Марко Супрун/Фото з джерела

Марко Супрун — громадський діяч і ведучий проекту StopFake. Майже все життя прожив у Канаді і Сполучених Штатах. В Україну разом із дружиною — Уляною Супрун — переїхав під час Революції Гідності. 11 вересня 2001 року Марко був у Нью-Йорку й бачив атаку на Всесвітній торговий центр на власні очі. У 16 річницю трагедії він поділився з Громадським спогадами про ті події.

Хмара накрила місто

Я прокинувся вранці, працював у себе вдома. Почув гучний «бабах» — подумав, що це вантажівка. І коли ми вийшли на вулицю, побачили, що це зовсім не вантажівка, а очевидно, якийсь великий літак.

Після другого удару, коли вежі ще не впали, люди на вулиці навіть пишалися — адже навіть літаки не можуть знищити вежі-близнюки. Ніхто не очікував, що вони впадуть, але вони розвалилися всього за 10 — 15 хвилин. Це був величезний удар. Дехто тікав, дехто ховався, а хтось просто зупинявся й заклякав посеред вулиці.

Фото з мережі інтернет

Ми жили за сім кварталів до ВТЦ, у зоні, яку начебто мали евакуювати. Уляна повернулася з роботи, на перехресті наших вулиць — N Moore і Greenwich — улаштували перший медпункт. Там було багато пожежників, що отримали пошкодження очей через пил. Уляна попросила, щоб я побіг додому й приніс медикаменти з аптечки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про тернопільський замок, яким він був раніше

Була приблизно 16 година, коли впав іще один будинок — і знову місто накрила хмара. Це був кошмар, люди тікали в паніці, а я був у медпункті, шукав Уляну та не міг її знайти. Відтак побачив, що вона з іншими медсестрами, які приїхали з Канади. Вони були учасниками конференції у Брукліні та, щойно побачивши, що стався теракт, одразу поїхали допомагати людям.

Вони ходили в натовпі, намагалися заспокоїти людей та гукали: «Не бігайте! Не бігайте!». Це мені дуже запам’яталося. Я зрозумів, що в людей, які мають медичні навички, мозок працює інакше. Медсестри готові бігти туди, де халепа, аби допомагати іншим. Знову ж таки, ми бачили це під час Майдану. І нині в Україні відбувається так само. Для мене рятувальники — це надлюди. Вони будь-що прагнуть потрапити туди, звідки всі інші прагнуть утекти.

Життя змінилося назавжди

Можливо, я песиміст, але одразу зрозумів, що це теракт. Багато людей у Нью-Йорку спочатку думали, що це, мабуть, страшний нещасний випадок. Вони не могли повірити, що це терористи.

Потім один хлопець, який мав із собою радіо, сказав, що вдарили по Пентагону. Це важко було збагнути. Як можна вдарити по Пентагону? Це ж означає, що почалася війна. Тоді я сказав тому хлопцеві: «Не можна таке казати людям, ти ж не знаєш напевне!». Він простягнув мені навушник, я послухав програму. Виникло таке відчуття, що життя змінилося назавжди. Що це кінець усього, що ми бачили раніше.

Пам’ятаю, наступного дня New York Post вийшов із заголовком: «До 50 000 загиблих». Таке число навіть важко сприймати. І хоча, дякувати Богові, так не сталося — було до трьох тисяч смертей — усе одно, це величезна втрата.

Фото з джерела/ EPA/BETH A. KEISER/POOL; EPA/TANNEN MAURY

Багато сусідів після теракту втекли. Коли я повернувся додому, вони вже пакували речі. Я дуже люблю Нью-Йорк і тоді подумав: «Люди, come on…» . На першому поверсі працював сантехнік. Він був уже похилого віку і пам’ятав напад на Перл Харбор. Після того, як стався теракт, він казав: «Це — Перл Харбор для вашого покоління. Не забувайте про 11 вересня».

Наступного дня центр міста перетворився на пустелю. Усе здавалося якимось сюрреалістичним — ми якраз вийшли на прогулянку із собакою. Весь пил тоді вже осів, це скидалося на світлини з поверхні Місяця. Після тебе залишалися сліди. Усюди були розкидані папери та особисті речі. Ми розуміли, що все це — робота тих людей, які працювали в офісах ВТЦ. І водночас це було величезне місце злочину.

Важко збагнути, що минуло цілих 16 років. Той час був настільки емоційним, що дотепер відчуття, наче це відбувалося вчора. У Нью-Йорку живуть люди з усієї Америки та різних куточків світу. Тоді, коли всі згуртувалися й почали допомагати один одному, я побачив новий Нью-Йорк. Існує стереотип, що мешканці Нью-Йорка налаштовані один проти одного, постійно борються та конкурують. Але виявилося, що тут дуже багато любові.

Матір одного знайомого українця, який мав крамницю неподалік з вежами, була в УПА. Вони пам’ятали, як наступали німці та радянські солдати, тому одразу після трагедії запрошували всіх у свій магазин і допомагали, чим могли. Це — ширше поняття громади. Ми часто вважаємо, що українська спільнота в Америці живе в такому собі гетто. Тоді настав момент, коли люди виходили зі своїх гетто і допомагали всім, хто того потребував.

Людям, які пам’ятали страшні події під час Другої Світової, наприкінці життя знову довелося пережити страшний шок. 70 років будували мир — і в один момент усе зруйнувалося. Те саме відчуття і нині, із Путіним. Цілому поколінню, молодим людям, серед яких могли би бути митці, журналісти, винахідники, натомість доводиться сміливо захищати свою країну. Як там — так і тут.

Після теракту потрібно було багато часу, щоби зрозуміти, що життя триває. Медиків навчають не панікувати. Коли людина починає панікувати, вона думає, що все — кінець світу. Але життя продовжується. Життя завжди продовжується.

Остап Яриш