирого чоловіка, поруч із яким вона почувалася впевнено. Він любив дітей, мріяв про власну родину. Вони не встигли стати батьками. Але його любов до дітей продовжила жити у справах Анни. У рідному селі вона облаштувала дитячий майданчик — на місці, куди вони часто приїжджали разом. Коли там лунає дитячий сміх, вона знає: пам’ять має продовження. Вона також працює над створенням музею, присвяченого війні, щоб зберегти правду і передати її наступним поколінням.
Анна говорить просто і щиро: ми сильні, ми вистоїмо. Вона дякує тим, хто стоїть поруч на обороні країни, волонтерам, які знаходять необхідне навіть тоді, коли здається, що це неможливо, і матерям, які попри війну наважуються народжувати й виховувати дітей.
