Андрій Саламаха обробляє агродронами 150 гектарів за день. Чотири роки тому він ще не вмів запускати цю машину. Дванадцять тисяч доларів, відправлених у Китай наосліп, здавалися найбільшою авантюрою. Зараз працюють чотири дрони, понад п’ятнадцять тисяч гектарів оброблено.

Двоє ветеранів, його побратимів, яких він навчив, починають працювати самостійно.

Потрапив у вільну нішу

У 2021 році Андрій Саламаха, механік за фахом із сільськогосподарською освітою, почув від друга з Іспанії про агродрони. Коли він замовив перший дрон, два тижні не міг його запустити, перший місяць той падав. Про клієнтів перед покупкою взагалі не подумав. Були моменти розпачу і бажання все кинути. Та любов до справи, віра дружини додавали ентузіазму і все вдалося. Андрій потрапив у нішу, яку ще ніхто не зайняв.

Це було до війни. 24 лютого 2022-го Андрій пішов до військкомату: Сумщина, Донеччина, втрати друзів.

Зараз Андрій знову на полях. Навчає ветеранів керувати дронами. Передає справу побратимам, які шукають своє місце після фронту.

Авантюра у 12000 доларів

Свого часу Андрій закінчив коледж, згодом — університет сільськогосподарських напрямків — спеціаліст з якості, сертифікації, стандартизації продукції. Спершу за фахом не працював. У 2012 році відкрив у рідному Борщеві магазин комп’ютерної техніки — ноутбуки, комплектуючі, надавав послуги з ремонту оргтехніки.

У 2021 році друг з Іспанії розповів про агродрони — безпілотники, що обприскують поля. Андрій зацікавився і замовив на китайському сайті свій перший дрон.

— Дванадцять тисяч доларів, повна передоплата і жодних гарантій, — згадує цей ризикований вчинок тепер. — Це була чиста авантюра!

І ось дрон «прилетів». Два тижні Андрій не міг його запустити. Інструкція — китайською, зворотній зв’язок лише через перекладачів. Перший місяць дрон падав частіше, ніж літав. Бізнес доходів не приносив, навпаки — витрати у пів вартості дрону. Хотілося кинути, але перемагала цікавість і вірність принципу.

Лише через півтора місяця дрон нарешті почав «слухатися». 

У 2021 році в Україні агродронами обробляли триста тисяч гектарів. Зараз понад мільйон — зростання втричі, попри війну.

Старт — без бізнес-плану

Запитуємо про перше відчуття, коли отримав дрон.

— Незабутні відчуття: і хвилювання, і цікавість, — каже Андрій. — Дванадцять тисяч доларів у коробці, а ти не знаєш, чи зможеш його включити.

Коли дрон нарешті почав здійматися, він усвідомив: немає кому надавати послуги.

— Для мене це була забаганка, яка мала поміняти життя, — а відсутність бізнес-плану — найбільший камінь спотикання, якого ми не врахували.

Він почав обдзвонювати клієнтів, яким ремонтував комп’ютери. Пропонував нову послугу. Возив дрон на поля, показував демонстраційні польоти. Хтось із фермерів дивився скептично, хтось зацікавився: ультрамалооб’ємне внесення — економія дев’яносто відсотків води і двадцять відсотків засобу захисту рослин. Старі агрономи в таке новаторство не вірили.

— Декотрі гербіциди в такий спосіб не вносяться, — ділиться досвідом ветеран, — але фунгіциди, інсектициди, гліфосати працюють дуже ефективно.

Десь через три місяці перші поля дали результат. Фермери почали дзвонити самі.

— І з того часу вже не було відбою від клієнтів, — пригадує з полегшенням. — Отже, воно працює.

Побратими працюють на себе

Зараз він не просто надає послугу — консультує. Колосальний досвід, багато оброблених полів. Знає, які діючі речовини можна суміщати, а які ні.

— Агрономи дзвонять порадитися, — продовжує Андрій, — кожен тепер рахує гроші, все менше тих, хто зволікає.

З 2021 року оброблено понад 15 тисяч гектарів. Зараз чотири дрони замість одного.

— У нас два ветерани, яких ми навчили, — каже Андрій. — Зареєструвалися як ФОПи, надаватимуть послуги. Це наші побратими.

Він передає їм менші обсяги роботи.

— Ми відходимо від малих клієнтів, це часозатратно, — веде далі ветеран. — По часу десять і тридцять гектарів нічим не відрізняються, а кошти суттєві. Тішить, що побратими уже працюватимуть на себе.

Планує масштабувати

Зараз Андрій їздить у поля з дружиною. Час такий, що важко знайти людей. Найбільша криза — відсутність трудового резерву.

— Хтось боїться, хтось воює, — каже. —  А ветеран працює. Це круто. Він має достаток, на наступний рік плануємо масштабувати процес. Це прибутковий бізнес, легко масштабований.

Андрій щиро поділився, що йому ця праця дає і моральне задоволення.

— Якби мені це не подобалося, якби справа була тільки в коштах, я б цього не робив, — ділиться захопленням Андрій. — Після першого падіння лишили б.

Колись ночами він паяв схеми, використовуючи знання, набуті при роботі з комп’ютерами. Запчастини з Китаю йшли місяцями. Зараз доставка планується заздалегідь. Дійшов до цього методом спроб і помилок. До того ж три роки співпрацював із китайцями, а вони, за словами Андрія, мають зовсім інший менталітет. Мав підтримку від рідних.

— Дружина в мене просто вірила, — каже. — Коли дрон прийшов, я усвідомив, що бізнес-ідея складена невірно. Треба спочатку знайти клієнтів, оформити договори. Був у розпачі. Був готовий перепродати навіть із втратами.

 Перший сезон був найважчим

Нарешті перший клієнт замовив обробку. За дві години до вильоту дрон впав і розбився.

— Добре, що лопаті, трубки — усе було запасне, — із жахом пригадує співрозмовник. — Нашвидкоруч скрутив.

Під час роботи дрон піднявся на п’ятдесят метрів. Фермер здивувався — чому так високо? Андрій пояснив, що так нібито має бути, приховуючи несправності.

Вони вносили страхові гербіциди — сім літрів замість вісімдесяти. Потім був дзвінок від фермера: препарат спрацював. Тож запросив до подальшої співпраці.

— Тоді оброблялося двадцять гектарів, а зараз сто п’ятдесят на день. І жодних проблем.

Перший сезон був найважчим. Емоційні гойдалки, хвилювання. І все це робота, від якої залежить благополуччя сім’ї.

— Було багато інших ідей, — згадує Андрій альтернативи обраній справі. — Але я з таких людей: краще спробувати і жалкувати, ніж не спробувати і жалкувати двічі.

Андрій вважає, що в житті треба ризикувати, сподіваючись на Господа. Тільки тоді приходить успіх. Коли покладаєшся тільки на свої сили — авантюра закінчується крахом.

Те перше поле Андрій пам’ятає особливо: схил, а на ньому рясно цвітуть білі маленькі троянди. А ще річка, озерце. Відтоді полюбив їздити на поля. Старається бачити красу, ловити моменти.

— Тоді вимірювали площу у такий спосіб, а зараз супутникові карти позбавили нас романтики, — сміється, згадуючи миті, які закохували у справу ще більше.

 «Навчіть мене стріляти»

У цій ідилії бізнесу та естетики паузу зробила війна.

24 лютого 2022 року Андрій вступив до Збройних Сил. Спочатку рота охорони в Борщеві при ТЦК. Потім 35-й новостворений батальйон. А далі — Сумщина, Донеччина.

Дружину відправив в Італію з двома дітьми. І хоч сам мав право на відстрочку — був обмежено придатний, пішов виконувати свій обов’язок перед державою.

— «Навчіть мене просто користуватися зброєю», — казав тоді у військкоматі. — Усі йшли з запалом.

Служив спершу у зенітниках, протитанкових військах, в ракетно-артилерійському озброєнні мав обов’язки забезпечення боєкомплектом.

Слов’янськ, Краматорськ, Очеретне — звичний маршрут. Коли звільнилося місце діловода, призначили туди.

— Уявляєте, в армії навчився їздити на машині — у тридцять шість років, — дивується ветеран.— А там дороги! По ямах їхали на швидкості 120 кілометрів.

Служив разом із братом

На фронті найбільше вражали втрати побратимів, мовляв, дуже був класний колектив.

З приємного — черешневий сад на Донеччині. І більше нічого, що б нагадувало про рідні краї, дім. Та йому пощастило бути там із рідною людиною: служив із братом.

— Ми двійнята, — каже. — Він на півгодини старший. Бувало, що нас пробували роз’єднати. Я знаходив пункти в законодавстві, які унеможливлювали це. Так, разом, по догляду за дітьми і звільнялися.

Каже, що війна змусила зібрати волю в кулак і зробити все, щоб забезпечити сім’ю і не дати згаснути.

— Війна оголює нерви, — переходить від спогадів до роздумів. — Для мене вона відкрила перспективи характеру. Ми мусимо виграти, щоб зберегти націю. Ціль ворога — знищити ідентичність.

Для Андрія ця війна — не лише випробування, а й продовження історії роду, у якому завжди боролися за Україну.

Дідусь його родом із Закарпаття. Каже, що чув в дитинстві з його розповідей, як ходив із Шухевичем по лісах.

— Зловили, відправили в Сибір, — переповідає родинну історію.  — Бабця на Борщівщині у той час упівцям носила їжу… Вони познайомилися з дідом у Сибіру. Там народилася мама, а я вже в Борщеві після їх повернення на Батьківщину.

Тепер він продовжує іншу боротьбу — за розвиток і відновлення країни. Досвід війни став для нього точкою відліку нового етапу. Після служби Андрій повернувся до праці з агродронами, розвиває власну справу й залучає до неї побратимів. Так бойовий досвід і відповідальність, набуті на фронті, перетворюються на практичну основу для мирної роботи.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин