До війни — будував, а тепер із українською гарматою знищує тих, хто зазіхає на чуже. Продовжуємо проєкт “Героям слава”, знайомтеся, номер обслуги гарматного розрахунку 44-ї артбригади на псевдо, співзвучне із його гарматою — Бодько.

Військовий у третьому поколінні

Служить із 2017 року за контрактом. Відбулися, каже, тоді певні перипетії тож вирішив змінити життя. Військовими були і батько, і дідусь, тож напрямок — близький по духу. До слова, батько пройшов другу світову, повернувся без ноги, ходив на протезі.

Зараз нашому героєві 47. До служби, у цивільному житті працював переважно на будовах. Родом Бодько із Хмельниччини.

Тоді, у 2017 звернувся в військкомат, на навчаннях був представник 44-ї артилерійської бригади, Бодько підходив за спеціальністю, туди і записався.

— Спершу був старшим водієм механіком, а зараз в гармашах на САУ (самохідна артилерійська установка, — прим.ред), — коротко зазначив про свою службу.

До повномасштабного нападу здобував бойовий досвід в АТО, обороняв у своєму підрозділі кордони, працював на тягачі БТ-ЛБ ( багатоцільовий транспортер легкий броньований). 24 лютого їхали виконувати завдання під Білорусь, на прорив.

— Не вірилося до останнього, що все почалося, — каже. — Вже,  коли були ближче до Києва, прилетіло пару бомб неподалік, тоді і відчулося.

 Запахло смертю

Спершу все було незрозуміло. Переміщення, накази, зупинки, але під справжній обстріл тоді ще не потрапляли. Перший місяць війни підрозділ тримав позиції під білоруським кордоном, у районі Малина. Стояли там, щоб не допустити прориву ворога.

За місяць їх перекинули ближче до Києва — в район Бучі. Саме тоді довелося відчути, що таке війна. Потрапили під мінометний обстріл, з’явилися перші втрати.

— Загинув мій колишній командир гармати, — пригадує з сумом. — Ми ще разом служили в АТО. Тоді й відчулося, що пахне смертю.

Про страх не було коли думати. Все відбувалося інстинктивно: вихід, свист, і вже шукаєш, де впасти, аби вціліти.

Найнебезпечніше, каже, було на Донеччині та в Запорізькій області, під Томаківкою. Там ворог працював і мінометами, і танками. На початку війни Бодько ще був у протитанкових підрозділах, а вже з листопада перейшов до гарматного розрахунку.

— Найстрашніше було тоді, коли треба було сідати в машину й витягувати гармату, — згадує. — Команда відходу, під’їжджаєш, підчіпляєш, а поруч розривається. В дорозі — тільки жести, бо нічого не чути.

У листопаді підрозділ відправили на навчання до Польщі. Там опановували «Краби», польські самохідні гаубиці. Протестували, але машини повернули назад на доопрацювання.

Зараз Бодько — майстер, номер обслуги на «Богдані». Його завдання — зарядити снаряд, порох, капсуль, перевірити стан гармати. Кожна дрібниця має значення. Якщо є навіть найменший збій, одразу — стоп стрільба й гармату на обслуговування.

«Ціль уражена!»

САУ «Богдана» для нього стала зовсім іншим рівнем служби. Обов’язки, каже, значно ліпші в порівнянні з попереднім досвідом, а головне — колектив чудовий. Постійні переміщення, мобільність: вистрілили — і поїхали. Не залишаємось на місці, і саме це — найбільша перевага. Плюс, звісно, влучність.

— Отримуємо відео влучань: «Ціль уражена!», — посміхається. — Реагуємо емоційно, весело. Кожен влучний постріл — це ближче до перемоги. Це означає, що ворогів стало менше.

Бувало, влучали по техніці, по піхоті, навіть по мотоциклістах. Працюють і вдень, і вночі, завжди на поготові.

— Відпрацювали супер — задоволені, — коротко підсумовує.

Збірна будівельників

Колектив у них особливий. Тут завжди звучить жарт, навіть у найнапруженіші хвилини.

— Кожен ранок починається не з кави, а з жарту. За що-небудь, — каже Бодько. — Більше сміємося. Кожен кине по п’ять копійок — і вже готовий анекдот.

Можуть підколоти й на рівному місці. Недавно шквал сміху викликала фотографія: усі в касках, а в одного вона сиділа на голові, наче панама. Досі згадують і сміються. Ніхто не ображається, бо знають — це підтримка.

Якщо говорити про цивільні професії, то їхній розрахунок можна назвати справжньою «збірною будівельників». Майже всі колись працювали на будовах.

— Ми можемо святкувати не лише День артилериста, а й День будівельника, — жартує боєць.

Свята на війні теж є по-своєму особливими. На день народження завжди намагаються приготувати щось смачненьке, хоча б дістати печиво. Якщо трапляється нагода заїхати в магазин — то вже свято. На Святвечір волонтери передають страви, хлопці запалюють свічку.

— На День Незалежності нас вітали, ми їм теж «подякували» влучно, — сміється.

— А от «дєнь побєди» у ворога чи день зарплати виглядає однаково: окупанти напиваються і починають пуляти.

Робота у гарматному розрахунку — це постійна напруга. Координати скидають, і підрозділ починає відпрацьовувати. Буває так, що день починається о п’ятій ранку й триває до першої чи другої ночі.

Два ланцети — з автомата

Взимку навантаження було ще більшим. Найчастіше — від п’яти до двадцяти за раз. Інколи відповідь від ворога прилітає миттєво, тоді доводиться перечікувати.

— Вони відстрілюють здебільшого «Гіацинтами», — розповідає боєць. — А зазвичай працюють «Кабами», безпілотниками, «Ланцетами».

Буває, небо буквально кишить. Якщо є можливість — збивають. Стріляли й з автомата, і навіть із рушниці.

— Якось два ланцета збили за один день, — пригадує. — Один упав метрів за двісті перед машиною, інший — за машиною, десь за шістдесят-сімдесят метрів. Осколки розлетілися, але нас не зачепило: ми тоді були в посадці. Поле було м’яке, після відлиги, осколки просто пішли в землю.

Це трапилося на початку року, в лютому. Морозів майже не було, відлига, а працювати доводилося без зупину. Якщо загроза критична — дрон збивають. Якщо ж ні — намагаються не чіпати.

Найбільше щастя — поруч свої

Вдома на нього чекають діти, сестри, племінники. Рідні знають: Бодько завжди був опорою для своєї сім’ї, як колись його батько.

Батько теж пройшов війну. Повернувся без ноги, ходив на протезі, прожив до сімдесяти й відійшов у 1998-му. Дідусь — теж військовий. Багато не розповідали, хіба що друзям за столом. Малим Бодько слухав ті історії і, можливо, саме вони вплинули на його вибір.

— Тоді було соромно не служити, — зізнається. — Я строкової не пройшов, мав відстрочку по догляду за батьком.

Пізніше армія врятувала його у непрості повороти долі. І він вдячний за цей шанс. Бо армія стала для нього сім’єю — справжньою, міцною.

— Це вірні друзі, — каже. — Так, війна — це небезпека. Але найбільше щастя — мати своїх людей поруч, відчувати підтримку і дружбу.

Оксана Чмиленко, 20 хвилин