Якщо вилізти на “дах” печери, відкривається такпй краєвид на річку Серет.

Та навіть якщо ви не вірите у різні місця сили, енергетичні потоки чи дивовижні зцілення, сюди все одно варто їхати, щоб насолодитися красою природи та доторкнутися до стародавньої історії.

Природні опори, які почали руйнуватися, замінили на штучні. 

У цій красивій місцевості, де над річкою Серет і її долиною нависають мальовничі скелі, люди селилися здавна. І досі зберігся язичницький жертовний камінь та дохристиянський печерний храм. Однак ті давні часи вкриті пеленою таємничості: що і як відбувалося у цій місцевості, достеменно невідомо.

На поверхні жертовного каменя видовбаний хрест.

На зміну язичникам прийшли перші монахи, які також забажали оселитися у гарному і затишному місці.

«Взимку, щоб вижити у морози, монахи вочевидь завішували вхід грубою запоною зі шкіри чи промасленого полотна, – розповідає краєзнавець та екскурсовод Оксана Ленчук. – А ще в печері був запасний таємний вихід, яким монахи користалися у разі небезпеки, наприклад, під час нападу татарів, які тут часто траплялися».

Одразу біля печери – урвище.

У печері на стіні можна побачити відновлену ікону Ісуса з заплющеними очима. За легендою, він закрив очі, щоб не бачити людських гріхів.

Ікона Ісуса з заплющеними очима.

Пані Оксана розповідає історію, пов’язану з цією іконою: «Одного разу я проводила екскурсію для групи язичників і показала їм ікону. А одна із жінок каже: «Ви помиляєтеся, в нього відкриті очі». І дійсно, пильно придивившись, я теж це помітила. Дехто одразу бачить, комусь треба довго придивлятися, а хтось ніяк не може побачити».
Чи це якась магія, чи оптичне явище, однак і мені вдалося вгледіти, як Ісус привідкрив очі, причому, праве більше, ніж ліве.

«У 1600 році магнати Потоцькі заснували тут василіанський греко-католицький чоловічий монастир. Він був невеличким, жило постійно по п’ять-шість монахів. Однак люди їх любили і поважали, – розповідає Оксана Ленчук. – Спершу монастирські келії були дерев’яні, а згодом кам’яні. До речі, частково вони збереглися до наших днів».

Місцеві люди розповідають наступну історію. В часи Хрущова комсомольці прийшли нищити монастир. Залізли у келії, а там одного активіста вкусила гадюка (причому тоді тут ці плазуни зустрічалися дуже рідко), і місцину залишили в спокої.

Зовсім нещодавно просто над старовинними келіями надбудували новий дерев’яний храм, позбавивши таким чином пам’ятку архітектури первісного вигляду.

Над келіями надбудовано сучасний храм.

Від василіанського монастиря також збереглася церква Воздвиження Чесного Хреста. На церковне свято, яке відбудеться зовсім скоро – 27 вересня, сюди приїздить особливо багато паломників.

«Спершу тут була дерев’яна церква, потім кам’яна, яку добудовували і перебудовували, зокрема, наприкінці ХVІІ чи на початку ХVІІІ століття (зустрічаються різні дані) до неї прибудували вежу, яку ми бачимо і зараз, – розповідає краєзнавець. – Цікаво, що тривалий час це була єдина на наших теренах церква без іконостасу. Мода на вівтарі пішла у ХV столітті, а у ХVІІ вони були в більшості церков. Однак бідний монастир не міг придбати іконостас, а тому замість нього тут висіла шторка із зображеннями святих. Унікальне явище, однак зараз інтер’єр суттєво змінений».

Церква Воздвиження Чесного Хреста.

Монастир зараз не діє, однак отець Феодосій, який править службу у монастирській церкві, мріє відродити його, а поряд влаштувати сиротинець для хлопчиків. До речі, приміщення під останній уже збудовано.

Від церкви Воздвиження Чесного Хреста до печерного храму, який розташовується вниз по схилу, веде символічна хресна дорога. 27 вересня усі хрести дороги прийнято прикрашати квітами, а після завершення свята місцеві розбирають ці квіти, засушують їх і кладуть під подушку. Вони вірять, що це допомагає зміцнити родину.

Від церкви до печери веде хресна дорога.

А тим, у кого ще немає власної родини, тут також можна шукати щастя. Біля жертовного каменя є кам’яний хрест, де неодружені просять собі пару. Існує повір’я, що протягом року ваше прохання неодмінно збудеться. А якщо ні, значить – проблема у самій людині. Можливо, потрібно змінитися, переглянути погляди на життя. А одружені можуть попросити біля хреста, щоб їхня половинка змінилася на краще.

Біля цього хреста самотні просять про одруження.

Як добратися до Монастирка

Монастирок – маленьке село у Борщівському районі на півдні Тернопільської області, населення кого не досягає 300 чоловік. Найбільший населений пункт поряд – село Більче-Золоте, до сільради якого і належить Монастирок.

Відстань від Хмельницького до Монастирка становить близько 150 км.

У самому Монастирку монастир та язичницьке капище не проминете, туди веде найбільш наїжджена дорога. Спершу ви побачите сучасний комплекс із каплицею, за ним – стару монастирську церкву і нову дерев’яну над келіями. А язичницька печера і капище розташовуються у кількох сотнях метрів нижче по схилу, туди слід йти пішки.